Якщо спочатку він явно припускав, що темна масна рідина в чашці рано чи пізно перетвориться на каву, то зараз одному Богу було відомо, на кого він мав намір перетворити розжирілого старого.

– Добрий ранок! – коротун сумно пожував обкиданими простудою губами. – Мене звати Флаксман, Александер Флаксман. Доктор іхтіології. Сідайте, будь ласка, до мене, бо я скоро здохну від нудьги і не дочекаюся катера.

– Лакемба, – кинув старий, сідаючи навпроти.

Приреченість світанку мало-помалу просочувалася досередини, і ніздрі жерця тріпотіли, ловлячи сморід долі.

У бляклих очицях доктора Флаксмана спалахнули підозрілі вогники.

– Лакемба? – перепитав він і навіть відсьорбнув із чашки, чого раніше зовсім не збирався робити. – Мбаті Лакемба? Явуса але Соро-а-вуравура?

– Мбете Лакемба, – байдуже поправив старий. – Мбете, матангалі-мбете. Явуса На-ро-ясо. Туна-мбанга ндау лавакі. Оро-і?

Однорукий Кукер за шинквасомстойкою спохмурнів і подлубався пальцем у вусі.

– У моєму закладі говорять нормальною мовою, – буркнув він. – А хто хоче плюватися всякою поганню, хай вимітається на вулицю.

Було помітно, що коротун встиг неабияк остобісіти Вільяму Кукеру, який і без того не вирізнявся поступливістю; просто раніше не знаходилося приводу присікатися до доктора іхтіології.

Кава йому не подобається, розумнику…

– Він запитав: чи не є я Лакембою з касти воїнів? – старий навіть не обернувся до розлюченого Кукера. – І чи не належу до спільноти «Тих, що збирають данину зі всього світа»? А я відповів, що від зачаття належу до касти жерців, матангалі-мбете.

– Саме так, – хихотнув коротун. – І ще ви додали, що у «того, хто випорожнюється камінням», препогана вимова. Думали, я не знаю діалекту Вату-вара?!

Жрець промовчав.

Розчаровувати гордого зі своїх знань коротуна було нижче гідності правильної людини – крім того, тоді довелося б пояснювати, що у «того, хто випорожнюється камінням» погана не лише вимова.

За «ндау лавакі» на батьківщині Мбете Лакемби викликали на поєдинок у рукавицях, вкритих акулячими зубами.

Оро-і?

– П’ять років, – похвалявся між тим Флаксман, – п’ять років свого життя я віддав вашим скелям, вашим бухтам і мілинам, і в першу чергу, вашим таємницям, шановний Мбете Лакемба! Якби мені хто-небудь сказав тоді, що спливуть роки, мене змиє за борт і я опинюся на забутому Богом і урядом Штатів острівці, де зустріну спадкового жерця зі спільноти На-ро-ясо, «Тих, що керують акулами», – присягаюся, я розсміявся б і плюнув йому межи очі!..

«А він розбив би тобі породисту пику,» – подумав Лакемба, схиляючись над яєшнею, яку щойно поставив на стіл сяючий мексиканець.

Коротун раптово похлинувся словами, немов перший же проковтнутий Лакембою шматок став доктору іхтіології поперек горла.

– Лакемба? – хрипко перепитав він. – Стривайте, стривайте… Туру-ноа Лакемба часом не ваша родичка?

– Це моя матінка, – з поваги до матері старий на мить перестав жувати і склав долоні перед лобом.

– Матінка?! Але ж саме її я просив… ні, благав дозволити мені побачити обряд ініціації вашої явуси! Той самий, про який згадував у своїх мемуарах падре Лапланте!.. на коліна навіть став – ні, й усе! Навідріз! Боже, ну чому ви, фіджійці, такі вперті? І чим я, доктор Флаксман, гірший за францисканця Лапланте?!

«Тим, що білий Лапланте теж Мбете, як і я, тільки називає Великого Нденгеї інакше,» – жрець продовжив сніданок, марно намагаючись відсторонитися від базікання доктора Флаксмана і викликаних ним спогадів.

– Треба вам той обряд, – гмикнув із-за шинквасу Кукер, дряпаючи нігтем дерев’яну панель. – Маєтеся дурнею…

На дереві залишалися ледве помітні світлі шрами.

– Ви не розумієте! Падре Лапланте писав, що члени явуси «На-ро-ясо» в день повноліття пірнають у бухту і пускають собі кров, приваблюючи акул! А потім – знаєте, як вони зупиняють атакуючого хижака?!

– Гарпунною рушницею, – фантазія не належала до сильних сторін однорукого Кукера.

