Підійшов офіціант і запитав:

– Може, добродії бажають прийняти ще когось до свого товариства?

– Ні.

Він схилився трохи нижче нади мною:

– Не хочете, перш ніж відмовитись остаточно, поглянути на тих двох дам, що біля стойки?

Я поглянув. У однієї з них, на перший погляд, була досить ставна постать. Обидві в вечірніх сукнях, які тісно облягали стан. Облич я не міг розглядіти як слід.

– Ні, – сказав я ще раз.

– Це справжні дами, – пояснив офіціант. – Ота, що праворуч, німкеня.

– Це вона вас послала сюди?

– Ні, шановний пане, – відповів офіціант з чарівною невинною посмішкою. – Це моя власна ідея.

– Гаразд. Забудьте її. І принесіть нам чого-небудь поїсти.

– Що він хотів? – поцікавився Щварц.

– Просватати нам онуку Мата Харі. Ви, певно, забагато дали йому на чай.

– Я ще нічого не платив, – серйозно відповів Шварц. – А ви гадаєте, це шпигунки?

– Не виключено. Але в ім’я єдиного для них ідеалу – заради грошей.

– Це німкені?

– Одна з них, як сказав офіціант.

– Ви гадаєте, вони перебувають тут, щоб виловлювати німців?

– Навряд. Викрадати людей мастаки тепер інші.

Офіціант приніс на тарілці бутерброди. Я замовив закуску, бо відчував, що п’янію від вина. А мені хотілось мати ясну голову.

– Ви не будете їсти? – запитав я Шварца.

Він похитав головою.

– Мені навіть на думку не спало, що сигарети можуть зрадити мене, – розповідав Шварц. – Я ще раз переглянув усе, що мав при собі. Сірники, які лишились у мене ще з Франції, викинув геть разом з сигаретами і купив собі німецькі. Потім пригадав, що на моєму паспорті є відмітка про в’їзд до Франції і відповідна віза; отже, можна було виправдати наявність французьких сигарет, коли б мене стали перевіряти. Обливаючись потом і клянучи себе і свій страх, я знову пішов до телефонної будки.

Мені довелось почекати. Якась жінка з великим партійним значком на комірці викликала підряд два номери і довго дзявкала, віддаючи комусь накази. Третій номер не відповів, і жінка, роздратована, владною ходою вийшла з кабіни.

Я назвав номер телефона свого друга. У трубці почувся жіночий голос.

– Будьте ласкаві, чи можна поговорити з доктором Мартенсом? – запитав я якимсь чужим, хрипким голосом.

– А хто це говорить? – поцікавилась жінка.

– Друг доктора Мартенса.

Я не міг назвати свого прізвища. Я не знав, була то дружина Мартенса чи, може, служниця. Але ні тій, ні другій довіритись не міг.

– Прошу назвати ваше прізвище, – сказала жінка.

– Я – друг доктора Мартенса, – повторив я. – Будь ласка, передайте йому так. У мене до нього невідкладна справа.

– Дуже шкодую, – відповів жіночий голос. – Але якщо ви не назвете свого прізвища, я не зможу покликати його.

– А ви зробіть це як виняток, – сказав я. – Доктор Мартенс чекає мого дзвінка.

– Коли це справді так, ви можете і мені сказати своє прізвище.

Я в розпачі думав, що їй ще сказати. Потім почув, як на другому кінці проводу поклали трубку.

Я стояв у сірому, незатишному вокзалі і думав. Моя перша спроба, яка здавалась мені такою простою, не вдалась, і я не знав, що робити далі. Може, все ж таки подзвонити прямо до Гелен, ризикуючи, що хтось із її рідні впізнає мене по голосу? Але ж я міг назватись і якимось іншим прізвищем – тільки яким? Доктор Мартенс – ніяке інше в ту хвилину мені не спадало на думку. Я ще вагався, та раптом у мене сяйнула ідея, що могла б спасти на думку навіть десятилітньому хлопчикові. Чому я не подзвонив Мартенсу від імені брата моєї дружини? Він знав мого шуряка і десять років тому терпіти його не міг.

Я негайно так і зробив. У трубці почувся той самий жіночий голос.

– Це говорить Ґеорґ Юргенс, – різким тоном заявив я. – Прошу доктора Мартенса.

– Ви не той самий пан, що недавно дзвонив?

– Говорить штурмбанфюрер Юргенс. Я хочу побалакати з доктором Мартенсом. Негайно!

– Добре, – відповіла жінка. – Хвилиночку! Зараз!

Шварц підвів голову і поглянув на мене.

