Колись давно, за еллінських часів,
Люд будувався біля храмів Бога,
На горах, посеред святих лісів,
Куди дістатись ворогу незмога —
Постали так Афіни, Спарта, Рим.
В добі готичній біля веж барона,
Де всіх околиць була оборона,
Хати ставали під валом крутим,
Або, пильнуючи торгівлі й сплаву,
Росли вони над ріками на славу.
Так місту кожному життя дало
Лицарство, божество чи ремесло.
Чом захотілось цій державі йти,
Залазити в болотяні кути,
Що їх вона в чухонців одібрала?
Земля тут не для житла, а для лоз
Розкинулась, шумлять сніги та сльоти,
У кліматі мінливі ці широти,
Як настрій деспота – жара й мороз.
Та цар собі сподобав трясовицю
Болотисту і наказав звести
Не місто людям, а собі столицю,
Явив свою могуть на всі світи.
Цар наказав загнати в багновище
