Хтось висунув голову з дверей Куррової крамниці, за нею виглянуло ще чимало відвідувачів, а потім висипала на вулицю юрба — подивитися, що скоїлося. Попереду, великий і поважний, у чорному костюмі і білій сорочці, йшов пан Манрікес. Лало побіг назустріч своєму батькові, від збудження вистрибуючи якийсь військовий танок.

— Він зізнався, що його батько зрадив лейтенанта. Він зізнався!

— Хто зізнався?

Педрільо та вчителя оточив тісний натовп чоловіків та хлопців.

— Оцей шибеник зізнався, що його батько заманив у пастку лейтенанта Ірігоєна. — Голос вчителя тремтів від обурення.

Пан Манрікес перезирнувся з чоловіками, і всі подивилися па Педрільо. Вони не вірили в те, що чули, хоча якраз розмовляли про це. Вони ще не вірили.

— Я ні в чому не зізнавався, — крикнув Педрільо і вирвався нарешті від учителя.

Та тепер це не допомогло йому, втекти він не міг. Навколо була стіна білих ворожих облич. Ні, не тільки білих. Тут був і Курро, але він не дивився на Педрільо, він щез у своїй крамниці. Яке йому діло до бешкетника того зухвалого Моралеса.

— Він бреше! Він бреше! Ми всі чули!

Дужче за всіх горлав Лало, а новий знову заревів:

— Сержант-індіянин вб’є мого тата!

— Зідрати з нього червону шкіру, — крикнув золотошукач, підступаючи до Педрільо, — тоді він скаже правду!

— Що тут скоїлося?

Вони всі пізнали цей голос. Чоловіки розступилися перед капітаном Васкесом.

— Я питаю, що тут скоїлося?

Всі збентежено мовчали. Перший промовив пан Манрікес.

— Тут скоїлося те, що вам нічого вже чекати пана лейтенанта. Червоні дияволи, напевне, перерізали йому горло. А винен у цьому батько оцього індіянського бешкетника.

— Яка дурниця!

— Спитайте у нього.

Капітан Васкес глянув на Педрільо. Він був найповажнішою людиною в Лейквені, він був добрий білий. Педрільо міг сказати йому все.

— Цс неправда. Мій батько не вбивця і не зрадник. Але він і не білий індіянин. Він не хоче, щоб у арауканців забрали їхню землю. Він, як Лаутаро.

У Педрільо все ще по щоках текли сльози, але обличчя було таке вперте і зле, ніби він збирався битися з усіма учнями і з усіма дорослими.

— Ось бачите! Його батько, як Лаутаро. Один з тих, хто спершу входить у довір’я, а потім зраджує.

Вчителеві дуже хотілося отут, серед вулиці, прочитати доповідь капітанові Васкесу та всім людям про Лаутаро.

— Неправда! — вигукнув Педрільо.

— Ти називаєш мене брехуном?

Вчитель замахнувся, щоб ударити Педрільо, та капітан Васкес став між ними.

— Тільки торкнете хлопця! — Капітан Васкес спаленів. Пан Гонсалес опустив руку. — До біса вашого Лаутаро! Я хочу знати, як ви дійшли до думки, що сержант Моралес — зрадник.

— А де тоді пан лейтенант, га? — Золотошукач, котрий прагнув зідрати з Педрільо шкіру, протиснувся вперед і став перед капітаном Васкесом, широко розставивши ноги. Він був цивільний і не з Лейквена. Капітан нічого не міг йому заподіяти. — Ще вчора він мав повернутися назад. А він і не з’являвся в місті. Так сказав сержант.

Інші кивали. Нехай спробує капітан спростувати це.

— Лейтенант Ірігоєн не в місті.

Золотошукач похмуро глянув на капітана.

— Ах, так ви навмисне послали його пасти коней, і він десь сидить і рве маргаритки, саме тепер, коли щохвилини можуть напасти червоношкірі.

— Куди поїхав лейтенант Ірігоєн, вас не стосується. У всякому разі не в місто.

Люди дивилися суворо, і видно було, що вони не вірять капітанові, хоча не наважуються сказати про це. Та Васкесу було до того байдуже.

— А тепер розходьтеся по домівках або йдіть пити горілку!

Ніхто не поворухнувся, всі жадібно поглядали на Педрільо, як зграя котів на заблудлу мишу. Тільки б пішов капітан.

— Розходьтеся, кажу вам, або, слово честі, я викличу своїх людей!

Учитель опам’ятався.

