Помічна враз втратила інтерес до розмови, повернулася й рушила геть.

– Чекайте!

Лора двома стрибками наздогнала її, схопила за плече, розвернула до себе. Наштовхнулася на холодний погляд, руку не забрала, запитала:

– Ви, напевне, бували всередині. Не раз, не два, не десять. Бували?

– Звісно. Щось не так?

– Ви живі-здорові. Ваше дзеркало не тріснуло.

– По-перше, ви не бачили мого дзеркала… – Тетяна легким порухом звільнила плече. – А по-друге, я не приходила сюди з лихими намірами жодного разу. Я хочу зберегти будинок від руйнації. Якщо зробити його історичною пам’яткою офіційно, будівля потрапить під охорону. Отже, ніхто більше не спокуситься прийти сюди зі злими намірами. Прокляття не зникне, та надовго засне.

– Ви самі вірите своїм словам?

– Не забороняю вам їх перевірити, – мовила Помічна. – Ваша відповідальність, ви обоє дорослі люди. І так, пані Кочубей, я не божевільна.

Більше Лора її не зупиняла.

Дочекалася, поки зникне за рогом. Повернулася назад, поглянула на Сокола.

– Ніколи ще такого не було, скажи?

Богдан спершу хитнув головою, потім – кивнув.

– То зайдемо? Глянемо, перевіримо?

Сокіл подивився на частину будинку, яку відкривав паркан, потім – знову на Лору.

«Поки не треба», – прочитала вона відповідь у його очах. – Може, й мудро. Тільки ж назад ми теж не поїдемо. І доповідати про цей нюанс теж поки не станемо.

Озвався телефон із її сумочки.

Ігор Яровий.

Знайшовся нарешті, зволив.

Одягнений дорого, з відчуттям стилю.

Зовні – неприємний.

Лора була за гендерну рівність у всьому. Навіть колись, іще студенткою, жартувала: готова створити й очолити рух за рівне право чоловіків із жінками вагітніти й народжувати. Також спокійно сприймала факт, що всякий нормальний, здоровий, дорослий активний мужчина озирається на привабливу жінку і затримує на ній погляд. Але також озвучувала те, про що, на її переконання, мовчить велика частина жінок – на привабливих чоловіків так само не гріх звертати увагу.

Жінка нічим не гірша. Усі люди грішні. Красиві подобаються, є жаданими незалежно від твоєї статі й сімейного стану. Так, у всякого свій критерій привабливості, кожен клює на щось своє, особливе, зрозуміле лише йому. І є люди, так само обох статей, чия зовнішність зазвичай відштовхує, змушує відводити очі, уникати спілкування.

Лишається надія на нерозкритий внутрішній світ такої особи. Раптом гидке каченя глибоко в душі – прекрасний лебідь? Хоча у випадку з новим знайомим про жодне каченя не йшлося.

Кінь – ось перше порівняння, яке спадало на думку при появі Ігоря Ярового.

Обручки Лора не помітила, проте це нічого не означало. Нині мало хто їх носить. Однак вона була переконана: керівник юридичної фірми «Вага», не бідна як за чернігівськими, так і за київськими мірками людина, у тридцять своїх років сам. І, напевне, ніколи одруженим не був.

Секс має, тут запитань немає.

Купує за гроші.

Лора вперше бачила супротивника. Не лише особисто – взагалі. Офіційний сайт «Ваги» оформили сучасно, недешево, вели акуратно, він містив повну інформацію про тих, із ким люди збиралися мати справи. Крім одного – там не знайшлося фотографії першої особи. Зазвичай для таких сайтів спеціально проводили фотосесії. Це не лише мода, це неписане правило, негласна корпоративна традиція.

Знайомство з Яровим питання зняло.

Господи Боже, зловила себе на думці Лора, його ж навіть усмішка не красить. Навпаки, псує ще більше. Зате тепер хоч знатиме, як усміхаються коні.

Відчула – запашіло лице, соромно стало від таких думок. Проте нічого не поробиш. Це як не думати про червоне, коли бачиш його. Ну, або про мавпу. Чи…

Тьху, дідько, знову про коня!

– Не подобаюсь.

Яровий не питав, стверджував, мовби думки читав. До речі, Лору б це не здивувало. Все ж таки кваліфікований юрист. Прочитувати співрозмовника, не конче клієнта, – його професійний обов’язок.

