– Що? – Яровий вловив її бажання виглядати слабшою, ніж є, беззахисною, випередив прохання пожаліти, мовив навмисне грубувато: – Алло, ти там як? Нормально? Може… спальню показати? Чи ще… Чи тут…

– Не знаю, – глухо відгукнулася Діана, опустила руки, труснула штучним волоссям, тепер проговорила чітко. – Не знаю. Вибач, пробач… Але я не знаю, що на мене найшло. Для чого я взагалі погодилася, чому прийшла сюди. Ігорю, я ж не з тих… Не з таких…

Гостя рвучко підвелася, обсмикнула край спідниці. При цьому спробувала натягнути її ще нижче, ніж дозволяв крій. Яровий помітив вологу в кутиках очей.

Цього ще бракувало!

– Давай без істерик, – мовив, теж підводячись. – Ми ж листувалися три дні. Ти сама написала мені, перша. Діано, ти почала. Тепер вмикаєш задню? – Алкоголь поволі починав діяти, заводячи його. – Заспокойся. Нічого тобі не буде. Ми ніколи не побачимо одне одного. Ми живемо в одному місті, але тисячі людей навіть у менших містах ніколи в житті не зустрічаються. Навіть не знають про існування одне одного. Діано…

Не знаходячи більше слів, навіть не маючи бажання їх шукати, Яровий обійшов столик, легенько хитнувшись. Ступив до жінки впритул, потягнув до себе. Не обіймав, жодних ніжностей – діяв, як завжди в таких випадках. Вони знають, що має статися далі, хочуть цього, інакше б не морочили голову. Не відразу й не всі, та досвід показував: події слід форсувати.

Пити разом – ось помилка.

– Пусти, – почув тихе. – Ігорю… вибач… не треба… Це помилка… Я краще… Мені треба йти… Вибач, вибач, я дурна, я не знаю, що на мене найшло!

Діана відштовхнула Ярового, та він усе одно стояв між нею та передпокоєм. Гостя обійшла столик, зачепивши загострений край коліном, спробувала обійти.

– Куди… Куди… Куди! – ревонув Яровий, кидаючись навперейми.

– Не чіпай! – дзвінко верескнула Діана. – Я кричатиму! Дай мені піти! Я не хочу, це помилка, помилка, помилка!

– Та хто ти така! – Він спробував знову схопити гостю, ураз отримав долонею по руці, кров ударила в голову. – Хто ти така, ти! Сама прийшла, бо між ногами мохом поросло! Кому ти треба! Була б треба – не шукала б пригод! Чи оце для тебе пригода – динамо крутити? Сюди йди, сказав!

Ярового накрило швидко. Він утратив контроль. Зараз бачив перед собою не Діану, незнайомку в чорній перуці. Навіть не пихату Лору Кочубей, яка сьогодні старанно показувала свою зверхність і провокувала бажання вдарити, аби показати, хто в місті справді хазяїн і на чиїй вона території. Ні, Діана нагадала ту саму червону мавпу, з якої в його житті почалися суцільні проблеми.

Особисті, не в навчанні та подальшій роботі.

– Хто ти така? – повторив уже спокійніше.

– Людина. Яка скоїла помилку. Зрозуміла її. Хоче піти звідси геть. А ти – чоловік, який не буде тримати силою. Охолонь, випусти мене.

– Я не…

– Ґвалтування – не те, чого ти зараз хочеш. Ти взагалі такого не хочеш.

Ці слова враз охолодили.

– Пішла ти.

Яровий ступив до вхідних дверей. Відчинив, розчахнув, став збоку, кивнув на пройму.

– Згрібай барахло – і геть звідси. Завтра купи гумовий член. Не грайся більше в такі ігри. Я ще добрий. Інший – не знаю, що б із тобою зробив.

– Не треба мені інших.

Діана підхопила чоботи-ботфорти. Поспіхом зірвала куртку з вішака. Вийшла з квартири як була, боса. Ліфт оминула, подріботіла вниз сходами, не озираючись. Швидко зникла з очей, стихли кроки.

– Пішла ти, – повторив Ігор, додав ще тихіше, собі під носа: – Сучка.

Лишившись сам, Ігор Яровий налив собі ще порцію.

Він не збирався сьогодні напиватися. Завтра нова зустріч із Лорою Кочубей, перед тим треба переговорити з клієнтами. Треба мати ясну голову, бо від обох зустрічей багато чого залежить. Саме тому він збирався провести час із незнайомкою, спровадити й влягтися спати. Звичний, випробуваний часом, ефективний план.