— Ідіть у клас! — закричав він на дітей, ніби вони були у всьому винні. — Чого стоїте? Урок не закінчився.

— Спокійно, панове. Нема чого втрачати голову, — обізвався пан Манрікес, ставши раптом дуже розсудливим.

Розходилися неохоче, невдоволено буркочучи. Пробіг собака і розігнав котів, але апетит на мишатину від того не пропав.

Капітан Васкес пішов разом з Педрільо, найповажніша біла людина Лейквена з індіанським хлопцем, він навіть поклав йому руку на плече.

Біля дверей свого королівства вчитель обернувся.

— А до школи більше не приходь, — крикнув він навздогін Педрільо, — знай це! Такі шибеники, як ти, нам не потрібні!

Але ні Педрільо, ні капітан Васкес навіть не повернули голови.

Чоловіки зникли у Курровій крамниці. Вони сиділи круг столу і злостилися, як і раніше, бо змушені сидіти склавши руки, а до того ж їм було соромно, що вони розбіглися від капітана Васкеса, від однієї-єдиної людини.

— Червона сволота, — промимрив золотошукач, — жодному не можна вірити, жодному.

Він глянув на Курро, котрий саме наливав йому. Той відчув його погляд, відчув його так, що рука затремтіла і кілька крапель пролилося. Золотошукач підвівся і схопив його за груди.

— Ти теж Лаутаро чи як там його звали? — Він тряс Курро, ніби хотів витрясти з нього правду. — Ти теж заодно з червоними дияволами? Кажи! Кажи-но!

Та Курро нічого не міг сказати. У нього клацали зуби, і він не в змозі був вимовити й слова. З рук вислизнула пляшка і розбилася. По крамниці пішов сивушний дух.

— Червоний пес! — Золотошукач розмахнувся і вдарив Курро в обличчя. Той втратив рівновагу і впав біля прилавка.

Білий схопив діжечку, на якій сидів Курро, і жбурнув на полицю з різноколірними пляшками. Дерево тріснуло, полиця з брязкотом грюкнула на підлогу. Він оглянувся, шукаючи, що б зробити ще. Та сусіда поклав йому руку на плече.

— Не треба, — сказав він, — не треба зараз.

Золотошукач обтер рота і вийшов. Інші мовчки попрямували слідом за ним. Вони пішли, наче ніколи не збиралися повертатися сюди. Але Курро, що лежав долі, втягнувши голову межи плечі, знав, що вони ще прийдуть, — тільки не пити. Він зиркнув, чи всі пішли. Тільки пан Манрікес був ще тут. Він надів свого дорогого чорного капелюха, збентежено кахикнув і, не глянувши на Курро, вибіг.

Капітан Васкес провів Педрільо додому. Він сів у кухні і розповів, що сталося. Може, справді було б краще, сказав він, щоб Педрільо кілька днів не ходив до школи, — звичайно, лише кілька днів, поки люди не схаменуться. Мати не відводила погляду від сина, в її очах світився гнів, страх і ніжність, але вона стримувалася. Тут сидів білий.

Капітанові було незручно, він совався на стільці. Вперше за стільки років він зайшов до хати свого сержанта.

— Ваш чоловік саме тепер робить для всієї прикордонної області більше, ніж всі оті горлохвати разом. — Йому хотілося сказати їй щось приємне, втішити її, однак обличчя Антонії лишалося нерухомим.

— Розкажіть про це тим.

Звичайно, вона була невдоволена. Він розумів її, та зрештою арауканці самі винні, що створилася така неспокійна обстановка, і в усьому, що з цього випливає. Треба зберігати розум і розсудливість, це мусять розуміти обидві сторони.

— Гарячі голови вже заспокоїлися, а з паном Гонсалесом я поговорю.

— А доти хлопець не ходитиме до школи.

— Це ненадовго. Незабаром повернуться лейтенант Ірігоєн і ваш чоловік, і тоді…

— Коли вони повернуться? — перебила вона Васкеса. — А якщо вони не повернуться, якщо Білий Король і пеуенчі уб’ють їх? Тоді вийде, що він справді зрадив і винен у всьому.

— Ну, це пусте. — Капітан рвучко підвівся. Він не хотів вислухувати таке. Він усе розумів, але не його ж вина в тому, що арауканці вже триста років вели війну. — Якщо вам потрібна буде допомога, — сказав він виходячи, — завжди до ваших послуг.

— Дуже вдячна! — Це прозвучало гірко, неприязно, суворо.

Двері зачинились, і найповажніша біла людина Лейквена пішла від них.

— Хлопчику! Мій хлопчику!