Ми погодилися на тому, що бушмени проникли до печери відразу після того, як пішли геть або зникли стародавні жителі міста. Ми сумлінно називали їх стародавніми, вважаючи, що термін «фінікійці» ще не доведений. Проте, як я сподівався від усієї душі, такий погляд незабаром зміниться.

У шарі попелу знову й знову траплялися рештки від людських останків. Рал знайшов передній зуб у попелі біля підмурка головної башти, Пітер – плечову кістку разом із багатьма іншими фрагментами людських кісток, які було неможливо ідентифікувати. Ці непоховані людські останки зрештою сприяли загальному визнанню того, що моя теорія про трагічний кінець Місячного міста має слушність. Вона була також підсилена незрозумілим зникненням муру та фортечних башт, котрі, як ми мали всі підстави припустити, стояли на цьому шарі глини із залишками кам’яних фундаментів, які іноді можна було побачити на примарних обрисах муру, який оточував храм.

Рал невпевнено припустив, що ворог, сповнений божевільною ненавистю, заповзявся стерти з лиця землі усі сліди стародавніх жителів міста. Ми були готові погодитися з ним.

– Досить логічно. Але куди поділися тисячі тонн кам’яного мурування? – запитала Саллі за всіх нас.

– Вони розкидали камені по рівнині, – наважився припустити Рал.

– Геркулесова праця, а крім того, в ті дні рівнина була дном озера. Щоб позбутися тих каменів, вони мусили б розкидати їх по вузенькій смузі між скелястими пагорбами й озером. Але там немає жодного знаку від них.

Дещо збентежений, Пітер Вілкокс нагадав нам про розповідь у книжці Кредо Мунка «Індаба, мої діти» про те, як стародавнє місто було перенесене його жителями, блок за блоком, із заходу і як його відбудували в Зімбабве.

– Це червоний пісковик, – різко втрутилася до розмови Саллі. – А Зімбабве збудоване на граніті, добутому з тієї скелі, на якій воно стоїть. Зімбабве розташоване за двісті сімдесят п’ять миль звідси. Годі уявити собі роботу – перенести такі камені на таку відстань. Я готова погодитися, що звідси було перенесено вміння й майстерність, але не сам матеріал.

Більше ніхто не висловлював якихось ідей, і ми могли перейти від ідей до фактів. Через півтора місяці Лорен Стервесант уперше навідався до нас. Усі розкопи та інші роботи зупинилися на два дні, бо ми влаштували семінар, на якому головував я і на якому ми ознайомили Лорена з усіма нашими досягненнями та останніми висновками.

А досягнення були неабиякими. Насамперед слід зазначити, що список знайдених артефактів, глиняних черепків й інших речей та уламків заповнював 127 машинописних сторінок. Більшість були знайдені Пітером і Гізер, і вони відкрили семінар.

– Досі всі розкопи, здійснювані поза мурами, обмежувалися площею на північ від них не більш як на тисячу футів від зовнішнього периметру. Загалом там розташовувався комплекс невеликих хатин, збудованих із сирцевої глини й накритих жердинами та очеретом і пальмовим листям.

Пітер описав досліджувану ними площу з великими подробицями, наводячи середні розміри кімнат і точне розташування кожного знайденого об’єкта. Лорен почав крутитися на стільці й возитися зі своєю сигарою. Пітер надзвичайно доскіпливий, ретельний, як стара діва, коли йдеться про його роботу. Нарешті він дійшов до своїх висновків:

– Тому, схоже, на тій площі був розташований великий базар і ринок.

І він повів нас на склад, щоб показати свої знахідки. Там були фрагменти дуже іржавого заліза, бронзовий гребінець, руків’я ножа, виготовлене у формі жіночого тіла, чотирнадцять бронзових розеток, що, як нам здавалося, викарбувані на обтягнутому шкірою щиті, двадцять п’ять фунтів бронзових дисків у формі зірок і сонця, які були, безперечно, орнаментальними прикрасами, шістнадцять бронзових пластин, виготовлених у певній формі, проте спотворених і погнутих, ми припускали, що вони складають частину бойового металевого обладунку, чудовий бронзовий таріль двадцять чотири дюйми в діаметрі з вигравіюваним на ньому образом сонця з надзвичайно вигадливим візерунком по краю і ще сорок фунтів бронзових уламків і фрагментів, настільки погнутих, поламаних і пошкоджених, що визначити їхнє призначення неможливо.

