«Ото де церква,» сказав Жук, то наш хутор – Жуківка; там тілько наше дворище, та священника; а ото на тім боці козаче село – Кулики. Приход один. Церква у нас, а зоветься хутором… Коли хочеш побачить усю красу сего краёбразу, треба подивиться на ёго тогді, як сонце сходить. Просто рай! річка оддає червоною гадюкою… Ну, хлопче! торкай, торкай! от – от дома будемо.»

Жук замовк. Мовчки въіхали в село; в селі тихо – наче в могилі: нігде ні що не щавовкне; зараз видно, що робочий час.

Въіхали в двір… и тут тиша! З під комори тілько якась сіра собака гавкнула на дзвінок, та й вона скоро замовкла. Підвернули до рундука. З будинку одчинились двері и показався старий, заспаний чоловік, в сірих штанах городянского крою, босий, в жилетці. Він протирав очи и сердито дививсь: мабуть ёму не сподобалось, що ёго розбудив дзвінок.

«Здоров був Иване!» озвався до ёго Жук. «Се ти – ще?»

– «А, а – а! се ви паничу! Я се вас и не пізнав, так вас занесло пилом… Та таки, признаться, задрімав трохи, скучно одному.»

«А де-ж матуся и сестри?» спитав Жук Ивана.

– «Усі на косовиці, ще зранку поіхали. Там и повар, там и обідатимуть.»

«Отаке! чи даси-ж нам чого попоісти?»

– «Нема у мене нічого! хиба самовар нагрію, та у ключниці візьму масла и молока.»

«Ну й добре! познось же, будь ласкав, з воза, та дай спершу нам вмитися.»

Иван повагом позносив з воза скринки и узли, гукнув на ключницю, щоб борзій ставила самовар, а сам принявся обмивать и чепурить гостей.

«А де косять?» спитав Жук.

– «В Нестратовщині.»

«Ми, перекусивши, подамось туди-ж.»

– «Хиба пішки,» сказав Иван; «бо дома коней нема.»

– «Далеко та Нестратовщина?» спитав Джур.

«Верстов чотири.»

– «Ні! не буде и трох,» перебив Йван, «тілько що жарко дуже.»

«Се дарма! ми підемо, як трохи спаде жара,» одповів Жук.

Обмившись, причепурившись и перекусивши, Жук и Джур пішли до косарів. Йшли вони не проіздною дорогою, а стежечками через жита навпростець. Жара трохи спала, але все ще в повітрі стояла тиша и духота. Жито почало вже красоваться и оддавало тонким ароматом. На полях попадались невеличкі могили засіяні житом, котре легонько колисалось тихою, ледве примітною хвилею. Де-не-де манячили невеличкі гайки: небо було чисте, блакитне, нігде ні хмариночки… Груди розкривались якось широко, втягаючи в себе чисте ароматичне сільске повітрє.

«Дивись!» сказав Жук; «он-он манячить ліс; ото й наша Нестратовщина…»

– «А, ну! давай співать!» заговорив Джур. «Я хоч и не поет, и не люблю идилїї, але в такому місці, в такому часі – сам не знаєш, яка сила заохочує тебе до пісні.» И два голосні баритони полились по полю! Слова пісні «в чистім полі трава росте» котились по житам, як котиться живе срібло розсипане на столі.

Великий луг, кругом оперезаний березиною, липиною, кленом и осичняком, а инде й дубиною, – були Нестратовщина. Як тільки наші молодики ступили в сей луг, іх обдало чудовним ароматом свіжо покошеного сіна, материнки, дикоі гвоздики и инчих полёвих квіток.

Одна, більша половина луга була покрита товстими свіжими покосами; на другій пишалось ярко зелене озеро трави, заквітчаноі такими узорами квіток, яких не виводила ще ні одна щітка художника и які уміє виводити тілько один великий художник – мати природа! В однім місці кизлики и звіробой розсипались по траві крапельками золотого дощу; в другім, мов срібні зірки на зеленому оксамитовому килимі, блищали білі гвоздики; в трейтім – пахуча материнка сиділа великими кущами и так гордо виглядувала, так мило и приязно, наче невіста на вінкоплетинах!.. А далі різні колёри – то зливались, то розходились. И всяка рослина жила повним житєм, дихала повним зітханєм, не вважаючи на свій близький кінець, не гадаючи про те, що от-от підступить до неі косар, махне косою и гострою сталью підотне її біля кореня, и вона, пишна и горда краса лугу, викохана природою, схилиться, впаде, засохне и піде на сіно скотині!.. Отак и між людьми! Клекотить молода кров, високими чистими чувствами хвилюється серце; святою, міцною надією наливається душа; и квітчається и пишаєтьея повне щастя молоде житє, аж гульк! підкралась смерть, неначе злодій у ночі, махнула косою – и, Боже! де та краса, де та сила, де та надія? Нема іх! зостався один холодний труп, над котрим льються гарячі слёзи приятелів, родичів, дружини и кріваві слёзи матери, над котрим, мовчки, стоіть батько: – він не плаче, у ёго нема сліз; печаль так здавила ёго серце, туга так пригнітила ёго душу, що нікуди просунуться з очей слёзі! О, тяжкі й гарячі оті невидимі батьківскі слёзи! Знаю я іх!.. крий Боже, вилилась би з очей та батьківска слёза! Здається вона б спалила и камінь, и воду, и лід….

