Іван Котляревський
МОСКАЛЬ-ЧАРІВНИК
Дійові особи:
Лихой – Солдат.
Михайло Чупрун – селянин.
Тетяна — його жінка.
Финтик Каленик Кононович – писар з города, приїхав на село.
Діється в хаті у Чупруна.
Ява І
Тетяна і Финтик сидять за столом в українській хаті. Перед ними пляшка з медом і склянка.
Тетяна. Ви-бо, паничу, не пустуйте, – сидіте смирно.
Финтик. Что ж я роблю, любезная Тетяно? Я, кажется, то есть из благопристойности не выхожу.
Тетяна. Уже ви із своєї благопристойності чи виходите, чи ні – до того мені мало діла; тільки знайте:
язиком, що хочеш, роби, а рукам волі не давай.
Финтик. Ах, батюшки мои! Сколько я об’яснял жарчайший пламень любви моей к тебе! Но ты все не догадуєшся, до чего мои ежедневные к тебе учащения относятся? Ей-ей, до того, чтобы насытиться твоим лицезрением, насладиться гласом уст твоих и возлобызати розы губ твоих!
Тетяна. А я ж хіба бороню ходити до мене, хоть би і не годилось вам так учащати? Бороню на себе дивитись, розговорювати і баляси точити? А цілуватись – вибачайте: це вже не жарти… А знаєте, що я вам скажу? Лучче, якби ви заспівали.
Финтик. Що-то сегодня голосу у меня нет. Вчера был у Епистимии Евстафиевны да, выпивши чашку воды и две чашки с настойкою, вышел на двор и на открытом воздухе сквозный ветер захватил шею и грудь, а теперь и дерет в горле (кашляє).
Тетяна. Та нуте лиш перестаньте кородиться. Випийте кубочок меду, то горло і прочиститься.
Финтик (наливає й п’є). Якую ж пісню заспівати?
Тетяна. Яку зумієте. Чи у вас же їх трохи єсть! Будто ви в городі перед панночками не співаєте!.. Нуте лиш!
Финтик. Хіба-разві эту? (Наспівує самий голос пісні, тоді одкашлюється й співає).
Тобою восхищенный
Признаюсь пред тобой,
Что, быв тобой плененный,
Не властвую собой.
Ты суд мой и расправа,
Ты милый протокол,
Сердечная управа,
Ты повытье и стол.
Дороже ты гербовой
Бумаги для меня;
Я в самый день почтовый
Вздыхаю от тебя.
Перо ты лебедино,
Хрустальный каламарь!
Прорцы словцо едино —
И я твой секретарь.
Тетяна. Чудна ця пісня! Та й які ви здаєтесь чудні, як співаєте! Мов несамовиті… Мені аж сумно стало.
Финтик. Ах, эта песня весьма бойкая! Она моего сочинения. Тут очень-весьма нежно об’ясняется любовь со всеми воспалениями до милой персоны.
Тетяна. Та нехай їй цур, тій персоні з воспаленієм! Заспівайте пісню без запалу, і щоб не махали руками, і не витріщали страшно очей.
Финтик. Ей, не знаю, какую еще пропеть в твою угодность. Знаєш ли, прекрасная Татьяне, – заспіваймо обоє! Я окселентувать буду, а ты дишканта пой.
Тетяна. Я не потраплю з вами співати, а може й пісні такої не знаю, яку ви знаєте.
Финтик. Славні пісні, например: «Склонитеся, веки», «С первых весны», «Все забавы», «То теряю», «Не прельщай меня, драгая!», «Почто, ах, не склонна»… Не знаешь ли из сих какой?
Тетяна. Ні, ні одної не знаю, а ви знаєте «Ой, не відтіль вітер віє»?
Финтик. Знаю трохи-немного.
Тетяна. Ну, заспіваймо цю, коли хочете. Ви беріте товще, а я тонше, та не спішіте. Глядіте ж, повагом співайте.
Финтик. Добре, хорошо…
(Співають).
Ой, не відтіль вітер віє, відкіль мені треба;
Виглядаю миленького з-під чужого неба.
Скажіть, зірки, скажіть, ясні, де він проживає?
Серце хоче вість подати, та куди – не знає.
Коли вірно мене любить, то йому приснюся:
Хоть і сонний, угадає, як за ним журюся.
Скажіть, зірки…
Нехай нашу любов згада, наше милування;
Нехай має в чужій землі добре пожинання.
Скажіть, зірки, скажіть, ясні, де він проживає?
Серце хоче вість подати, та куди – не знає.
Тетяна. Тепер, може, час вечеряти вже. Я справила вечерю за ті гроші, що ви вчора дали, та вам же далеко і додому йти.
Финтик. Рано еще. Мені очень-весьма не хочется з тобою розставатись.
Тетяна. Е, не хочеться! До мене швидко поприходять дівчата на вечорниці прясти, то нехороше буде, як вас тут застануть.
Финтик. Я не усматриваю тут нічого нехорошого. Позволь, безподобная Тетяно, і мені остатись на вечорницях!
Тетяна. О, цього-то не можна! На мене богзна-чого наговорять. Ви й так щось дуже підсипаєтесь. Коли б і це даром минулось! Ви знаєте, що я замужня жінка.
Финтик. Так що ж! Хіба-разві замужней не можна любити?
Тетяна. Запевне, що не можна. То-то ви, учені та письменні, які ви лукаві! Буцім і не розберете, що гріх і що сором! Нехай уже ми, прості люди, коли і простудимось іноді, то нам і бог вибачить: а вам усе відомо, – за те вам буде сто погибелен! Та ви ж іще вмісто того, щоб других поправляти, сами замишляєте лукавства і ні одної години не пропустите, щоб підвести кого на проступок.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
