Литмир - Электронная Библиотека

– А ось це, Ксаї, – я показав на малюнок кам’яного муру з його шевронами та баштами, – що це таке?

– Це Місячне місто, – з готовністю відповів Ксаї.

– А де воно – на Місяці?

– Ні. Воно тут.

– Тут? – запитав я, і кров у мене зашуміла. – Ти хочеш сказати, воно тут, на пагорбах?

– Так, – кивнув головою Ксаї й відкусив іще один шматок сигари за п’ять доларів.

– Де воно, Ксаї? Де? Ти можеш мені його показати?

– Ні, – Ксаї із жалем похитав головою.

– Чому ні, Ксаї? Я твій брат. Я належу до твого клану, – сказав я благальним голосом. – Твої таємниці – мої таємниці.

– Ти мій брат, – погодився Ксаї. – Але я не можу показати тобі Місячне місто. Це місто привидів. Лише тоді, коли на небо викочується повний місяць і білі привиди спускаються на землю, лише тоді місто з’являється на рівнині біля підніжжя пагорбів – але вранці воно зникає.

Кров у мене більше не шумувала, і моє збудження стихло.

– А ти бачив Місячне місто, Ксаї?

– Мій дід бачив його, але дуже давно.

– Дід багато чого бачив, – сумно зауважив я англійською мовою.

– Про що ти? – захотіла знати Саллі.

– Я розповім тобі згодом, Саллі, – сказав я й обернувся до старого бушмена. – Ксаї, за все своє життя ти коли-небудь бачив таке місто? Місто, обгороджене високими кам’яними мурами, з круглими кам’яними баштами? Не обов’язково біля цих пагорбів, а де завгодно. На півночі біля великої річки, у пустелі на заході – де завгодно.

– Ні, – сказав Ксаї, – я ніколи не бачив такого міста.

І мені стало очевидно, що загубленого міста не існувало ані на північ від великої улоговини, ані на південь від Замбезі, бо, якби воно десь там було, Ксаї неодмінно натрапив би на нього за сімдесят років своїх безперервних мандрів.

– Либонь, якийсь старий бушмен заблукав на двісті сімдесят миль звідси й побачив храм у Зімбабве, – припустив я в розмові із Саллі, коли ми сиділи ввечері біля вогнища й обговорювали розповідь старого бушмена. – Те видовище так вразило його, що, повернувшись сюди, він його намалював.

– Тоді як ти поясниш зображення білого царя?

– Не знаю, Сал, – чесно відповів я. – Можливо, це біла леді з букетом квітів.

Схоже, коли я переживаю сильне розчарування – відмову Саллі від моєї пропозиції, суперечливу розповідь про Місячне місто, – мій мозок перестає працювати. Либонь, тому я не помітив головний ключ, а не помітити його було годі. Адже мій розумовий коефіцієнт дорівнює 156 – я, можна сказати, клятущий геній!

Уранці обидва бушмени повернулися до своїх родин, які вони залишили в улоговині. Вони взяли із собою скарби, якими ми їх навантажили: сокиру, туалетне дзеркальце Саллі, два ножі й половину коробки із сигарами «Ромео та Джульєтта». Вони зникли на просторах безмежної Калахарі, жодного разу не озирнувшись назад, і ми відчули, що нам чогось бракує тепер, коли вони пішли.

Гелікоптер знову прилетів наступного тижня, доставивши нам повний набір припасів і спеціальне обладнання, яке я попросив у Лорена.

Саллі і я віднесли гумового човника до печери й надули його біля басейну, по черзі дмухаючи в трубку, аж поки в обох запаморочилася голова.

Саллі сіла в нього й радісно попливла навколо басейну, тоді як я заходився збирати решту обладнання. Тут було коротке й важке фібергласове вудлище, вагою в двадцять п’ять унцій, а в коробці з міцною волосінню «Пенн Сенатор» я знайшов записку від Лорена: «Що ви маєте намір підчепити там на гачок? Піщану рибу чи пустельну форель? Л.»

Я приладнав волосінь до вудлища, протягнув її крізь кільця й приладнав на її кінці п’ятифунтовий олив’яний груз. Саллі вивезла нас на середину басейну. Я перекинув олив’яний груз через борт, вимкнув запобіжник на барабані з волосінню й дозволив їй розмотуватися.

Як я й попросив Лорена, дакронова волосінь була розмічена через кожні п’ятдесят футів, і, коли кожен маркер із кольорової матерії зникав під водою, ми голосно рахували:

– П’ять, шість, сім – о Боже, Бене, ця водойма бездонна.

