– Я не те, щоб легковажив, мамо, – сказав я спокійно, – але просто ви уроїли собі щось, що навіть ще і в мені не сформулювалося. Ані разу я ще про жодну женячку не думав, а ви он куди вже зачислилися. Я навіть не сказав вам, чи люблю її…

Вона всміхнулася й махнула рукою.

– Такі справи починаються цвітами, кінчаються женячкою, – сказала. – А ти знаєш, сину, що стільки всього мого щастя, що ти і твоя доля. Я несказанно тривожусь за тебе. В тебе нема мого характеру, сину, – докинула тихше, неначе за її словами крилося ще щось більше за те, що вже одверто заявила, – твердого, що… якби не він у мене, Богдане, ми б сьогодні не були заможними, а цілком убогими, незначними людьми. Багато перебула, боролась, напрацювалась я, сину, поки прийшло до того з нами, що є.

– Я знаю, мамо, – відповів я. – Я знаю, а з тим запевняю вас, що ніколи не буду невдячний проти вас. Одначе…

– Одначе… женитись… будеш так, як сам схочеш, без огляду на бажання твоєї матері? Правда? – настоювала на своїм.

– Як буду коли женитися, мамо, – відповів я, усміхаючись, – з Манею чи іншою, все одно, однаково буду для себе женитися, так як батько мій, женячися, для себе женився. Більше не можу нині сказати й прирікати, бо нічого й сам не знаю. А тепер не журіться бог зна якими видіннями з будучини, бо все те пусте, мамо. Здається, я лиш один у вас, мамо, – додав я поважно, знаючи, що тим словом я побиваю її неабияк.

– Один, синку мій… один… – сказала вона і, приступивши до мене, притиснула мене так щиро до себе, що я, не промовивши ні слова, притиснув її руку так само до своїх уст. – Не дивуйся моїм словам, сину, – додала, ніби шукаючи помирення за свої слова. Мені серце само не дає супокою. Все щось віщує про тебе… і ту дівчину; тому я так, сину, іноді і вночі, як не можу вснути, боюсь і мучуся різними гадками про тебе. Кілька разів уже й самій пані Обринській, хоч і як її люблю й шаную, ба самій дівчині от так у балачці через штахети ніби жартом натякала, що ніколи не дозволю, щоб мій син де-небудь оженився, а найменше з убогою й емансипанткою! І здається, вони мене добре порозуміли, бо від того часу щось між нас мов уступило, хоча… я проти старої, дійсно, нічого не маю і люблю й шаную наскрізь, як добру й чесну людину.

Я прокинувсь мов вколений, і витріщився на неї.

– Мамо! – кликнув з жахом. – Ви справді могли щось подібне пані Обрияській, тій так високо поважаній жінці, і її доньці натякати?

– Ти в мене один, сину, а більше мене ніщо не обходить, – відповіла. – Зрештою, – додала, – ти чого так перелякався? Чи, справді, лише тому, що я мудрій матері дала до пізнання, щоб свою доньку ліпше берегла, а їй, щоб собі непотрібних речей у голову не брала. Не бійся! Я ліпше знаюсь на жіночій тактиці, як ти! Не один попався за те, що був добрий і чесний. І щоб дівочі уроєння не розбивати, запхав голову в ярмо, і лиш тоді отверезився, як було запізно. Чи треба й тобі подібної долі? Я тебе не віддам з-під свого надзору так легко, як думаєш. Будь ти собі і який повнолітній мужчина, з того всього я сміюся. Ти передусім моя одніська дитина, одинокий мій син, а все проче в около цього для мене маловажне. Сама Обринська мене добре зрозуміла, а дівчина… не менше.

Я боровся з собою. Гамувався, щоб не скипіти проти матері, котрої любов становила моє буття-щастя, а заразом мене, як от і в цій хвилі, просто тероризувала. Свідомість, що моя мати могла таку жінку, як паню Обринську, і враз з нею і її непорочну пташину своїми натяками обидити, відбирала мені рівновагу. Я пірвав за капелюх і звернувся до дверей.

– Куди, Богдане? – спитала мати, мов сказала «стій!», а був у неї голос напрочуд гарний і владіючий. Я станув.

– До них, – відповів я з твердим супокоєм.

– Пощо? – спитала мати. – Оправдати твою матір? Залиши це. Я свого слова не відкличу… як не додам ще що!! Отже, бачиш. Остань! Я ще завади, твоя мати, – додала гірко.

– Що сказали вони'? – спитав я вмісто всього.

– Ніщо. Обринська не відповіла ані словечком, а молода… оскільки собі пригадую, закривши лице обома руками, незамітно зникла. Але що ані одна, ані друга, особливо молода, нe взяла собі моїх слів надто до серця, свідчить факт, що в кілька тижнів пізніше бачила я, як та сама, по-твойому, «дика, як і всі Обри'нські», вилетіла ранесенько в ліс, щоб, вертаючи, здибатися з мужчиною на кладці, щоб він, син мій, котрого амбіцію змалку я виховувала понад усе, взяв її в обійми і…

– Мамо, ані слова більше!.. Вона розсміялася.

