Годинникар стиснув подану йому руку і, вказуючи на крісло, щоб сей усів, казав доньці прикликати Юліяна.

– «Ви перецінюєте вчинок мого сина, отче. Вчинок раптовий юнацької відваги. Він сам скромний, – казав батько. – Так, приміром, він лиш немногими словами окреслив цілу аферу, і в ній свій «рятунковий уділ» і між тим, як мати і сестри, перелякані його несподівано скорим поворотом зі школи, блідим видом, закривавленою рукою і хромаючим ходом (від ударів кінських копит) – порозбігалися в одній хвилі по лікаря. Слава Богу йому вже ліпше. Він змалку не пещений в мене. А сам я – не звертаю уваги на вчинки і не надаю їм великої ваги, котрі повинні кождим в потребі сповнитися, де се само собою розуміється. Дарма, що він у мене одинак – син, але я і не маю нічого проти того, коли подякуєте йому за се поновно. Се для него честь. Будь-що буде, се його вродженій неустрашимости і рішучости не завадить, а противно піднесе їх».

Коли Юліян на поклик сестри не з’являвся, а попросив натомість батька на кілька хвиль до себе, сей зайшов до него. Едвард Ґанґе вже від’їхав і він знаходився сам. Батько заявив йому, о що розходилось. О. Захарій бажав його особисто бачити і йому враз з донькою… ще раз подякувати за його вчинок. Зачувши се, Юліян перелякався, неначе на него спав якийсь несподіваний атак, і подавсь скоро в глиб кімнати. «Чого дякувати?» – спитав похмуро. «Їх річ, сину – подякувати!». Молодець потряс гордо головою. «Нема за що дякувати», – відповів. Йому соромно і прикро, коли таке чує. «А – вчинок, то й вчинив, – сказав коротко. – Ліпший фірман, як його, був би те саме зробив».

– «Може бути», – відповів батько сухо і пождав кілька хвиль. Опісля перейшов на що інше і додав, що вже знає, хто о. Захарій такий, пригадував собі його назвисько. «Гарний і культурний чоловік». «Та поминувши се, як він міг собі проти тебе в тім випадку інакше поступити? Треба ще і не забувати, що се свій чоловік, українець, а передовсім духовна особистість, що прийшла до тебе молодого не понизити тебе, а противно вшанувати». Такими і подібними, наборзі виявленими, аргументами, спонукав остаточно захмуреного молодця податися до о. Захарія.

О. Захарій, зараз по їх вступі, звернувся до Юліяна, що зупинився поважний в тій хвилі, з лиця блідавий, перед особою душпастиря і вклонився.

– «Я зайшов до вас, пане Юліяне, – заговорив сей, – але передовсім мушу оправдатись, що не міг свого слова додержати скорше з’явитися, як обіцяв. Я спродав вчера свої полохливі дикуни, що наварили вам і нам стільки клопоту, а до залізниці не встиг вже в пору другими кіньми дістатися. Тому аж сьогодні я тут. Скажіть, будь ласка, як почуваєте себе? А друге, не менше важне, і о що я вас спеціально прошу, заявіть мені одверто, мій молодий спасителю і друже, як мені віддячитися вам за вашу лицарську прислугу в недавній афері, з котрої ми з донькою вийшли щасливо, а ви понесли біль і утрату часу. Ви розумієте мою ситуацію. Що мені вчинити для вас, щоб вам, хоч частинно, принесло розраду і сатисфакцію? Скажіть – якою пам’яткою не погордили б ви від простого, скромного, сільського «апостола черні»? Чи науковим ділом яким… чи чим з золота… чи чимось іншим, що було б вам миле і бажане? Я з щирим і вдячним серцем прийшов до вас – як свій до свого». О. Захарій шукав своїми, як небо, синіми очима взору молодця. Юліяна обличчя покрилося раптовою краскою і він похитав нетерпеливо головою.

– «Зробіть се, шановний отче, щоб забули сей мій незначний чин якнайскорше».

– «Се вже ніколи не може бути», – відказав поважно душпастир. «Се ви неможливе бажаєте».

– «Можна, можна, отче. Мене ваша доброта на вугля ставить. Де ж вже так». І він поново потряс головою. Тоді душпастир звернувся до молодого дівчатка, що при вступі Юліяна підійшло до батька і гляділо відти то на молодця, то на батька.

– «Іди, Ево, і подякуй ти пану Юліянові, що спас тебе своєю відвагою від каліцтва, а може, і смерти, а твого батька не менше. Бачиш, від мене він загордий прийняти подяку, хоч Господь свідок, як щиро я до него відношуся. Від тебе, може, вчинить се. Ми йому ніколи не забудемо сего кроку і останемо позавше його довжниками». З тими словами душпастир мимоволі уклав руку поза рам’я доньки і наче підсунув її, крихітку, перед Юліяна. Та він помилився в своїм замірі.

