– Стільки треба терпіння й любови, аби так самовіддано піклуватися тваринами. Ви напевно дуже добра людина.

Можливо навіть, що я не те вимовив або те, що я вимовив, насправді являло собою щось зовсім інше, хоч деякою мірою й споріднене з попереднім. Я вже зараз так добре не пам’ятаю, що я виголошував. Я лише пригадую відповідь Дома, бо мені здалося, ніби те, що я бовкнув, образило його своєю пласкістю й недоречністю, і тому, коли він відповів, я здивувався, хоч згодом я щораз більше схилявся до припущення, ніби те, що він сказав, він сказав далеко пізніше, майже тоді, коли я відходив, або навіть не він сам, а Козютко-Млодютко про нього.

Мій мозок зберіг лише, як я говорив щось про тварин, так як говорять про погоду люди, які уникають нав’язувати один з одним внутрішній контакт, і тільки коли почув відповідь Дома, то в мені промайнуло, ніби розмову про тварин почав не я, а він, і то ще тоді, коли він мене переставляв з коридору до кімнати, і тепер лише продовжував тему, до якої я погубив проміжні нитки.

– Аби любити тварин, не конче потрібна доброта, – вів далі господар. – Зраджу вам з власного досвіду: мені доводилося не раз пересвідчуватися, як найчастіше саме злочинці, які свідомо, з особистих чи зовнішніх причин (служба, наприклад) культивували зло, дуже люблять тварин, хоч я не схильний узагальнювати. У мене деякий час жив молодик, який, і оком не моргнувши, погоджувався зарізати людину, знаючи, що вона не винна, – це його ні трохи не зворушувало, – а найменша кривда тваринам витискала з нього озера сліз. Я ніколи не бачив, щоб він плакав над дітьми, яких він час від часу мордував, то за дорученням, то для власної потреби, залежно від настрою, з якогось незбагненного гону до зла, однак задля тварин він часто навіть жертвував собою. Я не потребую казати: долі тих, хто знущався або просто не досить добре ставився до тварин, ніхто не позаздрив би. Трупи їх знаходили настільки спотвореними, що серед професійних убивць він заслужив прізвисько «живодера».

Не знаю, чи господар розказував все це поважно, чи трохи кепкуючи з наміром розворушити мене й примусити уважніше слухати, чи це він так оформив відповідь на мої. питання, – їх я ставив наосліп, поринувши в роздуми про ' мого відвідувача, щоб бодай з ввічливоети 'підтримувати розмову, – наївна хитрість, яка, як я пізніше усвідомив, насправді досить прозоро свідчила, що мене цікавить лише одне: якнайшвидше дістати адресу, – і це господар помітив і Заповзявся в алегоричній формі докорити мені, аби я уважніше слухав, бо ввічливість полягає на в питаннях, а у вислухуванні, коли я вже постановив показати себе супроти нього ввічливим.

Якщо господар мав це на увазі, то він домігся успіху: «живодер» зробив на мене не абияке враження, хоч якось не вірилося, щоб у когось жив (явно патологічний) злочинець і господар (з його ж слів!) пустив таку цяцю на помешкання, не боячися кари за переховування такого типа або що той його заріже.

– Чаю?

– Дякую, ні.

«Живодер». А що, як Дом справді тримав на помешканні злочинців? Куди я потрапив? Може, це середовище, яке … Ні. Це просто виключене! Зрештою, хіба не однаково, адже, крім адреси, я нічого більше не потребував. Я не збирався з ним ближче знайомитися, а що мене обходило, кому він давав притулок?

Це відкриття мене так потішило, що я вихопився з заувагою: «Я схильний все ж думати – радше добрі, ніж злі люди люблять тварин», а це пригадало мені прислів’я: «Хто рано встає, тому Бог дає», і мене на мить розсмішило, що це я виголошую, ба більше, що я спроможний ще й на продовження:

– Ваш злочинець – випадок. Я гадаю, він не зовсім нормальний, бо коли він мордував людей за те, що вони кривдили тварин, тобто захищав нібито справедливість таким драетичним способом, то тінь поняття добра й зла існувала в ньому, хоч і в зовсім перекрученому вигляді. Його доброти вистачало лише на тварин.

Ці слова належали нібито мені, хоч мене, властиво, ані трохи не хвилювало, чи ставився якийсь злочинець до тварин добре, чи ні. Мене не цікавили зараз жодні злочинці на світі. Ані злочинці, ані незлочинці. Я потребував тільки адресу, і то якомога швидше, бо час обмежував мене.

