Тим часом за дальнім столиком розвивалося дійство. Сьогодні, до візиту в цей ресторан, стосунки Максима й Каті на підвищеній швидкості проскочили кілька етапів; обоє кричали, і обоє плакали. Обоє ходили до церкви й ставили свічки за упокій матері й свекрухи – Євгенії Миколаївни. Обоє змучилися, й, нарешті, крига скресла: Максим гладив Катину руку, ніжно гладив і цілував, і просив пробачення, і каявся, що був егоїстом, дурнем, сліпим…

– Здається, мужик тільки тепер збагнув, яким він був ідіотом, – сказав демон, ніби відповідаючи на Іринині думки.

Годинник на стіні показував двадцять першу п'ятнадцять.

– Ще годинку вони посидять, – продовжував коментувати демон, – а потім поїдуть разом додому. Ми їх проведемо. Простежимо, щоб усе було добре.

– Свічку потримаємо, – не змовчала Ірина.

– Якщо треба, – суворо відгукнувся демон, – то й потримаємо, не турбуйся!

Офіціант приніс іще келих на таці. Ірина сьорбнула; в неї заплющувалися очі.

– Звір ти, – пробурмотіла вона сонно. – Цілу ніч мене мучив… Цілий день ганяв… Знущався… Ні жалю, ні співчуття…

– А в тебе, відьмо, було співчуття до приреченої дівчини?

– А чого її треба жаліти, а мене ні?

Демон похмуро посміхнувся.

– Я додому піду, – пробурмотіла Ірина.

– Підеш, коли я дозволю.

– А закурити можна?

– Ні! Ти покинула курити, запам'ятай!

Ірина допила третій келих. Знесилено відкинулась на спинку крісла:

– Хто ти такий узагалі? Як тебе звуть?

Демон мовчав.

– Хто знає ім'я демона, той має над ним владу, так? – Ірина була рада виявити поінформованість.

– Мене звуть Олег, – раптом сказав її співрозмовник.

Ірина на секунду протверезіла:

– Демон Олег?!

– Для тебе Олег Васильович, – відрізали з крісла навпроти.

Ірина помовчала.

– Ти б відпустив мене, Олегу, – сказала нарешті. – Що я тобі зробила?

Демон дивився повз неї – на Катю й Максима за дальнім столиком. Ірина повернула голову; Катя підвелася, щось сказала чоловікові, взяла сумочку з крісла, рушила в бік убиральні…

Максим узяв свій телефон, що лежав на краю стола.

Ірина повернула голову. Знову подивилася на демона – в очі. Увесь цей день вона уникала його погляду, і не дивно; тепер чи алкоголь, чи завершена справа додали їй відваги.

Очі в демона Олега були моторошні – жовті. З вертикальними зіницями.

– За любов, – Ірина підняла келих із залишками вина на дні. – Ти пити не можеш? Ти не їси, не спиш, так?

Демон мовчав.

– Розкажи мені про себе, – не відчуваючи опору, Ірина нахабніла. – Якщо вже ти в мене вселився, а не в когось іншого… Ми майже родичі, так?

Демон мовчав, але очей не відводив.

– Ти був людиною? Звідки ти взявся? Розкажи, мені ж цікаво… Демон звів кутики губ.

– Добре, – Ірина зітхнула. – А чому ти вселився в мене? Хіба я щось можу? Чому не в міністра якого-небудь, не в мільйонера?… Чому ти не вселився просто в Катю, якщо тобі так закортіло її врятувати?

Демон відкинувся на спинку крісла. Нарешті опустив очі:

– А ти сама як думаєш?

– Ніяк, – зізналася Ірина. – Я гадки не маю, чого ти до мене причепився.

– Ти відьма.

– Та яка я відьма, – Ірина зітхнула. – Я справжнісінька шарлатанка, кручу-верчу, шепчу-брешу…

– А ким ти мріяла стати в дитинстві? – раптом запитав демон. – Відьмою?

– Лікарем, – зізналася Ірина.

– Нащо?

Ірина задумалася.

– Нінащо. Просто так.

– Допомагати людям?

– Ну що ти за… – Ірина осіклась. – Яке там – «допомагати людям»? Мені б хто-небудь допоміг! Я все життя сама-самісінька, ні грішми підтримати нікому, ні блатом, ні добре слово сказати… Батько – алкоголік, мати – п'яниця! Ну, вступила я до медучилища, ну, покрутилася в поліклініці сестрою… Знаєш, які там зарплати? Кому я з такою зарплатою допоможу?!