Молоде дівчатко відступило несподівано о крок назад, неначе батько поставив його в тій хвилі перед якогось найстрогішого суддю.

– «Я не можу», – відгулося легеньким, ледве чутним, голосом, з котрого застукало плачем.

Батько усміхнувся і поглянув на Юліяна. Сей стояв ще мовчки і дивився з виразом нетаєної нетерпеливости на обох. При словах дівчати, його обличчя покрилося горячим жаром. «Як-то, не можеш, Ево? – спитав батько з зачудованням, – він тебе послухає. Квапся. Ми забираємо йому час».

Дівчатко похитало головою, не «годно» було і урвало.

В тій хвилі зайшла зміна з молодцем. Якийсь чудний усміх роз’яснив нараз його поважне лице, він опинився немногими кроками перед дівчатком, схилився над ним і його темно-зеленяві, проникливі очі втопилися на момент в її ніжне, хоч зовсім не гарне, личко з темними очима – і пождав хвилину. Вона майже чула його віддих, задрижала, її уста затиснулися і «не можу» повторила лиш йому чутно втретє.

– «І не треба, – відповів він увічливо з полегшою, випростовуючись. – Мені цілком не треба дякувати. Подайте руку і будемо поквітовані». З тими словами він простяг до неї руку, а друга, забандажована, спочивала в чорній опасці.

– «Вона не кровава? – спитала, – я боюсь, що поражу вас». Її великі очі спинилися вигребущо на нім. Він відступив, немило вражений. «Вже непокровавлена, – вимовив зворушено. – Чи вже ліпше, а за кілька день, може, і скину опаску й не станеться нічого, хоч і доторкнетеся її. Я не м’який!» Молоденька Ева не відповіла, поглянула соромливо на него, він усміхнувся, і не подавав їй вдруге руки. «Що з тобою, Ево? – кликнув батько, змішаний поведениям доньки. – Ти хора? Заховуєшся, наче в гарячці? – а до мужчин звертаючись, сказав: – Вона не зносить виду крови, і не може забути дикої пригоди, особливо покаліченої руки. Я не повинен був її сьогодні з собою брати. Простіть її нечемність, але наперлася їхати зо мною і я вволив її волю. Ми дрожимо над нею. Вона одна в нас. Звичайно я її до нічого не силую. Якесь таке вдалося мізерне». О. Захарій обтер хустиною легко зіпріле чоло, поглянув на годинник, і коли Зоня приступила до молодого дівчати, попросити її до свого стола, зайнятися тут нею хвилинку, звернувся душпастир виключно до Юліяна: «Тепер, молодий паничу, я зроблю вам одну пропозицію, котрою, може, не погордите сим разом. Коли ви були раз лицарем проти нас, то будьте ним і дальше. Загостіть сего літа до нас на вакації до Покутівки. Ви не пожалуєте сего. В нас околиця гарна, здорова і така повна чару. Ви скріпитесь по студіях. Великий дубовий ліс, як мир… а розваги досить. Прогулки, куди схочете. Я постараюся вам о їзду верхом досхочу, коли забажаєте. По великім ставу, що лежить в нас недалеко саду приходства, будете веслувати до втоми. Він великий, чарівний, під густим лісом, повний риби і диких качок… а глубокий, поважний, аж іноді жах забирає. Як хочете, будете і на лови ходити. Я сам не мисливий; в мене вода в серці і мені не вільно форсуватися. Зате з двора все хтось ходить. Або і з завідателем лісів в С. зможете злучитися. Він вас сієї штуки ще ліпше навчить. Що забажаєте, будете мати. В нас і гарна бібліотека. Не занудитесь. Любите книжки?

– А головно, ви будете свобідні, як у себе тут, розумійте. І щирі і сині очі душпастиря благали німо то батька, то сина, щоб сповнив його прохання.

Юліян не відповів, відгорнув волосся з чола. По його обличчю, при слові «бібліотека», промайнуло мов світлом.

– «Кажете, отче, в вас бібліотека, – обізвався тут батько. – Юліян ночами дочитує, коли йому дні закороткі. Взагалі в нас всі читають, мене старого включивши. Лиш часу багато не маємо і кімнати в нас невеликі». «А в нас аж надто широкі, – сказав душпастир. – Будете мати свою зокрема. Вчителька Еви виїжджає через вакації, а її кімнату займете ви. Вона сама вам не буде мішати. Її літом мало хто в хаті бачить. То в саду вона, то у лісі над ставком, всюду, лиш не в хаті, тому і дика, як дика качка».