– Ви не зауважили, що майже всі злі люди санти- ментальні? – продовжував Дом.

– Я не знаю. Я не замислювався над цим. У мене не так багато дозвілля. Я заклопотана людина, ви навіть не уявляєте, скільки часу поглинає антикваріат! Я хотів би вас лише попросити, аби ви дали мені адресу …

Та господар не чув моїх слів. Можливо, у помешканні повітря обеззвучувало слова, як виводять з одягу плями.

Він налив у блюдце води й одніс у темний куток за скриню. Там щось кілька разів ляпнуло досить важким язиком по воді й затихло.

– Він захищав справедливість? – десь поблизу донісся знову голос Дома, і я подумав раптом, що коли я прочитаю подумки «Отче-наш», він швидше дасть адресу. «Отче наш…» почав я, та голос Дома забирав усе повітря, аж нічим ставало дихати.

– Справедливість.

– Отче наш …

– Справедливість – заперечення доброти, – перемагав його голос. – Справедливість вимагає, аби того, хто вчинив мені кривду, покарали. Бож справедливість. А тепер спробуйте вкласти її в рамки «добра і зла». Виходить, якщо добро за добро і зло за зло, то де ж тоді доброта? Чи, мовляв, це вже доброта, холи за добро не відповідають злом? Якщо за протягнений шматок хліба не дають у зуби.

«Отче наш, що сси»..

– Справедлива людина не добра. Бо якщо я добрий, то хоч яку кривду мені заподіяли о, мій обов’язок – відповідати на неї лише добром, 'без будь-якої надії на компенсацію, інакше моя доброта – нікчемна рекляма.

– «Отче наш, що сси… Адресу … Отче наш …»

– Чому? – несподівано наблизив до мене господар голос, як кухоль з водою.

– «Отче наш, адресу, нехай святиться, Господи»…

– Це тому, що ми неправильно оцінюємо зло! – звучала тепер уся кімната. Ми надаємо злу надто багато ваги, що, правда, зрозуміле, бо ми смертні, а вічний лише Бог. Однак ми схильні через свою смертну обмеженість надавати злу самостійного існування, тим часом; як воно – виключно вияв смертности, як біль, що с пересторогою смертному існуванню. З хвилиною, коли ми робимося вічними, зло перестає існувати.

– «Отче наш, що сси» …

– Адже не дарма оновлене поняття про добро і зло приніс Христос. Таке поняття спроможний принести лише Бог, бо з аспекту смертних ці поняття безглузді, такі поняття зрозумілі тільки з аспекту вічности. У вічності зло не існує, хібащо тільки добро, яке існує саме собою і яке люди без протиставлення його злу відмовляються пізнати, мов- ляв, добро без зла не пізнавальне. Наче на те, аби пізнати яблуко, конче треба пізнати кислу капусту!

– На світі не існує протиставлень. Гаряче – не протиставлення холодному, розум не протиставлення почуттю, бо почуття – це той же розум на іншому, зовсім не на нижчому щаблі, або, як хочете, розум – це почуття на вищому, умовно вищому чи звуженішому відтинку! – їх вигадали люди, аби полегшити собі буття в довколишньому світі, якого вони не розуміють. Добро пізнавальне саме з себе, і кожен, хто відважиться збагнути, що таке добро …

– «Отче наш.» таж я так ніколи не отримаю адреси! Господи, нехай він дасть адресу, адже мене чекають. «Отче …»

– Вибачте, будь ласка, що я вам перебиваю, – вирішив я спробувати притягнути його увагу руками, які мені самі благально піднялись угору, – вибачте, чи не зласкавилися б ви дати адресу, яку ви мені пообіцяли? Ви ж мені її самі запропонували. Прошу дуже. В мене, знаєте, в мене справді обмежений час, дуже обмежений. Прошу зрозуміти це не на шкоду мені. Прошу не образитися. Я вас охоче слухав би, хоч признаюся, не люблю ламати голови над такими питаннями, та й не дуже вони мене цікавлять, – як на мене, вони зовсім зрозумілі. Коли вже відверто зізнатися, пощо утруднювати собі життя? – однак я слухав би вас незалежно від змісту. Я дуже невибагливий, справді охоче, проте мене дома чекає дружина, я сімейна людина. Прошу.

Я набрав у груди повітря й раптом усвідомив, що ми обоє виголошуємо монологи, яких ніхто з нас не слухає.