– У нас не оглядини, – відрізала Кочубей навмисне різкувато. – Я теж не зобов’язана подобатися вам. Нас звели кардинально протилежні інтереси. Мене прислали битися з вами. Залишитися має тільки один.

– Усі виживуть, – Яровий ніби навмисне не ховав усмішку. – Мав на увазі не те…

– А я – саме те, що сказала, – Лора відразу відкинула спроби Ігоря здаватися люб’язним. – Ви навмисне уникаєте контакту, зволікаєте. Запізнюєтесь, хоч самі призначаєте час та місце зустрічі. Усе одно доведеться вирішувати проблему. На нашу користь.

– Спершу вирішимо, як до вас звертатися, – тон Ярового лишався підкреслено миролюбним.

– Ви знаєте, як мене звати.

– Кочубей Лариса Василівна. Банк «Омега», консультант, – співрозмовник поклав на стіл перед собою її візитівку. – Та варіантів звертання щонайменше чотири.

– Невже? – Її брови злегка стрибнули вгору.

– Лариса Василівна, – він почав загинати пальці. – Пані Кочубей. Лариса. Нарешті, пані консультант.

– Дотепно, – вона не всміхнулася. – Ви забули п’ятий варіант. Лора, без пані. Мені так більше до душі. Для всіх форм спілкування.

– Приймається. А які бувають форми спілкування?

– У нас ділове. До вас як зручно звертатися?

– На ім’я. Якщо зробити замовлення, це змінить форму спілкування?

– Ні. Ми ж у ресторані. Але попереджаю…

– Не варто. Звісно, кожен платить за себе. Хоча… я мав би оплатити рахунок, відшкодувати згаяний вами час. Ви ж це мали на увазі, коли сказали, що я уникаю контактів навмисне. Та клянуся, нічого навмисного. Терміново зірвали клієнти. Повірте, проблема, яка нас познайомила, – не єдина в мене.

– Культурні люди попереджають, а не вимикають телефон на невизначений час. Перепрошувати не треба. Просто попередити, хай і через секретарку.

– А я акула, Лоро, – нарешті Яровий прибрав усмішку. – Ми, акули, такі.

Говорячи так, він жестом підкликав офіціантку. Підійшла молода зеленокоса русалка. Бейджик на фартуху інформував, що вона – справді Аріель[2].

– Будемо обідати чи вечеряти? – запитав Ігор.

– Звідки я знаю? – здивування Аріель було щирим.

– Я не вас питаю, – кинув чоловік роздратовано. – Лоро, ви…

– Для обіду пізно. Для вечері рано, – мовила Кочубей. – Тому давайте просто щось з’їмо.

– Це піцерія.

– Я не їм піцу, – вона збрехала сама собі.

– Дарма. Тобто справа смаку, без питань. Але єдине місце, де не варто відмовлятися від піци, – саме це. Власниця десять років працювала в Італії, а готує фірмову страву Вінченцо, сам із Мілана.

– Кухаря привезла з собою?

– Так. Це її чоловік. А це – їхня молодша донька.

Лора зашарілася ще сильніше, закусила нижню губу до легкого болю. Цей кінь таки щойно переграв її. На своєму полі. Вогник в очах Ярового дав зрозуміти: зробив так навмисне, мав домашню заготовку.

– Гаразд, – вона намалювала усмішку, глянула на Аріель. – Не будемо ображати піцайоло[3]. Принесіть, будь ласка, фірмову.

– У нас чотири фірмових, – зеленокоса старанно намагалася бути ввічливою. – Може, спершу меню?

Лора в думках уже розносила Ярового на шматки разом із рестораном, хоча місце зустрічі точно було тут ні до чого.

– Тоді, будь ласка, «Мілано», середню. Але без печериць і з морепродуктами, – вона так само старанно підкреслювала люб’язність. – І ваш фірмовий лимонад.

– Два лимонади, – бовкнув Яровий.

Аріель залишила їх, і Лора не без задоволення встигла спіймати її подив. Те саме не приховував Ігор.

– Ви прийшли раніше. Встигли вивчити пропозицію, – сказав упевнено. – Зараз просто показали фокус.

– Я в очі не бачила меню, – Лора хитнула головою. – І прийшла буквально перед вами. Ще біля вішака роздягалася, коли ви зайшли.

– Змушений спитати, як вам вдалося.

– Що саме? – тепер смакувала вона.