– Ти вже тепер так говориш, сину, хоч її ще не маєш?

– О, мамо, ви страшні!

– Я те бачила. На свої очі бачила, Богдане. Припадком з нашого поду, куди все ранком лізу, щоб звідти надзирати за пастухом, чи він, ведучи худобу на пашу, поїть її при ріці. Отже, те, що бачила своїми очима, тебе й її, не зміню. А тепер іди й стережись, бо, як бачиш, у мене очі одверті…

І справді я пішов. Пішов на те, щоб кілька хвиль пізніше зробити так, як вона, закрити обличчя руками й усміхнутися гірко.

О, матері! Яка жорстока, самолюбна та ваша доброта, яка вбиваюча, яка брутальна…

Що вона подумала?

Вона з своєю чистою непорочною душею, що була так далеко від того – «ловити» мужчин.

«Мужчин, – заговорило щось голосно в моїх грудях, і нараз я підняв голову. – Чи справді мав я право обурюватись на свою матір? Чи не залежало їй на їх ласці? – спитав я себе. – А лист до старого вченого?» І я відчув у тій хвилі… (о, нічого іншого в тій хвилі, читачу) як… зависть… Погану, грубу зависть.

Ані не бачила вона його, ані не знав він її, а вона, молода, напівдитина ще, освідчалась йому! Наколи б моя мати це знала, наколи б це знала… І майже не тямлячись, я розреготався, а далі станув і рішився. Тепер піду до неї. Зараз. Зараз, щоб поглянути в ті очі, що з виразу молоді, дитинні, уміють так добре ховати за собою тайни. Піду. Мушу бачити, як виглядає вона, відколи почула від моєї матері, щоб не роїла собі на мене «надії».

І забравши свої цвіти, я пішов до них.

Пішов просто в сад.

У них у саду гарно й тихо.

Я пішов алеєю, що вела до павільйону.

Був переконаний, що вона там була. Там любила вона найрадше пересиджувати.

Дійшовши до половини стежки, я почув нараз над собою десь звисока голос:

– Па-не Олесь!

Зчудовано підняв я голову й побачив на одній високій груші старшого трохи від Нестора його брата Василька, котрий, засівши на одній галузі без сурдутини й босоногий, заїдав грушки й оглядав цілий город.

– Ти що там, хлопче? – спитав я, усміхаючись, і доторкнувся капелюха.

– Я дивлюсь на світ і їм груші! – відкликнув дзвінко-весело.

– Їж здоров, – відказав я. – Але скажи, будь ласка, твої сестри й браття вдома?

– Є… всі, здається; он там, у павільйоні. І кожне уткнуло ніс у книжку й читає. Лиш Маня, здається, шиє. Зрештою, тепер уже не знаю. І мене хотіли запрягти до чогось там; але я втік і сховавсь аж тут. Нате й вам одну грушку, пане Олесь! – І сказавши це, хлопчина кинув мені під ноги, замість одної, кілька пишних грушок, котрі вибрав з своїх малих кишенят. Відтак обернувши голову до павільйону, кликнув зі всеї сили: – Маню… пан Олесь іде!

На його голос, що мов дзвінок пронісся по саду, мені вдарило гаряче полум'я до лиця. Чому кликнув хлопчина якраз про мене до Мані?

Але… сталось уже.

Я пішов далі й був уже недалеко павільйону, коли оце вийшов малий Нестор з павільйону і, не зважаючи цілком на мене, а звертаючись лицем виключно до брата на груші, кликнув спокійно, мов дорослий:

– Василько, не кричи!

Відтак, ніби сповнивши якийсь обов'язок і мов побачивши мене доперва тепер, підійшов до мене, глянув поважно в очі, а сам побіг по-дитячому, – здається, сповістити мій прихід.

Я увійшов у павільйон. Тут сиділи лиш обі сестри й Нестор. «Павільйон» – це була лиш одна обширна кімната з трьома вікнами, котрі виходили всі на гарний сад. Найстарший Обринський, товариш мій, лежав на долівці на килимі й читав. Молодший сидів на кріслі перед вікном і висадив (на англійський лад) ноги аж через низьке вікно. Обі ж сестри сиділи на софі й шили, кожна для себе окремо. З усіх них був, здається, малий Нестор чи не найповажніше перейнятий своєю працею. А був він зайнятий розгляданням кількох звичайних метеликів, що їх мав переколених на шпильках у пуделочку на корочках власної фабрикації. Коли я увійшов, він, як недавно на дворі, не звертав на мене уваги. Лиш пізніше, коли я приступив нарочно до нього, щоб ще раз поглянути, чим займається, він обернув свою голову й поглянув на мене!