– Він на животі лежить.

Лора промовила це просто, легко, коментуючи очевидне. Сова почервоніла миттєво, враз. Виглядало, мовби хтось невидимий запустив вибуховий механізм, і за кілька хвилин криміналістку розірве. А вбивчі осколки вразять усіх, хто зараз у радіусі розлітання.

– На животі, – не відповіла, просичала Катерина. – Бо вам щойно пояснили доступною мовою: смерть від такого удару не завжди миттєва. Людина могла прожити якийсь час. Ворушитися, перевертатися, намагатися щось сказати, гукнути на допомогу. Але пошкоджені нервові вузли, кричати в таких випадках не завжди виходить. Хитров помер в іншій позі, це треба казати спеціально?

Лора завбачливо ступила кілька кроків назад.

– Правильно, – задоволено гмикнула Сова. – Вам тут нема чого робити. І не було. Не лізьте в чужі справи. Не топчіться на чужій території. Я правильно кажу, пане Христенку?

– Згоден, – буркнув слідчий собі під носа. – Ларисо Василівно, ви справді той… Перевищуєте…

– Перевищують повноваження, – сухо нагадала Лора. – Яких у мене немає. Жодним чином не хотіла поставити під сумнів вашу компетентність, Катерино Павлівно.

– До побачення, – криміналістка повернулася спиною.

Христенко торкнув Лору за лікоть.

– Справді, їдьте. Я ж попереджав – не лізьте аж так глибоко.

– Тоді для чого привезли мене сюди?

– Це той мінімум, який можу для вас зробити. Ви ж усе одно дізнаєтеся, смикати мене почнете. Чи начальство моє. Скаржитись на щось…

– Зараз можу чимось допомогти?

– Не знаю, – слідчий розвів руками. – Хіба раптом на щось вас наштовхне. Ви ж вирахували компанію. Третя смерть серед людей одного кола, хай вони давно не спілкуються.

– А ви правильно мислите, – Лора не стрималася, підморгнула заохочувально. – І думки читаєте. Хоч могли сказати прямо: зі мною ті двоє, хто лишився, можуть бути відвертішими. На вашу думку.

– Ми зрозуміли одне одного, – Христенко теж підморгнув, не зовсім зграбно.

– Тоді останнє запитання. Дзеркало. У хаті воно було?

– Первинний огляд не виявив, – сказав слідчий. – Там, біля порогу, розколота надвоє скалка валяється. І звернули увагу? Пика перекошена. Тобто писок, хотів сказати. Лице. Обличчя.

Гайдук нагадав про себе невчасно.

Вони поверталися назад до міста. Лора занурилася в роздуми, не помічаючи дороги, Сокола за кермом, узагалі – нікого й нічого довкола. Подзвонити Помічній намагалася, та була недосяжною, і Кочубей згадала: сама ж радила Тетяні не вмикати телефон, поки не розсмокчеться. Судячи з того, що сталося, тепер на це чекати ох як не скоро.

Ключ від номера, де зачинили Помічну, все ще лежав у Богдановій кишені. Той навіть показав на вимогу. Отже, треба відкидати припущення про її причетність. Тут Лора знову зашпорталася: причетність – до чого? П’яний Хитров виглядав тривожним ще вчора ввечері, коли прийшов на їхню зустріч. Утік рано, нерви не витримали. Заховався хтозна від кого, напився сильніше, гасав по двору з сокирою, послизнувся, впав, гепнувся об гострий кут цеглини. Тетяна може мати до побутової трагедії бодай непрямий стосунок? Тим паче, що сидить під домашнім, чи то пак готельним арештом.

Але Лора й тут почала вигадувати детективний сюжет. Номер на другому поверсі. Та злочинний розум Помічної придумав, як проти ночі тихцем спуститися вниз на саморобній мотузці, дістатися в дачне селище, налякати Хитрова, чергову жертву, переконатися, що помер, підкинути для порядку шматки люстерка… Лора не вірила сама собі. Про кого завгодно така фантастична історія, але не про Тетяну. І все одно сюжет наполегливо повертався. Причина одна: інших пояснень, що відбувається й хто винен, Кочубей не ладна була для себе знайти.

Краще нереальні моделі ситуацій, ніж жодних.

У такий момент Гайдук і озвався.

– Хоч ти там жива?

Лора ввімкнула гучномовець.

– Тобі теж доброго ранку.

Сокіл показав великого пальця, не відводячи очей від дороги.

– Не злися, я хвилююся.