Зруйнований якоюсь переляканою закомплексованою дурепою.

– Хто ти така, – повторив роздратовано, але вже не кричав.

Подібний вибрик стався вперше. Нічого, нехай, матиме й такий досвід. Просто вечір пропав, усе полетіло шкереберть. Обставини провокували напитися чи принаймні випити стільки, аби червона мавпа пішла спати раніше за нього.

Яровий сів на диван, простягнув руку до пляшки.

Дивно.

Зловив порожнечу.

Нічого не розуміючи, Ігор розчепірив пальці на п’ятірні, кілька разів стиснув і розтиснув їх, немов бавився кистьовим еспандером. Пляшка стояла там, де він її поставив. Дотягнутися рукою – запросто. Але чомусь промахнувся. Так, ніби пляшка сама посунулася вбік, аби вислизнути.

– От дурня, – процідив Яровий.

Зосередившись, він вмостився зручніше. Розвів обидві руки, розім’яв пальці, обережно взяв пляшку обома, міцно стиснув. Не повірив очам.

Пляшка виросла.

Не набагато. Трошки. Ледь витягнулася в довжину, збільшилася в руках. Ще й зробилася раптом важчою, ніж була.

– Дурня, – повторив Яровий, але рук не розтискав.

Якийсь час сидів, відчуваючи, як усе довкола поволі починає гойдатися, наче човен на хвилях. Злякався раптом: впустить пляшку – втратить точку опори, сам упаде. Тож навпаки, стиснув її сильніше.

У дальньому кутку майнуло щось сіре й живе.

Раніше з Ігорем Яровим нічого подібного не траплялося. Тим паче – у власному помешканні. Вдома ж і стіни допомагають.

А тут вони раптом почали стискатися відразу з чотирьох боків.

Вухо зловило тихі кроки.

– Дурня! – вимовив Ігор і сам почув відлуння власного голосу, не впізнаючи його. – Нікого тут нема. Я напився. Нерви. Буває.

– Буває, – почув навзаєм.

Яровий завмер, напружився, нашорошив вуха.

– Буває, – повторив голосно.

Цього разу відповіді не було. І стіни розсунулися, кімната знову набула звичних розмірів.

– Тихо сам із собою, – гмикнув Ігор. – Менше пити треба.

Ураз згадав – далі стискає пляшку в правиці. Зиркнув на неї, аби переконатися – нічого дивного не відбувається, вже така, як раніше. Піднісши руку до світла, Ігор покрутив пляшку, роздивляючись, немов бачив уперше. Потому наблизив до очей, гмикнув.

– Так я й небагато наче випив… Скажи?

Зараз Яровий усвідомлював, що говорить сам до себе. З ним таке траплялося не раз. Він не вважав це психічним розладом. Списував на втому. Завантажуючи себе роботою, аби не давати червоній мавпі можливості нагадати про себе, Ігор останнім часом таки відчував, як вигорає всередині. Часу не мав ні на що. Тим паче на заведення якихось людських стосунків. Мав лише ділові, найменші спроби інших зблизитися – не подружитися, бодай встановити приятельський контакт – припиняв, рубав із корінням.

Не вірив у людську щирість.

Але й не пив стільки, аби отак, пізно ввечері, зачиненим у власній квартирі, розмовляти із самим собою.

– Егей! – вигукнув голосно.

– Е-е-е-й! – прошелестіло ззаду тихенько.

– Хто тут?

Яровий рвучко розвернувся. Правиця міцніше стисла горлечко. Ігор готовий був напасти першим, перетворити пляшку на зброю, дорого продати своє життя. Проте нікого й нічого позаду себе не побачив. Зараз він стояв спиною до зачинених дверей спальні й кабінету. Перед собою бачив арочний вхід на кухню, праворуч – прочинену ванну кімнату.

Тихо.

– Хто тут?

Зараз він не кричав, питав тихо, обережно. Ніби справді боявся появи привида. Такого, як у страшних фільмах. Не любив їх, та все ж змусив себе переглянути кілька. Читаючи в інтернеті різні мудрі поради на тему заспокоєння нервової системи, надибав рекомендацію дивитися страшилки. Вони забирають увесь негатив, компенсують страхи, котрі переслідують у думках, реально заспокоюють. Адже, як писав порадник, усе відбувається не насправді. Глядач стає свідком вигаданих подій і переживає різні кошмарні моменти, лишаючись при тому в повній безпеці.

Не допомогло.

Дурна порада.

– Дурня, – знову промовив Ігор. – Нікого тут нема. Ніхто сюди не зайде.