– Випишеш мені премію, – Лора намагалася, аби це не нагадувало жарт. – Ноутбук не вилучили. Пароль там теж не стояв. Історія свідчить: наш покійний за життя активно знайомився через інтернет для сексу без зобов’язань.

– Буває.

– Сайт місцевий, локальний. Та досить популярний. У Чернігові все як у людей, – гмикнула вона. – Щоб довше тебе не вантажити: весь архів за той день витертий з історії. Повністю.

– А раніше?

– Звідки ж я, по-твоєму, знаю про інтимне життя передчасно померлого Ігоря Ярового, успішного й дорогого адвоката? Гайдуче, він мав проблеми в особистому житті. Більше скажу – здається, їх мала померла вчора Єва Бортникова. Я познайомилася з усією колишньою дружною компашкою. Повір мені, там у всіх аналогічно. У Хитрова – так точно.

– Ще раз, Лоро. По порядку, бо трохи збився.

Сокіл склепив повіки – починав нудитися.

– До Ярового незадовго до його смерті прийшла жінка, яка знала код під’їзду, – Лора повторювала пройдене більше для себе. – Знайома, але, враховуючи спосіб життя Ярового, напевне випадкова. Познайомилися через інтернет, він дав їй адресу й код парадного. Жінка прийшла не сама. Чи зайшли вдвох у квартиру? А боги його знають! Вийшли з будинку по черзі. Саме в той час, коли Ярового спіткала смерть. Хтось із них, швидше за все – жінка, витер небезпечні для неї файли з архіву.

– Підозріло, – погодився Гайдук. – До біса логічно. Тому й підозріло.

– Навіть не уявляєш наскільки, – Лора ще не закінчила. – Учора пізно ввечері сусідка Єви бачила її біля хвіртки з якоюсь жінкою. Незнайомою, хоча обличчя розгледіла погано. Каптур куртки на голові. Бо дощик сіявся. У дім Єва з гостею зайшли разом. Куртка рожева. Або оранжева.

– Куртка з каптуром, – повторив Гайдук.

Не розплющуючи очей, Сокіл вчергове показав великого пальця.

– Якби відео з камери було в кольорі, я б ризикнула припустити: на тій жінці теж була рожева чи оранжева куртка. Не вірю в збіги, тим паче такі.

– Шукайте жінку. Хай би як банально це не звучало.

– Маєш вишеньку на торт, – аж тепер Лора відчула справжній тріумф. – Рожева куртка з каптуром – верхній одяг Тетяни Помічної. Вона в ньому на всіх відео, які ти мені скинув. У ній же Помічна була, коли ми познайомилися. Тетяна кістьми лягає, аби вберегти старий будинок від руйнації. Історію про давнє прокляття ще раніше запустила в інформаційний простір Чернігова саме вона. У психічній адекватності пацієнтки я майже не маю сумнівів.

– Де Помічна? – шеф не запитав, виплюнув фразу.

– На дзвінки не відповідає. Поза зоною досяжності. Я говорила з нею в обід. Хотіла зустрітися, та вона, судячи з голосу, дуже злякалася, – тепер Лора вже була впевнена в своїх висновках. – Злякалася того, що накоїла.

– Її треба знайти, Лоро. Я розпоряджуся.

У двері номера постукали.

Раз, несміливо.

Другий, уже рішучіше.

Сокіл розплющив очі, пружно підхопився, пістолет мов сам по собі скочив у правицю.

– Що там таке?! – стривожився Гайдук.

Утретє стукали вже наполегливо.

Богдан відчинив.

– Мамо! – скрикнула жінка в рожевій куртці, сахнувшись озброєної руки.

За кермо Антон Хитров сів іще в школі.

Пишався, що опанував автомобіль швидше за Едика. Хлопцям, чиї батьки водять машину, завжди простіше навчитися. Тим паче що колись Хитрови мали можливості – тато на початку дев’яностих вдало продав за долари свою колись престижну «дев’ятку»[10], мотнувся до Польщі, як багато хто в ті часи робив, пригнав звідти не новий, зате дуже модний тоді «фольсксваген». Хвалився: німці роблять на віки, не те що радянський брухт.

Запевняв – цей «пасат»[11] ще Антонові вірно служитиме.

Напророчив.