– Не злитимусь, як висплюсь. У себе вдома. У своєму ліжку. Далеко від усього цього. Хоча брехати не буду: не забуду, як страшний сон. Ти таким тоном заговорив, що розумію: вже знаєш новини.

– Прочитав.

Лора зиркнула на цифри годинника.

– Уже встигли написати?

– Соціальні мережі дають новини інтернет-виданням оперативненько.

– Ти не чуєш мене. – Лора сама відмовлялася від спроб щось зрозуміти. – Гайдуче, ми з Соколом хвилин двадцять, як залишили місце чергової пригоди. Воно за Черніговом… під Черніговом… Тьху, яка різниця…

– Звідки я знаю, де ви там катаєтесь? Через супутник за вами не стежу.

– Дуже дотепно. Зараз одинадцята тридцять п’ять. Ти дзвониш, бо прочитав новину про наступну жертву проклятого будинку, так?

– Так точно.

– Ти або сам побачив публікацію, або тобі скинули.

– Лоро, ви з Соколом рулюєте в Чернігові важливими для фірми справами. Я люблю й ціную вас обох. Але, крім цих, контролюю чимало інших питань. Не менш значущих.

– У твоєму житті завжди є місце подвигам. Твоє життя – суцільний подвиг.

– Дуже дотепно, – передражнив її Гайдук. – Нагадую для того, аби ти зрозуміла: заморочений різним. Не порпаюся зранку в мережі, вишукуючи, чи не сталося чогось нового у древньому Чернігові. Ти права, новину мені скинули з головного офісу. Керівництво глибоко стурбоване, – він голосно зітхнув. – Із тим будинком, Лоро, хрінь і срань.

Вони заїхали в місто, проминаючи Вал.

– Стеж за думкою, – мовила Лора. – Коли інформація про нову смерть з’явилася в тебе?

– Двадцять хвилин тому. Ну?

– А коли з’явилася ця публікація? Не передрук, найперша.

– Зараз, – із динаміка долинуло ледь чутне клацання клавіш. – Так… Так… Десята десять. Тобі це щось дає?

– Христенко забрав мене з готелю до того. Ми приїхали, спілкувалися там, на місці. За цей час ніхто його не смикав по телефону. Або його начальство ще не бачило, або перетравлює. Сам Христенко дізнався новину від Сови, криміналіста. А їй прислали повідомлення на телефон невідомо звідки о восьмій сорок п’ять. Підозрюю: зливають з одного краника.

– Вбивця?

– Гайдуче, трупи не кримінальні. Усі три. У двох перших серце зупинилося через спазм. Христенко – нещасний випадок.

– Але хтось же знає! – Від крику в динаміку телефон сіпнувся. – Лоро, це чортівня якась! Банк не хоче мати справу з чортівнею! Чому один за одним помирають від нещасних випадків давні друзі?! Ти ж про них мені говорила вчора ввечері! Ти знайшла між ними зв’язок! Кажеш, компашка давно побила горщики? Все одно мруть одне за одним! Не кажи, що це випадково! Не кажи, що це не підозріло!

Лора акуратним натиском зупинила потік слів, припинивши розмову.

Телефон задзвонив знову, коли вона попросила Сокола зупинитися біля найближчого кіоску з написом «Кава».

– Вибач, – почула на тому боці. – Дістало все це.

– Мене так само. – Вона пішла до кави, говорила на ходу. – Гайдуче, є непогана ідея. Бери відрядження, їдь сюди, займайся сам. Тоді запитань до мене буде мінімально.

Лора переклала телефон у ліву руку, правою витягнула гаманець.

– Я попросив пробачення.

– Проїхали.

Вона простягнула у віконечко двадцятку.

– Насправді не тому телефоную. До мене Заруба озвався, начальник Христенка. Про тебе говорили.

– Ми знайомі, – нагадала Лора. – Міг би подзвонити мені. Побалакали б про мене зі мною.

Навзаєм їй простягнули решту і порцію еспресо – першу з початку дня.

– Місцевий авторитетний мільйонер скаргу на тебе накатав. Моруга.

– Ковбой?

– Чому – ковбой?

– Хіба я не казала тобі нічого про нього?

– Тільки назвала це прізвище серед інших. П’ятеро шкільних друзів. Двоє померли. Тепер уже троє.

– А, ну так. – Лора ковтнула напій. – Це в мене вони всі мов на долоні. Ти про жодного нічого не знаєш.

– Уже знаю про Моругу. Приїхав до начальника поліції, з яким на короткій нозі. Усі мільйонери дружать із начальниками поліції. Залишив на столі заяву. Попросив зареєструвати. Дати хід, знайти на тебе управу.