– Це зовсім не педантизм, – заперечив я. – Це йде від досвіду. Я надто часто бачив, скільки нещастя трапляється, коли недооцінюють дрібниці. І надто добре знаю, що значить чекати, коли людину всюди підстерігає небезпека. – Я взяв дружину за руку. – Без такого роду педантизму, Гелен, мене б уже не було на цім світі.

Вона міцно стиснула мою руку і сказала пошепки:

– Я знаю. Хіба ти не бачиш, як я боюсь, що з тобою що-небудь скоїться, якщо я лишу тебе самого хоч на хвилинку?

Я відчув, як мене заливає хвиля тепла.

– Все буде гаразд, Гелен. І в це теж можна вірити. З усією педантичністю.

Вона посміхнулась і підвела своє бліде личко.

– Іди дзвони. Але не з пивнички. Он по тім боці стоїть телефонна будка. Там безпечніше.

Я зайшов до скляної кабіни. Гелен лишилась на вулиці. Я подзвонив Мартенсу. Його номер був зайнятий. Я почекав хвилинку, потім подзвонив ще раз. Монета з брязкотом випала; номер і досі був зайнятий. Я почав хвилюватись. Крізь скло мені видно було, як Гелен насторожено ходить на вулиці туди й сюди. Я подав їй знак, але вона не дивилась на мене. Вона стежила за вулицею, трохи витягши шию, наче в дозорі, але намагалась нічим не привернути до себе уваги, охоронець і ангел-хранитель водночас, у чорному, добре припасованому до її постаті костюмі – я тільки тепер це помітив. Чекаючи в кабіні, я побачив також, що губи її підведені помадою. В жовтавому світлі вони здавалися майже чорними. Мені спало на думку, що губна помада і всяка косметика в новій Німеччині вважались небажаними.

Подзвонивши втретє, я зв’язався нарешті з Мартенсом.

– Весь час говорила по телефону моя дружина, – пояснив він, – Майже цілих півгодини. Я не міг перервати її розмови. Про туалети, війну і про дітей.

– А де вона тепер?

– У кухні. Я мусив дати їй наговоритись. Розумієш?

– Так. У мене все гаразд. Я вдячний тобі, Рудольфе. А тепер забудь про все це.

– Де ти зараз?

– На вулиці. Я вдячний тобі, Рудольфе. Тепер мені більше нічого не треба. Я все знайшов. Ми вкупі.

Я поглянув крізь шибку на Гелен і вже хотів повісити трубку.

– Ти знаєш, де знайти притулок? – запитав Мартенс.

– Гадаю, що так. Не турбуйся. Забудь цей вечір, ніби все тобі тільки приснилось.

– Якщо я зможу для тебе щось зробити, – нерішуче сказав він, – дай мені знати. Спершу я був просто приголомшений. Ти розумієш…

– Авжеж, Рудольфе, розумію. І якщо мені щось буде потрібно, я дам тобі знати.

– Якщо захочеш тут переночувати – ми зможемо тоді ще поговорити…

Я посміхнувся.

– Буде видно. Я повинен кінчати…

– Так, так, звичайно, – поспіхом відповів він. – Пробач. Усього найкращого, Йозефе. Щиро!

– Дякую, Рудольфе.

Я вийшов із задушливої кабіни. Вітер дмухнув на мене і мало не зірвав з голови капелюха. Гелен поквапно підійшла до мене.

– Ходім додому! Ти й мене заразив своєю підозрілістю. У мене таке відчуття, ніби за нами з темряви стежить сто пар очей.

– У тебе й досі та сама служниця?

– Лена? Ні, та шпигувала для мого брата. Він хотів знати, чи ти мені пишеш. Або я тобі.

– А нинішня?

– Ця дурна і байдужа до всього. Я можу її відіслати, і вона нічого не подумає, тільки зрадіє.

– А ти ще не відіслала її?

Гелен посміхнулась і одразу стала красунею.

– Спершу я мусила переконатись, що ти справді тут.

– Тобі треба відіслати її раніше, ніж я зайду, – сказав я. – Вона не повинна бачити нас удвох. А ми не можемо піти кудись в інше місце?

– Куди ж?

Та й справді: куди? Раптом Гелен засміялась.

– Ми стоїмо, наче підлітки, яким доводиться зустрічатись таемно, бо батьки вважають їх занадто молодими! Куди ж нам піти? В замковий парк? Він зачиняється о восьмій годині. Сісти десь у сквері на лаві? Зайти в якусь маленьку кондитерську? Теж надто небезпечно!

Гелен мала рацію. То були дрібниці, яких я не передбачав, – їх ніколи не передбачають.

