Я кілька разів пробував нагадувати господареві, мовляв, мене дома чекає дружина і якби він дав мені адресу, де буває мій відвідувач, я з вдячности зайшов би до нього колись іншим разом, коли я більше дислокуватиму часом. Та всі намагання виявились марними, господар не чув.
Я навіть пробував симулювати біль у шлунку, проте Дом сказав, де в нього убиральня, не перестаючи говорити, і кілька відвідин убиральні мали лише той наслідок, що господар заходився пояснювати мені все з початку, ніби він затявся надихнути мене на його послідовника.
– Ви помиляєтеся в мені, – пробував я його запевнити, – ви імовірно берете мене за когось іншого. Я не інший. Я запевняю вас. Я антиквар. Якби ви тільки дали мені адресу. Я благаю вас.
Однак жодні благання не досягали Дома.
– … творчі процеси виявляються різно, – заповнював він собою всі закутки, – герострати пишуть зовсім не тому, ніби їх справді будь-що цікавить. їх ніщо не цікавить, крім пекучої думки, здобути для себе хоч атом вічности, байдуже як; святістю, пороком, глупотою чи скандальчиками. А хто навіть на скандали не здатен, ну, тому ще лишається найпервинніше – продовжувати себе в дітях і хоч через дітей зазнати біологічної вічности. Чому, ви гадаєте, вони носять у собі цілі смітники найрізноманітніших знань з ярличками «чисте пізнання», чому вони заучують усякі непотребства, для чого тренують розум? Виключно, аби інші ними захоплювалися! Щоб усі охнули: «Глядіть но, глядіть, ось ті, яких не поглине небуття!» Чи ви уявляєте, до чого доходять люди в цьому гоні? чинають вірити у власні запевнення, або навіть і взагалі переконані від самого початку, що вони шукають не вічности а правди, пізнання, доброти, надхнення чи ще чогось, кожен завжди послуговується запасом блискітливих слів і понять, насправді ж – все це лише шукання вічности для кожного особисто, тільки під різними камуфляжами. «Отче наш» людства звучить не «хліб наш насущний дай нам» а «вічности дай нам! Хоч крапля вічности нехай проллється на нашу голову! О, солодка, єдина вічносте!» І вічности шукають усі без винятку більш або менш драматичним способом. Ті, що вірять у Бога й домагаються вічности для себе у Нього, невідомо чому, припускаючи, що коли Бог є, то, значить, і їм існування забезпечене, мовляв, якщо квиток на потяг купив, то десь мусить бути і потяг, – і ті, що не вірять у Бога, гадаючи – коли Бога нема, то їм не світить отримати вічного життя, оскільки ж людині понад силу не хотіти, байдуже, свідомо чи несвідомо, вічности, то вони вірять лише у вічність серед людей, вічність, яка умре щойно з останньою людиною, тобто вони – герострати. Або, якщо хочете, активні герострати, на відміну від пасивних, тих, що вірять у Бога, бож герострати і ті, і другі, оскільки в обох спільна ціль – вічно існувати. Ви подивіться лише, що навколо робиться, всі жахи, безглуздя, звірства! Це не тому, ніби люди стали гіршими, ніж колись, люди не змінилися, вони ані погіршали, ані поліпшали, а тому, що наше століття – століття геростратів, які, втративши віру в Бога, однак не втративши гону до вічности, побачили перед собою тільки одне поле діяльности – серед людей. Раніше багато геростратів вірило в Бога, і тому їх геростратизм менше впадав у око, а тепер, хоч подекуди трапляються й такі, які намагаються вдавати, що вірять, забезпечуючи собі нишком вічність серед людей першим-ліпшим способом, – тепер усі збилися в одну площину – в свідомість, яка умре з останною людиною. Способів багато, вибір великий, а людське життя без продовження його в Бога надто коротке. Отож поспішай, дій. Бо що таке зрештою геростратизм? Вічність за всяку ціну, і все. Якби Герострат дійшов переконання, що йому є біля Бога чи богів, – однина чи множина – річ несуттєва, – безсмертя, він, звичайно, не потребував би палити храм. Тільки в богів він не вірив, і вічність для нього поза людьми це існувала, а він хотів вічности, як цього хоче все смертне, та іде й належачи до досить тямковитих, здавав справу, чого він хоче. Він навіть не успадкував злочинних нахилів, це видно з одного його вчинку. Ймовірно, він належав до досить розвинених і навіть начитаних людей свого часу, бож усвідомлював, що