– Ці карстові вирви в пісковику можуть мати величезну глибину.

– Одинадцять, дванадцять, тринадцять.

– Сподіваюся, нам вистачить волосіні.

Саллі із сумнівом подивилася на барабан.

– Ми маємо тут вісімсот ярдів, – сказав я їй. – Думаю, це більше, аніж треба.

– Шістнадцять, сімнадцять.

Навіть я був вражений, я припускав, що тут глибина десь чотириста футів, така сама, як у Сонному басейні, в Синої, але волосінь досі розмотувалася, не зупиняючись, із великої котушки для ловитви великих риб.

Нарешті я відчув, як свинцевий груз упав на дно, й волосінь ослабла. Ми зі страхом подивились одне на одного.

– Трохи глибше за 850 футів, – сказав я.

– Мені тепер буде страшно плавати над таким проваллям у землі.

– Ну що ж, – сказав я рішучим голосом. – Я мав у своїх планах обстежити тут дно з аквалангом, але тепер це відпадає. Ніхто не зможе пірнути на таку глибину.

Саллі подивилася вниз у зелені глибини, й плямисте, рухливе, віддзеркалене світло надало її обличчю якогось надприродного виразу. Її очі затуманилися, а вираз обличчя був якийсь розгублений. Раптом вона здригнулася, конвульсивне тремтіння пройшло крізь усе її тіло, й вона відірвала погляд від зеленої поверхні басейну.

– О, мене опанувало таке дивне, таке огидне почуття – ніби хтось пройшов над моєю могилою.

Я почав змотувати риболовну волосінь, а Саллі лягла спиною на дно човна, дивлячись на скелястий дах, що високо нависав над нами. Змотати всю волосінь було нелегкою роботою, але я працював наполегливо.

– Бене, – несподівано заговорила Саллі. – Подивись туди.

Я припинив змотувати волосінь і подивився вгору. Ми ніколи не дивилися на отвір у даху під цим кутом. Форма отвору вгорі змінилася.

– Он там, Бене. Збоку, – показала Саллі. – Бачиш уламок скелі, який звідти стримить? Він надто акуратно обтесаний, щоб бути природним, ти згоден?

Я роздивлявся його протягом певного часу.

– Можливо.

Але в моєму голосі прозвучав сумнів.

– Ти знаєш, що ми ніколи не намагалися з’ясувати, де печера відкривається на вершину пагорбів, Бене. – Саллі підвелася й сіла збуджена. – Чом би нам це не зробити? Підіймімося нагору й подивімося на той уламок квадратного каменю. Ми зможемо піднятися туди, Бене?

– Звичайно, – з готовністю погодився я.

– Сьогодні. Негайно. Підіймаймося.

– Чортівня, Сал. Уже по другій годині дня. Ми не встигнемо спуститися звідти до ночі.

– О, ходімо! Ми візьмемо із собою ліхтарі.

Рослинність на гребені пагорбів була густою й колючою. Я похвалив себе за те, що взяв мачете, бо довелося прорубувати для нас стежку крізь кущі.

Ми визначили з рівнини знизу, де приблизно розташований отвір у скелі, але однаково нам довелося шукати його години зо дві у густих заростях, і я мало не провалився в нього.

Несподівано земля розступилася під моїми ногами, відкривши глибоку чорну шахту, і я сахнувся назад, мало не збивши Саллі з ніг.

– Вона була зовсім близько від мене, – сказав я, намагаючись виправдатися.

Переляк минув не відразу, і я тримався якнайдалі від краю провалини в скелі, коли ми обминали її там, де кам’яна брила стриміла, нависаючи в порожнечу.

Я опустився навколішки біля краю, щоб обстежити камінь. Далеко внизу поверхня смарагдового басейну світилася в похмурій глибині. Я не люблю висоти, коли вона зовсім поруч, і мене занудило, щойно я нахилився, щоб дотягнутись до поверхні кам’яної брили.

– Поверхня справді гладенька, Сал, – сказав я, ретельно обмацавши її пальцями. – Але я не знаходжу слідів від долота. Тут потрудилася негода, так я думаю…

Я поглянув угору й завмер від жаху. Саллі вийшла на кам’яну платформу, ніби то був трамплін для стрибка. Пальці її ніг торкалися краю, і, коли я поглянув на неї, опанований моторошним переляком, вона підняла руки в себе над головою. Вона спрямувала їх прямо в небо всіма пальцями, а великі пальці відставила вбік так само, як тоді, коли вперше побачила смарагдовий басейн.

21
{"b":"544653","o":1}