На отім-то зеленому, заквітчаному озері йшла валка косарів; так рівно, поважно один за другим, наче колись козацькі чайки плили по Чорному морю за тихоі години. Коси тілько блищали против сонця: блисне коса, сховається в траву и почується тобі такий шелест, мов трава зітхнула останнім зітханєм. Першу ручку, звичайно, вів отаман, чоловік вже не молодий, високий, широкоплечий, чорноусий; полудневе сонце так засмалило ёму лице, що являвся дуже різкий контраст смуглого чорного лиця против білоі груди, котра виглядувала з пазухи розхристаноі сорочки.

– «Не одставай, а то підріжу!» шутковали задні косарі з тих, котрі йдучи в середині не поспівали за передними.

«Бог помоч!» сказали паничі отаманові, знимаючи брилі.

– «Дякувати вам!» озвавсь отаман, не перестаючи косить.

«А де пані?» спитав Жук.

– «Там десь біля катряги; мабуть полудень приготовляють.»

Геть з боку під кучерявою березою стояв панский тарантас; біля ёго два прості вози; на іх лежали харчі прикриті від сонця білими, наче сніг, ряднами. Біля возів була розкинута катряга. На таганку висів невеличкий казанок, а рядом з ним на сишках кипіли два величезні казани: в іх варилась каша косарям на полудень. З під воза вискочила ряба собака и кинулась на Жука.

«Тю-тю! дурний Рябко! не пізнав свого хазяіна, чи що?.. Пішов вон!» закричав на Рябка Жук. Рябко подався трохи назад; але не переставав гавкати, мов сам собі не няв віри: чи справді Жук ёго хазяін, чи ні?

«День добрий!» озвався Жук до молодиці, котра сиділа біля казанів и мішала ополоником кашу.

– «Здорові були! а чого вам треба?» спитала молодиця.

«Проведи спершу од собаки.»

– «Та йдіть, не бійтесь, він не вкусить!.. Цить! навіжений!» гукнула вона на Рябка, пустивши в ёго поліном. Рябко одскочив в бік и, підобравши хвіст, поплентався собі під віз у холодок.

«Де пані?» спитав Жук.

– «А на що вам? вони тут десь були… щось не видно, може де в кущах ягоди збирають.»

– «Сеня! Сеня!» закричала молода дівчина, біжучи супротив Жука и розставивши руки, буцім хотіла піймати ёго.

«Рися!» скрикнув и Жук и побіг на зустріч сестрі. Брат и сестра кинулись одно до другого на шию, обнялись и кріпко-кріпко поціловались. Голосне цілованє оддалось луною у лузі. – «Коли-ж ти приіхав?» спитала Рися.

– «Сёгодні!.. Як ти, Рисю, підросла, випрямилась… яка краля!..» и Жук ще раз поціловав сестру. «А деж матуся?» спитав він.

– «Тут, усі тут; ми тебе не сподівались сёгодні, думали, що ти пробудеш у дядини до Петра… Мамо! мамо!.. де ви? швидче йдіть! Сеня приіхав… Мамо!..»

– «Иду, иду,» почувся за кущами голос. Жук побіг на голос. Мати обняла сина, стиснула ёго обома руками и ціловала в голову, а він припав устами до неньчиних грудей… и кілька хвилин так стояли вони, не мовлячи слова.

– «Скінчив?» спитала мати.

«Скінчив, матусю! скінчив: кандидат.»

Мати перехрестилась, подивилась на небо и промовила: «Слава Тобі, Царице небесная! слава Тобі!.. Як же ти, Сеню, сюди попав?»

«Просто: Иван сказав, що ви усі тут: ну, ми напились чаю, попоіли, та и сюди, пішки.»

– «Боже-ж мій, ти втомився! Ну, дякую-ж тобі, синку!.. Дай ще раз поцілую… Який ти жвавий, та гарний!.. увесь в батька! Як вилитий батько… так и бачу покійного…» И з під старих рісниць скотились у її дві слёзи.