Хлопець успадкував машину від батька, який стрімко помер від цирозу печінки. Хитров тоді саме закінчував школу і, як на гріх, тато підклав їм із мамою останню за десять років, відтоді як почав пити, свиню: відійшов акурат під випускний вечір. Всенощних гульок не скасуєш, бо їхня компанія готувалася давно. Проспати похорон рідного тата теж не годиться. Антон часто згадував, як погано було йому на цвинтарі, куди потягнувся після лише трьох годин сну, не проспався з ночі. Добре, що були поминки: син узяв різкий старт, похмеляючись, швидко напився знову й вимкнувся, проте ніхто слова кривого не сказав. Списали на тугу за татом.

Машині вже перевалило за два десятки років. Німці справді вміли робити, але жодна техніка не вічна. Це ж не лицарські або королівські палаци, зведені десь у середні віки чи хоча б два століття тому. «Пасат» після численних ремонтів не мав, здається, живого місця. Антон за весь час поміняв там, здається, все, лишивши хіба що корпус, і той перефарбовував разів зо п’ять. І нічим, крім старої машини, похвалитися в житті не міг, жодних благ не здобув, хоч дуже старався. Видно, погану карму теж отримав від батька у спадок.

А ще – земельну ділянку, у яку батько вбухав їхні з мамою останні заощадження.

Чуйка підказала йому свого часу закрити вклад у ще радянському банку й купувати валюту на руках. Потім те саме робив із купонами, якщо лишалися зайві. З якогось дива вирішили зайнятися сільським господарством, розводити кролів та нутрій, шкури і м’ясо возити «пасатом» на базар. Ще краще – знайти постійних клієнтів, розбудовувати потроху бізнес. Чого ж, адже всі так робили.

Долари пішли на стару хату недалеко від Чернігова.

Навіть не хату: такий собі будиночок без вигод, радянські дачники у свої кращі часи освоїли шість соток землі. Потім у гірші часи продали Хитровим. Батько навіть завіз туди якісь старі меблі, від чого всередині стало ще тісніше. Облаштував душ-халабудку, з діжкою на дашку і припаяним знизу шматком лійки.

Далі справа вперто не йшла.

Після батькової смерті мама ще намагалася щось зробити з цією дачею. Потім махнула рукою, бо виявилося: навіть якщо є автомобіль, на ньому не все можна возити. Ще й бензин жере, паскуда. Згодом, уже коли Антон почав працювати на будівництві, бо ні до чого іншого себе прикласти не зміг, заміська забудова поступово перетворилася на сарай. Він тримав там інструмент, різні матеріали, звозив брухт і мотлох, який за правильного підходу можна було пустити в діло.

Туди Хитров зараз прямував.

Він мав досить водійського досвіду, аби дозволяти собі кермувати автівкою напідпитку. Часом зупиняли патрулі, відкуплявся чим міг. Проте жодного разу не влетів ані в стовп, ані в дерево, ані в кювет, тим більше – не вдарив іншу машину або людину. Тому крутив кермо впевнено, рухався звичним маршрутом. Точно не знав, що робитиме далі. Але рішення прийняв остаточне: більше йому ніхто не зателефонує.

Жодних повідомлень від невідомих осіб.

Узагалі – залягти на дно, перележати.

Яку саме біду перечекати, кого слід боятися, Антон не знав. Йому вистачило двох дивних смертей. Вони нагадали про те, що й без нагадувань постійно зринало в пам’яті. Хитрову не хотілося бачити нікого з колишніх друзів. Єва винятком не була, але ж тепер він не побачить її живою вже ніколи. У труні так само. Більше дурниць не накоїть, на кладовище не попреться.

Сидітиме в чотирьох стінах.

Уже накупив горілки, консервів, завантажив у багажник кілька п’ятилітрових бутлів води. Готувався глушити себе найближчим часом цілком свідомо. Що далі? Видно буде. Документи при собі, робочі руки зараз всюди потрібні, колеса має. Поки «пасат» їздить, Хитров готувався стати мандрівним найманим робітником. Найменше хотілося мати телефон, після останніх подій трубка пекла руки. Хоч розумів: без зв’язку нині не життя, нічого не вийде. Утім, на перших порах усе ж таки збирався якось обходитися.

Нічого, заспокоював себе.

Головне – він, Антон Хитров, був, схоже, єдиним із колишніх друзів, хто має реальний план дій.

Заховатися – пункт перший.