– Це всі бронзові об’єкти, які досі пощастило знайти, – сказав Пітер Лоренові. – Речі зроблені досить грубо, але вони не схожі на вироби банту ані за задумом, ані за виконанням. Вони найближчі до того, що нам відомо про фінікійську майстерність. На відміну від греків та римлян фінікійці надавали мало ваги мистецтвам. Їхні артефакти, як і їхні будівлі, масивні й грубо виконані. Ще один факт, про який свідчать наші знахідки, це поклоніння сонцю. Ідеться, поза всяким сумнівом, про політеїстичне суспільство, але поклоніння сонцю тут переважало. Схоже, в цьому поселенні Ваал, фінікійський бог чоловічого роду, був персоніфікований сонцем.

Я подумав, що Пітер схиляється до помилки однобічної аргументації, але дав йому договорити, не уриваючи його. Після окремого обговорення кожної знахідки Пітер підвів нас до наступного ряду столів, де були складені скляні й гончарні вироби.

– Ми знайшли сто двадцять п’ять фунтів скляних намистин переважно синіх і червоних кольорів. Фінікійські кольори – зелені, білі й жовті – знайдені лише на рівнях 1 і 2. Одне слово, вони з’явилися тут пізніше п’ятдесятого року після Різдва Христового, що приблизно збігається з останньою фазою поглинення фінікійської цивілізації римлянами в Середземноморському регіоні і її поступовим зникненням.

Я урвав його:

– Римляни так старанно поглинули Фінікію та всі її вироби, що ми знаємо про них дуже мало…

Я перевів свою увагу на Саллі. Вона перебувала в пречудовому настрої, на відміну від попередніх шістьох тижнів, коли вона була похмура й неуважна. Вона помила собі волосся, й воно стало блискучим і м’яко сяяло на світлі. Її шкіра світилася золотими відтінками там, де на неї падало сонце, а ще вона нафарбувала собі губи й драматично підмалювала очі. У мене стислося серце, коли я побачив її красу. Я силоміць перевів свою увагу на столи зі знахідками.

– Окремі висновки дозволяють зробити гончарні вироби, – сказав Пітер. Він показав на велику купу черепків, уламків і дуже малу кількість виробів, які збереглися повністю. – На всіх, за єдиним винятком, немає жодного напису. А ось і виняток.

Він підняв черепок, який лежав на почесному місці, й передав його Лорену. Хоч усі його бачили й ним милувалися, ми тепер з’юрмилися навколо Лорена, коли він став його роздивлятися. На обпаленій глині був накреслений якийсь символ.

– Уламок краєчка чаші або вази. Символ може бути пунічним Т.

Лорен імпульсивно обернувся в мій бік і поклав руку мені на плече.

– Вельми переконливо, Бене. Вони, безперечно, це приймуть, чи не так?

– Нізащо не приймуть, Ло. – Я з жалем похитав головою. – Вони кричатимуть: «Імпортоване!» Давній трюк спростування чогось такого, чого ви не можете зрозуміти або що суперечить вашим теоріям, – стверджувати, що елемент завезений під час торговельних контактів.

– Схоже, ти не зможеш здобути перемогу, Бене, – співчутливо сказав Лорен, а я всміхнувся йому у відповідь.

– Принаймні ми не виявили уламок нанкінської порцеляни чотирнадцятого сторіччя або нічного горщика з портретом королеви Вікторії!

Сміючись, ми рушили до наступної купи знахідок – до шматків міді та мідних виробів. Там були браслети й брошки, обліплені зеленим окисом та наполовину ним з’їдені. Оберемки мідного дроту й мідні зливки у формі хреста святого Андрія, кожен вагою в дванадцять фунтів.

– Це не нове, – зауважив Лорен.

– Ні, – погодився я. – Їх знаходять повсюди в Центральній та Південній Африці. А проте їхня форма точно відповідає формі зливків, викопаних у мідних шахтах фінікійців у Корнуолі, або мідним зливкам, добутим зі стародавніх шахт Кіпру.

– Ще не досить переконливо? – Лорен подивився на мене, і я похитав головою, повівши його подивитися на залізні вироби, які нам пощастило розкопати. Усі такі поржавлені й пошкоджені, що їхню первісну форму можна тільки припустити або вгадати. Там були сотні наконечників стріл, здебільшого знайдені на рівнях 1 і 2, голівки списів та леза мечів, топорища й ножі.