– Дудки! Вони зупиняють акулу… поцілунком! І та не тільки полишає будь-які спроби зжерти божевільного, але й починає захищати його, якщо в бухті з’являється інша акула!

– Гей, Пако! – що є сили заволав Кукер. – Гей, сучий сину, черевиче нечищений, ти мене чуєш?

– Чую, господарю! – долинув із-за дверей голос мексиканця.

– Ми тебе сьогодні акулі кинемо! Зрозумів, неробо?

– Навіщо?

Мабуть, після восьми років роботи на Вільяма Кукера, Пако подібна перспектива не хвилювала.

– Наче живця! Вона на тебе, дурня, кинеться, а док її в дупу цілуватиме! Прямо під хвіст! Зрозумів?!

Пако не відповів – напевно, зрозумів.

Флаксман образився і на деякий час замовк, що цілком влаштовувало Лакембу; проте тепер завівся Кукер.

– Не знаю, які штуки витворяє рідня Старого Лайка – хай хоч трахаються з акулами! – але коли зараза-мако відрубала мені руку по лікоть (Біл демонстративно помахав кудьтею в повітрі, немов це мусило присоромити коротуна), мені було не до поцілунків! І ось що я вам скажу, містере: ви, може, і велике цабе у себе в інституті, або звідки ви там випірнули; напевно, ви і на акулах тямитесь, як їхній президент, – не буду сперечатися. Але не треба мене вчити, як з ними поводитися! Кращий поцілунок для хвостатої мерзоти – заряд картечі, або хороший гарпун, або гачок із чвертьдюймової неіржавіючої сталі; а найкраща подружка – динамітна шашка!

Немов в унісон останньому вигуку завищали петлі, двері бару відчинилися навстіж, і в отвір ринуло сонце. Чорний силует на порозі важко ворухнувся, скривавлений підгулялий бриз з моря обійняв гостя за широкі плечі і жбурнув ув обличчя присутнім жменю солі та йодистого смороду.

І ще – приреченості.

Тільки нюх цього разу підвів людей; всіх, окрім старого Лакемби. Заскочений на півслові Кукер здивовано кліпав і ніяк не міг второпати: що це на нього найшло?!

Розкричався ні сіло ні впало.

Люди мовчали, кліпали віями, а доля бродила берегом і сміялася. Мбете Лакемба виразно чув її сміх і скрадливі кроки, схожі на плюскіт хвиль.

Але це тривало недовго.

– Точно, Біллі! – гримнуло з порогу не гірше за динаміт, і двері з тріском зачинилися, відрізавши людей від кривавого сонця, свавільного бризу і запаху, який тільки прикидався запахом моря. – Запалив гніт – і догори черевом!

За мить до стійки протупав Ламберт Мак-Еванс, відомий усьому Стрім-Айленду як Малий Лемб[2]. Він хряснув кулачищем по дерев’яному покриттю, голосно пустив вітри і озирнувся з надією: а раптом комусь це не сподобається?

На жаль, приводу відвести рибальську душу не трапилось.

– Зовсім життя не стало від триклятих тварюк! Четвертий день виходимо в море – і що? Болт анкерний з лівим різьбленням! Мало того, що жодної рибки, так ще і половину сіток – на дрантя! Я ж казав: треба було відразу пристрелити ту бруднопузу бестію, я не я буду! Глянь, аж і Х’ю досі ряст топтав би, і весь Стрім-Айленд не ковзав по гальці голим… ет, та що там! Джину, Біл! Чистого.

Будь-яку тираду Малий Лемб закінчував однаково – вимагаючи джину.

Чистого.

– Перепрошую, то це ви і є містер Мак-Еванс? – раптом озвався іхтіолог.

– Ні, Майкл Джексон! – загиготів Кукер, знімаючи з полиці гранчатий бутель «Джим Біма». – Зараз заспіває.

Сам рибалка взагалі проігнорував питання.

– Та я, власне, саме з вами і збирався зустрітися! – повідомив доктор Флаксман, аж засяявши. – Про яку це «бруднопузу бестію» ви зараз розповідали? Чи не про ту акулу, щодо якої з вашого острова до новоорлеанського відділення Американського інституту біологічних наук надійшла телеграма?

– Ну? – похмурий Ламберт врешті повернувся до іхтіолога. – А якщо і так? Тільки ми, хлопче, телеграму до Чарлстона посилали, а не до вашого сраного Нью-Орлеану!

– Цим неробам з Асоціації? – презирливо скривився Флаксман. – У них ледве вистачило клепок переправити ваше повідомлення в наш інститут. І ось я тут!