Катя поправила перед дзеркалом макіяж. Усміхнулася; щасливе лице, бліде під тональним кремом, із заплаканими очима – заплаканими й веселими… Як багато може статися за один день. Крах і відродження. Кінець і початок.

Вона підморгнула своєму віддзеркаленню. Зараз вони разом поїдуть додому. Їх зустріне Джина.

Вона засміялася.

З убиральні було два виходи; розтягуючи мить щастя, Катя пройшлася по маленькій критій оранжереї. Постояла біля акваріума з великими червоними рибами. Повільно повернулася до зали.

Тихенько грала музика. Макс сидів упівоберта, лицем до виходу з туалету, куди пішла Катя; не бачачи її, він розмовляв по телефону. Крізь тихий шум і ніжну музику до Каті спершу долинула інтонація – муркотання. М'який рокіт. Мед і вершки, шовк і оксамит, голос закоханого чоловіка.

А потім вона почула слова.

– Сонечку, – говорив комусь Макс, – сьогодні ніяк, я зайнятий. А завтра обов'язково. Люблю, люблю, моя пташко. На добраніч і до завтра.

– …Ти знаєш, що таке робота в цій поліклініці? За копійки? Ну й послала я все якнайдалі, пішла туди, де гроші… Тобто я думала, що там гроші… Як я прийшла, та фірма накрилася… Ой, нащо я це все розказую? Воно тобі треба? Ти про Катю турбуєшся, вона з просунутих, і почуття в неї просунуті: любов там, благородне почуття провини… Куди мені!

Ірина озирнулася.

Макс сидів, поклавши на край стола телефон, і в позі його було нетерпіння. Макс дивився на вхід до вбиральні; звідти вийшла одна дама, потім друга, але Каті не було.

– Де вона? – насторожено запитав демон. Максим подивився на годинник.

Ірина встала, на ходу тверезіючи:

– Рахунок, будь ласка.

Карбуючи крок, вона зайшла до жіночого туалету. Неделікатно обвела поглядом дівчину біля дзеркала та літню даму з серветкою в руках, зазирнула до порожніх кабінок.

Пройшла прибиральниця – зайшла в одні двері, вийшла в другі. Ірина, неначе собака-шукач, вийшла до критої оранжереї, тупо оглянула риб в акваріумі, обернулася до гардероба…

І встигла побачити в прорізі дверей, перш ніж вони зачинилися, знайому фігурку.

У центрі міста завжди свято. Катя йшла в юрбі, серед рекламних вогнів, серед ліхтарів та фар, серед квіткових кіосків, серед вітрин і туристів, містом, де навіть опівночі не видно зірок через усюдисуще світло. Катя любила світло. І зараз, на світлі, їй було добре й спокійно.

Вона, немов змія, скинула одну за одною кілька шкур. Неначе кішка, прожила кілька життів; і провина, і любов – усе закінчилося в один день, і настала свобода. Спокій. Сила. Свобода.

На ходу вона набрала телефон редактора Міли – і потрапила вдало.

– Катрусю! – весело закричала Міла. – Прийняли твій старий нарис про дитячу заїкуватість і добре заплатять, правда, вже наступного місяця!

– Тільки не пізніше, – твердо сказала Катя. – І підкинь мені ще замовлень, будь ласка, яких завгодно замовлень: я з чоловіком розлучаюся остаточно.

Міла була вражена:

– Та ну! Слухай, поважаю, респект, давно час. Під'їдеш завтра до редакції?

– Ага, дякую!

Вона дочекалася зеленого світла. Перетнула магістраль. Уповільнила крок, набрала Максів номер; він, як ніколи, відгукнувся зразу:

– Катю, ти де?!

– Вибач, зателефонували в терміновій справі, – сказала, дуже задоволена своїм спокоєм. – Довелося піти. Знаєш, нам треба одержати офіційне свідоцтво про розлучення, щоб не було ні проблем, ні питань.

Тиша у слухавці була красномовнішою за будь-який крик.

– Вибач, це все, – сказала Катя. – Я там за себе розплатилася… на добраніч.

Вона перервала зв'язок, і одразу прорвався дзвінок од відьми. Катя, поморщившись, знову натиснула відбій.

Дівуля могла взяти машину. Могла піти куди завгодно; навколо топтали брук тисячі шин, і тисячі ніг топтали тротуар.

Демон був тут, за плечем. Мовчазний.

Ірина знову набрала її номер. Відповіді не було. І не буде.

– Падлюка! – закричала вона вголос. – Падлюка цей Макс… Які ж падлюки мужики, які гади, вона тебе кохає, паскуднику ти такий!.. Ба ні… і ту йому треба, і цю… Жеребці, жеребці безсовісні!