Олег Ладиженський Обітниця (вірші різних років у авторському перекладі українською мовою) З трагедії «Зоря» Томаса Бінорі, барда-вигнанця I. Що станеться з іменем, маючим тінь, І з тінью, в якої з'явилось ім'я? Можливо, народиться нова сім'я, Де будуть стосунки чудні та прості, І доля своє розпочне маяття У цих безтілесних живих поняттях… І тінь за хазяїном містом біжить, По імені кличе: «Агов! Стережись! Не треба!…» Але це ім'я без буття Мені незнайоме. II. Я жив в тіні імен. В тіні великих Імен, немов шляхетних прапорів. Їх смак душа приймала, наче ліки, Їх блиск в очах грозою майорів, І супились зі стін суворі лики, За хист мене лишаючи дарів. Я вивчив імена тіней пізніше. Ось тінь змії. Тінь ворога. Ось тінь Кота, що переслідує тінь миші, Ось тінь-тополя з тінью від листів. А це пройшов тінь-день. В вечірній тиші Чекає він тінь-ночь на самоті. Передбачая дикий рух племен, Вал землетрусів і загибель мира, Не те співаю, що бажає ліра, А імена тіней та тінь імен. Прохання Поклади мене, як печатку в руку, Поклади мене, як тавро на серце, Поклади мене, як сухар в дорогу, Як грозу на діл, як роки на старця. Поклади мене, бо я вже не встану, Я навіки тут, я десь був та вийшов, Над горою хмари від щастя стогнуть, Під горой тополі трімтять: «Ми – ваші!» Не довічно хмарам в грозі кричати, Не довік тополі стояти списом, Якщо кличу я, а мене не чути — Поклади мене безпорадной пісней… Балада обміну Трьох відважних і відданих друзів я мав, Трійцю друзів – танцюй, карасі! Їх у долі на трьох ворогів я зміняв, Бо три ворога кращі за всіх! Трьох чудових красунь-наречених я мав, Троє дівчин, і кожна з кільцем! Їх у долі на трійцю жінок я зміняв, А жінок – на розбите яйце. Народив я багато дітей-діточок, Цілий табір малих – ліч-не-ліч! Діточок я у долі зміняв на гачок, А гачок – це коштовная річ! Знався з цілой юрбой я турбот і скорбот — Ну навіщо мені це лайно?! Я у долі зміняв їх мерзотний народ На шинок, і жінок, і вино! В домовині я спокою теж не знайду, Хоч побачу тут смерть без прикрас — Буде обмін на щастячко чи на біду, Я і мертвий зміняю цю долю на ту, Дам грошей, і зміняю ще раз! Хайямки Нас, кісток-черепів, в домовинах чортьма, Нам не треба жалю, нас укрила пітьма, — Ті, хто жив, хай відвідають нас на погості, Або смерть вас відвідає ніччю сама… Приймая вогонь, згодні ми на пітьму, Забувши, навчилися ми усьому — Збідніли? Збагатшали? Геть сплюндрували Життя? І питаємо небо: «Чому?!» Новоруський рубайят «Пацан Хайям» – Пацани, я стирчу! Ми фільтруєм базар, Нас не ловлять менти і не косить шиза, Але зверхній бугор – кілер та відморозок! Я отримав маляву – у нього крейза! – По панятіям треба нам жити, братан, Я – тобі, ти – мені, та й ми квити, братан! Якщо доля обох розведе на мизинцях, То ми долю зумієм згубити, братан! І до тебе, пацан, знали ми пацанов, Будем знати і після! Таке ось кино — Кожен з нас відповість за свою розпальцовку, І відвалить з юрбою друзяк-паханов… Я відкинувся з зони – й одразу в кабак. Є у мене резони прийти у кабак — Я не в змозі напитись у бібліотеці! Ось проп'ю я кальсони й залишу кабак… Епітафія на могилі хвилософа Де я лежу, там міг лежати ти, Від кладовища людям не втекти, Тоді навіщо нам тягнути вік? — Лягай негайно, як я ліг торік. Нічні цикади Вони бились день, Вони бились ніч — Полягли усі, Та не в тому річ… Стережись, рибонько, Не ходи, де глибонько, Бо не спить рибалка, Тебе любить палко… Не гомін за стінами, Не тіні за спинами — То вдача біжить поза тинами… Всяк у клуні чаклунить, Чари мажить та смажить, А як дійде до справи — Шурх у кущі та трави… Ворожили ворожбити: «Будеш, хлопець, з рожей битой!» — Лихоманка моя вдача, Чим же я тобі віддячу? Ось би взяти людинку Та за кожну частинку, І спитати у ней: «Як діла?» Минулу тінь у згадці схороню — Пришити хочу к завтрашньому дню… Життя у мага – свято днів: То він в лайні, то на війні, Чого і вам бажаєм… У ворожім стані Я у битві тану — Ляжу край дороги І ніяк не встану! Я спитав чаклуна: Що ж у людства здавна На здоровий на глузд Завелика ціна? Гей, волоцюго, бий з плеча, Марнуй слова! — Але все ближче хижий час, І – прощавай… Степ та степ в ночі, Битий шлях лежить, Там у далечінь Кітоврас біжить… Ой, із серця ран Я зроблю таран І як жахну в небесний паркан… Хоч цар, хоч хлоп, Ми кажем: «Гоп!», Але стрибає інший, щоб Ми вірили йому… Кричали півні усю ніч, Щоб схід гарячим став, як піч, Й світанок віпік нам… Звелів геені моцний маг: «Віддай-но демона, пітьма!» Та демонів чортьма… Кажи, що хочеш, любий мій, Хоч сам цих слів не розумій – Народ тобі повірить… У натовпі – усі самотні. Жетон метро – ключ до прояснення. Я їду вниз. Цапи! З рогами! Покину світ. Тишком повзи, п'яницю, По сходинкам, темним від бруду, |
