Справляють:

Одарка, кріпацька вдова, 45 літ. Не так стара, як зостарена та засушена лихою долею та недостачами.

Xима, її дочка, 22 літ. Дуже красива дівчина, а потім молодиця.

Петро, 14 літ; Орися, 10 літ: Одарчині діти.

Ївга, 35 літ. Сусідка Одарчина; дуже балакуча та цікава.

Грицько, 56 літ. Хрещений батько Химчин. Поважний та богобоязний чоловік.

Палажка, 50 літ, городська куховарка. Огрядна з себе.

Фенька, 27 літ, городська горнична.

Панич, 27 літ. Худий, високий, згорблений, наче сутулуватий.

Іван, 24 літ, робочий з залізної дороги. Красивий з себе парень, одягається теж красиво. Великий митець випити, погуляти, до дівчат залицятися.

Федір, 22 літ, теж робочий з залізниці. Приятель Іванів, а ще більший його прихильник до погулянок.

Поліцейські: перший і другий.

Біля панського будинку, з двома виходами на улицю, сидять на лавці за ворітьми Палажка і Фенька. Через улицю провалля, огороджене перилами. Геть за проваллям унизу видко річку серед зелених лугів; за річкою – вокзал з залізного дорогою, а за ним – синіють ліси, жовтіють поля, біліють церкви побічних сіл. Дуже красива картина.

Фенька. Ну што у нас і юлиця глуха, то бодай у ній не довелося нікому доброму жити.

Палажка. Ще краще у такому тихому місці жити: ніхто не скаче перед твоїми очима, гуркоту та лементу того не чутно, що по людних улицях бува. А глянь он униз – як хороше!

Фенька. Што там хорошого? – провалля, та й только! А по юлиці і в празник людей не видно… Развє какая собака пробіжить.

Палажка. А живуть же, бач, люди, та ще й бога хвалять за те, що так тихо.

Фенька. То – кому надоело жить або хто зостарився… Звєсно, такому і нада спокойствія.

Палажка. А ти ще не вгамувалася?… Не надолужило тобі отак по всіх усюдах тинятися? Ще життя тобі не далося взнаки?

Фенька. Чому не далося?… Та што наше життя! Салдати правду поють: «життя наше – копейка!» Што тут дивиться на його, – гуляй очертя голову!

Палажка. А потім що? Догуляєшся до сизого голубонька, та тоді – з мосту та в воду!

Фенька. Уж лучше з мосту та в воду, чим отак жити! Єслі би я, дурна, знала – нікогда би не стала сюда на місто.

Палажка. Та хто ж тебе отут і держить?

Фенька. Добуду только місяця – сейчас розсчитаюся.

Палажка. З богом, Парасю, коли люди лучаються! (Помовкли).

Фенька. Єслі би еще господа билі, как другіє господа… настоящіє… А то – какіє ето господа? Только одно названіє, што господа, а больше – как простиє люди.

Палажка. Коли й прості наймають та платять гроші, то й простим треба служить. Така вже, бач, наша доля: найнявся – продався! Хто найняв – тому й служи.

Фенька. У настоящих господ – приятно служить: всі с тобою благородно, обходительно поступають; а уж у етіх названих господ – одна мученька: і беседовать з ними неохотно.

Палажка. А з настоящими ти і в беседу вступала?

Фенька. А как же! Вот як я служила у Луценкових. Он хотя і купець, но багатий; а она – благородная – на хвортоплянах іграєть, по чужесторонньому говорить – по-хранцюзькому, по-німецькому, – в інституті була… Он уже не молодой і все по своєму купечеському делу занят, все в роз'їзді та в роз'їзді; а она, бедная, одна – молодюсінька такая… Скушно єй одной дома. От ми с ней, когда он виєдет із города, весь город виходим, по всіх садах побиваєм. А домой как прийдем, то она меня возле себя все і держит; целую ночь с нею виговорим… I чего, чего ми только не переговорим с нею?… Она, значить, разоденеться што наилучше да й пойдьом гулять, а ідучи приказиваєт: ти, говорить, Феня, іді за мною да смотри, хто на меня будет засматриваться. А там от них недалеко жил один охвецер – картина, не охвецер! Всьо на нее посматриваеть да глазами – так і с'єл би… Вот про етого охвецера всю ноч і проговорим…

Палажка. Так чом же ти там не зосталася служити?