– Вам знайоме оте жахливе шарудіння у трубці, коли стоїш біля телефону і чекаєш, як вирішиться твоє життя?

Я кивнув.

– І навіть не обов’язково, щоб завжди вирішувалось життя. Може бути і простою Ніщо, яке ви намагаєтесь заклясти.

– «Доктор Мартенс слухає», почув я нарешті, – розповідав далі Шварц. – Я знову сам відчув те, з чого раніше сміявся: у мене пересохло в горлі. «Рудольфе», – насилу просипів я.

– Що ви сказали? – почувся здивований голос мого друга.

– Рудольфе, – повторив я. – Говорить родич Гелен Юргенс.

– Не розумію, ви не штурмбанфюрер Ґеорґ Юргенс?

Уже росли високі дерева; а решта, як і раніше, тяглася вздовж річки, Я пішов у тому напрямі, через площу і далі мимо церкви Серця Ісусового.

З вершини валу за річкою видно було дахи старого міста. Соборна баня в стилі барокко поблискувала в мерехтливому світлі. Знайомий мені краєвид; репродукції з нього можна побачити на тисячах листівок. Знайомий був і запах води в річці; і пахощі від липової алеї, що простяглася вздовж валу.

На лавах, поставлених так, щоб можна було милуватись видом на річку та місто, сиділи закохані парочки; я теж сів на вільну лаву переждати півгодини, поки пора буде йти до Мартенса.

Проведені там півгодини я пам’ятаю до подробиць. Пам’ятаю навіть те, що мене тоді здивувала та клінічна здібність відчувати. У мене було таке враження, ніби я стою в залі, де на протилежних стінах висять дзеркала. Вони відображають мене безліч разів, і за кожним образом я можу побачити новий, що визирає з-за плеча попереднього. Здавалось, ніби то були старі, потемнілі дзеркала, і я не міг розгледіти, що виражало моє обличчя: запитання, сум чи надію. Всі образи розпливались у сріблястому присмерку.

Поряд мене сіла якась жінка. Не знаючи її намірів, я подумав: «А що, коли цей варварський режим уже й такі створіння використовує у своїх шпигунських цілях?» Я підвівся й пішов геть. Позаду почувся сміх жінки, якого я ніколи не забуду, – тихий, трохи зневажливий і співчутливий сміх незнайомки на міському валу в Оснабрюку.

– Я дзвоню за нього, Рудольфе. За Гелен Юргенс. Тепер ти розумієш?

– Абсолютно нічого не розумію, – долинув до мене роздратований голос. – У мене тут саме прийом…

– А мені можна прийти до тебе на прийом, Рудольфе? Ти дуже зайнятий?

– Але ж пробачте! Я вас не знаю, а ви…

– Старий Шеттергенд, – сказав я.

Я раптом згадав, як ми ще хлопчаками називали один одного, граючи в індійців. То були імена з романів Карла Мея. Дванадцятирічними підлітками ми ті книги прямо ковтали одну за одною, Якусь мить нічого не було чутно. Потім Мартенс запитав стиха:

– Що-о?

– Віннетоу, – відповів я. – Хіба ти забув наші колишні імена? Адже це улюблені книги фюрера.

– Вірно… – погодився Мартенс.

Як відомо, людина, що розпалила Другу світову війну, у своїй спальні тримала томів тридцять чи й більше одного письменника – чтиво про індійців, звіроловів та мисливців, які вже п’ятнадцятирічному юнакові могли здатися до смішного примітивними.

– Віннетоу?… – з недовір’ям у голосі повторив Мартенс.

– Так. Мені треба зустрітися з тобою.

– Я не зовсім розумію. Де ви є?

– Тут, у місті. Де ми можемо побачитись?

– У мене зараз прийом хворих, – машинально відповів Мартенс.

– Я хворий. І можу прийти на прийом.

– Не розумію, що ви наговорили, – сказав Мартенс голосом, у якому відчувалась рішучість. – Якщо ви хворі, то приходьте на прийом. І навіщо було спеціально дзвонити?

– Коли?

– Найкраще в половині восьмої. О пів на восьму, – повторив він. – Але не раніше!

– Гаразд, о пів на восьму.

Я поклав трубку. На мені знову була мокра вся сорочка. Я поволі пішов до виходу. На небі з-за хмар час від часу виглядав блідий серп місяця. «Щонайбільше через тиждень з’явиться молодик, – промайнуло в моїй голові. – Якраз добре буде переходити кордон». Я поглянув на годинник. Лишалося ще три чверті години. Треба було йти геть з вокзалу. Якщо хтось довго тиняється в районі станції, це завжди викликає підозру.