– А так, – погодився я. – Ми стоїмо, як підлітки. Наче життя повернуло нам нашу юність.

Я поглянув на Гелен. Їй минуло двадцять дев’ять років; але видавалась вона такою ж, як я знав її колись. Минулі п’ять років, здавалося, стекли з неї, як краплі дощу з молодого тюленя.

– Я і приїхав, наче підліток, – сказав я. – Всі аргументи були проти, але я, як підліток, ні про що більше не подумав. Я не знав навіть, чи не живеш ти вже давно з кимось іншим.

Вона нічого не відповіла. Її каштанове волосся вилискувало в світлі ліхтаря.

– Я піду вперед і відішлю служницю, – зрештою сказала вона. – Але мені й подумати страшно, що я лишаю тебе на вулиці самого. Мені здається, ти можеш знову зникнути, так само несподівано, як і з’явився. Де ти перебудеш цей час?

– Там, де ти знайшла мене. В якій-небудь церкві. Можу піти назад до собору. В церквах надійно, Гелен. Я став тепер великим знавцем французьких, швейцарських та італійських церков і музеїв.

– Приходь через півгодини, – прошепотіла вона. – Ти ще пам’ятаєш вікна нашої квартири?

– Так, – відповів я.

– Якщо крайнє вікно буде відчинене, значить, усе гаразд і ти можеш підійматись нагору. Якщо ж воно буде зачинене, почекай, поки я відчиню.

Мимоволі я згадав Мартенса і своє отроцтво, коли ми грали в індійців. Тоді умовним знаком для Шкіряної Панчохи чи для Віннетоу, які чекали внизу, було світло у вікні. Може, це повторювалось? Чи можливо взагалі, щоб що-небудь повторювалось у житті?

– Добре, – погодився я і хотів уже йти.

– Куди ти підеш?

– Хочу подивитись, чи відкрита ще Марийська церква. Наскільки я пам’ятаю, це – чудовий витвір готичної архітектури. За ці роки я навчився цінувати такі речі.

– Облиш це! – сказала вона. – З мене досить і того страху, що я змушена лишити тебе самого.

– Гелен, я навчився обережності, – відповів я.

Вона похитала головою. З її личка раптом спала маска мужності.

– Не досить, – заперечила вона. – Не досить. Що я робитиму, якщо ти не прийдеш?

– Ти нічого не зможеш зробити. У тебе номер телефону той самий?

– Той самий.

Я лагідно поклав їй руку на плече і сказав:

– Гелен, все буде гаразд.

Вона кивнула.

– Я проведу тебе до Марийської церкви. Я хочу переконатися, що ти дійшов туди в повній безпеці.

Ми мовчки пішли до Марийської церкви. Йти було недалеко. Потім Гелен лишила мене, не сказавши ні слова. Я дивився їй услід, коли вона переходила стару базарну площу. Вона йшла швидко і не оглядалась.

Я став у тіні порталу. Праворуч стояла затінена ратуша; тільки на обличчях старих скульптур лежала смужка місячного світла. Там, з парадного ґанку, в 1648 році було оголошено про закінчення Тридцятилітньої війни; а також – про початок «тисячолітньої імперії» в 1933 році. Я подумав: чи доживу, поки тут проголосять її кінець? На це в мене було мало надії.

До церкви я не зайшов. Нараз мені стало огидно ховатись. Я, правда, не забув про обережність; але церква в ту мить видалася мені чимось подібним до темної печери. З тої хвилини, як я побачив Гелен, мені вже не хотілось без потреби почувати себе зацькованим звіром.

Щоб не привертати до себе уваги, я пішов далі. Місто, досі небезпечне, знайоме і водночас чуже, оживало. Я відчував це, бо сам жив. Анонімне буття останніх років, яке було лише боротьбою за голе існування, безплідним животінням з дня на день, раптом здалося не таким уже й марним. Воно сформувало мене, і несподівано, наче ніжна квітка, що розпустилась уночі, з’явилося живе чуття, якого я раніше не знав. З романтикою це нічого спільного не мало; але те чуття було таке нове і хвилююче, немов велика, яскрава тропічна квітка, що по волі якогось чарівника зненацька виростає на звичайному кущі, де ви звикли бачити щонайбільше миршаві пуп’янки.

Дійшовши до річки, я зупинився на мосту і став дивитись через перила на воду. Ліворуч від мене стояла вартова башта часів Середньовіччя, в якій тепер влаштували пральню. У вікнах світилось, і дівчата ще працювали там. Світло з вікон широкими смугами падало на річку й відбивалось від неї. Порослий липами темний вал здіймався на тлі глибокого неба, а праворуч, над сонними садами, височів силует собору.