він робить, визнавався більш-менш на усіх тодішніх філософічних системах, – усі ж вічно товклися на агорі й просторікували з ранку до вечора, і особисто знати всіх найславетніших філософів-сучасників не становило великої події. Але оскільки він вірив у вічність у свідомості людей, а в нього, як на лихо, попри тямкозитість, а на цьому далеко не в’їдеш, ніяких талантів не виявилося, аби створити щось, що лишило б по ньому згадку і цим самим забезпечило б йому людську вічність, то він, збагнувши свою повну немічність, побачив перед собою лише можливість злочину, і то по змозі великого, щоб легко не забули. Знищити храм, який славився на весь античний світ, такий вчинок швидко не вивіюється з пам’яті. Злі язики запевняють навіть, ніби перед тим, як палити храм, Герострат влаштував для приятелів бенкет, – що Герострат належав до снобів, а не до пролетарів тодішнього світу, поза сумнівом, бо раб обмежився б хіба що тільки біологічною вічністю, а щоб домізкуватися до вічности в людській свідомості, треба диспонувати бодай невеликим маєтком, який дозволяв би байдики бити, – і оплакував долю храму (позерство квітло тоді, так само, як і тепер), бо якщо вірити очевидцям, такої краси, як Цей храм, не знали не тільки в Ефесі чи всій Греції, айв «Усьому античному світі, а Герострат цінував красу, оскільки її тоді всі цінували, і він не відставав від інших. Та краса красою, а власне безсмертя, хоч і не абсолютне, бож лише серед людей, виявилося йому дорожчим, і тому, наплакавшися вдосталь і кинувши приятелям кілька туманних слів на прощання (щоб не перешкодили або не перехопили в нього ідеї), він пішов палити храм, лишивши злим язикам переповідати подію й позаздрити, чому їх самих не осяяла подібна Думка. Тоді Георстрат становив виняток, людство тоді ще.
Ні, не уявляю, – обізвався я. – Я не схильний до роздумувань. Якби не історія з моїм відвідувачем, то моєї ноги… Ви, дуже прошу, не ображайтеся на мене, але якби ви дали мені адресу …
– Колись я мешкав з одним таким чолов’ягою, – звучав Дом, цілковито ігноруючи мене, – який тільки тим і жив, що виписував з енциклопедій, річників, включно до брукових газет різні мудрощі, аби на кожному кроці проявляти свою ученість. – (Цікаві у нього мешканці. То вбивця, то цей. Пощо він мене цим мордує?). – Якби ви його бачили. Зовнішньо – втілення скромности, а це, погодьтеся, неминуче робить враження. Він завжди ніби ненароком з вибаченнями, мовляв, дивіться, як він страждає, коли на нього звертають увагу, сипав знаннями, полонячи серця направо і наліво. Рафінованішого геростратства я не подибував; йому так удавалося ховати кінці в воду! Ніхто й не догадався б, як його попелить туга за вічністю. Все ж, попри його вдавану шляхетність і всесторонность, якось йому не щастило, хоч він доходив до біснування, як абетку, вивчаючи словники, граматики, мови, які рідко хто знав. Його природа обдарувала немилосердною посидючістю, – а кого жере геростратетво, той, звісно, не вгамується. Хоч як йому сипалися лаври, особливо серед жіноцтва, йому не вистачало уваги, яку викликала його вченість і чар, можливо, йому випадало б обрати інший район для свого поля діяльности й залучити відповідну публіку, яка ним захоплювалася б так, як він того бажав, можливо також, його нарешті виснажила ученість і він вирішив знайти легший спосіб прославитися. Я саме відлучився на кілька днів, коли він оголосив себе Месією. У той час ще не водилося стільки месій, скільки зараз, тоді це вважали за новину, і його заява зазнала навіть деякого розголосу. До нового Месії явився репортерчик, і знятка нового рятівника людства з відповідним інтерв’ю потрапила на першу сторінку місцевої вечірньої газети. Важко сказати, як цей новоспечений Месія уявляв собі власне безсмертя, в якому вигляді він його чекав, і чому саме замітка в газеті справила на нього аж таке враження. Побачивши своє фото в газеті й прочитавши, що він, за словами репортера, і є справжній Месія, цей бідака так перейнявся, що його мрія досягнути серед людей безсмертя вже збулася, що біля того кіоска, де він купив і читав газету, йому на радощах зробилося недобре, і він за кілька хвилин помер від розриву серця.
