Я запозичив багато інформації з неопублікованих матеріалів Тимоті для своєї книжки «Офір», а надто, коли писав ті ненаукові й «популярні» розділи, в яких ідеться про стародавню легенду, де розповідається про расу білошкірих і золотоволосих воїнів, що припливли з-за моря, добували тут золото, поневолили племена аборигенів, будували міста, оточені мурами, й процвітали тут сотні років, перш ніж зникли, майже не залишивши по собі сліду.

Я знаю, що Тимоті редагує інформацію, яку передає мені: деяка є надто секретною, вона захищена могутніми табу й відкрити її дозволено лише висвяченим у таємниці. Я переконаний, що велика частина тієї приховуваної інформації має стосунок до легенди про стародавніх завойовників. Тож я ніколи не відмовляюся від спроб щось випитати в Тимоті.

У понеділок уранці, коли Лорен мав повернутися зі Швейцарії, Саллі була надто знервована через те, що Лорен відмовиться взяти її до розвідувальної експедиції, і її товариство стало для мене нестерпним. Щоб утекти від неї і змарнувати останні нескінченні години чекання, я пішов навідати Тимоті.

Він працює в маленькому кабінеті – у нас в інституті бракує приміщень, більшість із яких напхом напхана книжками, брошурами, папками та стосами чистого паперу, які громадяться майже до стелі, проте я завжди знаходжу місце, де поставити свій стілець. Він має довгі ніжки, як той, яким користуються в барі. Бо хоч ноги й руки в мене нормальної довжини й навіть, можна сказати, досконалі, мій тулуб так розплющений і згорблений, що якби я сидів на нормальному стільці, то навряд чи зміг би побачити, що там робиться на столі.

– Мачане! Будь ти благословен! – Тимоті підвівся зі своїм звичайним привітанням, коли я увійшов.

Згідно з традиційними знаннями банту, ті з нас, хто має клишаві ноги, пігментацію альбіноса, звужені очі та горб на спині, благословенні духами та наділені великою фізичною силою. Ця віра дає мені щось подібне до жалюгідної втіхи, й привітання Тимоті завжди мене збадьорює.

Я стрибнув на свого стільця й почав незв’язну розмову, перестрибуючи з теми на тему й перескакуючи з мови на мову. Тимоті і я пишаємося своїм талантом і, я думаю, хизуємося ним трохи. Немає жодного чоловіка на світі, щодо цього я цілком переконаний, який міг би простежити за нашою розмовою від самого початку й до кінця.

– Дивно буде, – сказав я нарешті, вже не пам’ятаю, якою мовою, – якщо тебе не візьмуть в експедицію. Це буде вперше за десять років, Тимоті.

Він відразу став мовчазним і настороженим. Він знав, що я знову почну розмову про втрачене місто. Я показав йому фотографію п’ять днів тому й відтоді намагався видушити з нього якийсь значущий коментар. Я перейшов на розмову англійською мовою.

– Хай там як, а ти, певно, не сподіваєшся довідатися нічого істотного. Знову пошуки якихось тіней. Одному Богові відомо, чи їх було там багато. Якби я тільки знав, чого мені там шукати.

Я замовк і весь захолонув, чекаючи на реакцію Тимоті. Його очі потьмяніли й оскліли. То було суто фізичне явище, непрозора синювата плівка, здавалося, накрила його очні яблука. Голова похилилася вниз на товстій вузлуватій шиї, губи скривилися – і гусяча шкіра пробігла вгору по моїх руках, а волосся на шиї заворушилося й настовбурчилося.

Я чекав. Я ніколи не міг подолати надприродного хвилювання, яке напливало на мене, коли я бачив, як Тимоті поринає у транс. Іноді він робив це несамохіть – якесь слово або думка вмикали його, рефлекс був майже моментальним. Іншим разом то був умисний акт самогіпнозу, але він вимагав підготовки та ритуалу.

Цього разу він став спонтанним, і я чекав із нетерпінням, знаючи, що якщо ця тема – табу, то мине кілька секунд, перш ніж Тимоті зламає чари умисним зусиллям волі.

– Зло, – сказав він тремтячим тонким голосом старого чоловіка. Голосом свого діда. Трохи слини зволожило його товсті червоні губи. – Зло слід очистити на землі та в умах людей навіки.

Голова йому смикнулася, втрутилася свідомість, і губи заворушилися. Коротка внутрішня боротьба – і несподівано очі йому прояснилися. Він подивився в мій бік і побачив мене.

– Пробачте мені, – промурмотів він англійською мовою, відвертаючи погляд. Він був збентежений своїм несподіваним зануренням у транс і необхідністю залучити мене в нього. – Хочете кави, докторе? Нарешті вони відремонтували мені чайник.

Я зітхнув. Тимоті відключився, сьогодні я більше не зможу ввійти з ним у контакт. Він закрився й зайняв оборону. Якщо застосувати його власний вислів, він «обернувся до мене ніґґером».

– Ні, дякую, Тимоті. – Я подивився на годинник і зіслизнув зі стільця. – Я ще маю термінові справи.

– Ідіть із миром, мачане, й нехай духи допомагають вам.

Ми потисли один одному руки.

– Залишайся з миром, Тимоті, і якщо духи будуть до нас добрими, то я покличу тебе.

Стоячи біля стійки кафетерію в аеропорту Яна Сматса, я добре бачив вхід до міжнародного термінала.

– Прокляття! – вилаявся я.

– У чому річ? – стривожено запитала Саллі.

– РМ – їх там цілий взвод.

– А що таке РМ?

– Розумні молодики. Ті, хто виконує накази Стервесанта. Он там, ти бачиш, їх аж четверо біля банківського прилавка.

– А звідки ти знаєш, що вони виконують накази Стервесанта? – поцікавилася Саллі.

– Коротка стрижка, своєрідна зачіска. Уніформа – усі вони в чорних кашемірових костюмах і з простими краватками на шиях. Вираз облич напружений, ніби в них рак абощо, але вони відразу розквітають усмішкою, коли з’являється великий чоловік. – А тоді я додав із не зовсім притаманною мені відвертістю: – А до того ж я двох із них упізнав. Бухгалтери. Мої друзі – доводиться витискати з них гроші щоразу, коли для інституту потрібен рулон туалетного паперу.

– А то він? – запитала Саллі, показуючи рукою.

– Так, – підтвердив я, – то він.

Лорен Стервесант вийшов із дверей міжнародного термінала першим із пасажирів, що прилетіли з Цюриха, пройшовши митницю та імміграційний контроль, поруч із ним дрібушив, намагаючись не відстати, чиновник із відділу суспільних комунікацій аеропорту. Двоє РМ супроводжували його по обидва боки на крок позаду. Третій, либонь, відповідав за його багаж. Четверо чоловіків, що чекали на нього, розквітли усмішками, які, здавалося, осяяли залу, й поквапилися до нього в порядку старшинства, щоб коротко потиснути йому руку, а тоді оточили його. Двоє розчищали йому дорогу, інші прикривали його обабіч. Чиновник із відділу суспільних комунікацій, розгублений, опинився у хвості процесії, й компанія «Англо-Стервесант» рушила через наповнену пасажирами залу, наче танкова дивізія вермахту.

У самому центрі Лорен вирізнявся кучерявою головою із золотим волоссям, риси його засмаглого на сонці обличчя здавалися похмурими на тлі штучних усмішок, що сяяли навкруг нього.

– Ходімо! – сказав я, схопивши Саллі за руку, й потяг її в натовп.

У цьому я фахівець. Я пересуваюся на рівні їхніх ніг, і натиск на цьому несподіваному рівні розсуває ряди, наче хвилі Червоного моря. Саллі бігла слідом за мною, як колись ізраїльтяни за Мойсеєм.

Ми перехопили компанію «Англо-Стервесант» біля скляних дверей виходу, і я випустив руку Саллі, щоб проникнути у внутрішнє коло. Я пробився туди з першої спроби, й Лорен мало не наступив на мене.

– А, це ти, Бене. – Я відразу побачив, як він стомився. Блідість під золотою шкірою, темно-червоні плями під очима, але тепла усмішка на мить освітила втому. – Пробач мені. Я мусив би попередити тебе, щоб ти не приходив. У мене непередбачені обставини. Я вирушаю звідси на ділову зустріч.

Він побачив вираз на моєму обличчі й відразу вхопив мене за плече.

– Ні. Не роби поквапних висновків. Усе буде так, як ми домовилися. Будь в аеропорту завтра, о п’ятій годині ранку. Я зустрінуся з тобою там. А тепер я мушу тебе покинути. Пробач мені.

Ми швидко обмінялися потиском рук.

– Партнери назавжди? – запитав він.

– Назавжди, – погодився я, усміхнувшись на цю дурну школярську обіцянку, а потім уся команда компанії «Англо-Стервесант» проминула мене і зникла за скляними дверима залу чекання аеропорту.