Фенька. Єслі би на меня, то я б од них нікогда не одійшла… і бариня не одпускала, да он расчитал… Узнал, што я от барині пісьма охвецерові носила. Ну – і расчитал!

Палажка. Ото ж то, бач, і є: дуже вже ви з своєю баринею по-чужесторонньому балакали та охвецерам письма писали та носили.

Фенька. От мужика всьо может статься! Он мужик, не образований, а она – благородная… Ну, звєсно, – не пара йому.

Палажка. Та видно, що благородна: дуже, бач, по-благородному з своїм чоловіком поступала.

Фенька. Ето што!.. У благородних так всегда, такая мода: барин себе амурами занімається, а бариня – себе.

Палажка. Що то за «амури» таке?

Фенька. От видите, ви етого і не знаєте. Ето значить: любов'ю заніматься.

Палажка. Он воно що! На бісового ж батька вони женяться? Так би уже й жили!

Фенька. Ето оно так нам кажеться, а їм нельзя: закон такой!

Палажка. Що ти плещеш? Який закон?

Фенька. Такой закон: єслі би вони не вінчані жили, то їх би нігде і не принімали… Єщо мушинам так можна, а женщинам – нельзя.

Палажка. А як заміж вийде, то тоді вже все можна? Добрий закон! Хто ж це такий закон настановив?

Фенька. Ну, не закон – обичай, або мода.

Палажка. То ти так і кажи, що це мода, а не закон, бо такого закону споконвіку не було і не буде: люди – не собаки! А що мода, то кожному не заборониш свою моду установляти. Як тільки вона другим достається!.. Он нещасна Химка теж по-модному захотіла жити, та тепер і нудьгує світом.

Фенька. Што ваша Химка! Ви думаєте, она святая?

Палажка. Хто ж каже, що свята? Якби свята, то в таке б не вскочила!.. Так – доброї душі дівчина, а от з пантелику збилася та й гине.

Фенька. Харашо гине, – другим на шию вішається!

Палажка. Кому? Що це ти плещеш таке?

Фенька. Те плещу, што знаю… Ви не били позапрошлого воскресенія на свадьбі у желізнодорожного подмастерія, а я била з вашою Химкою і виділа, как она нашіптувалася з Іваном, какіє йому бісики глазами пускала, – прямо на шию вішалася!

Палажка. От уже як забалакала з твоїм Іваном, то тобі здалося, що і на шию вішалася.

Фенька. Хороше балакала! А за верби чего шептатися ходила? Подлая ваша Химка, вот вам і всьо! Панич її содерже, все їй доставляє, а вона отак проти панича поступаєть! От как увижу панича да роскажу йому всьо, тоді і достанеться їй на орєшки.

Палажка. Кажи, хтось тобі так і повіре! Хіба ніхто не знає твого Йвана, волоцюги всьогосвітнього? Такий, як заллє очі, то не розбирає – де гора, а де низ, і в огонь полізе.

Фенька. Єслі приводу не будуть давать, то не пойдьоть. Чого до других девушек не приставал?., а там їх било много… все с нею водился!

Палажка. Того, що, може, кращої за Химку не було. Молода, красива з себе – і не твойому Іванові кинеться в вічі, – от він і пристав. Звісно, якби друга, більше сміла, то одрубала б йому, та й годі; а Хима не така: боялася, певне, його гострим словом образити.

Фенька. Да… Такії вона з ним і викрутаси викручивала! То вона тут видає з себе тихоню, а там, єслі б ви бачили її, – як сказ напал! Трохи на голові не ходила.

Палажка. Як була весела, то тобі вже здалося, що й на голові ходила Годі, кажу, плескати казна-що: не повірю!

Фенька. Ви нікогда мені не вірите. Взяли ее под своє крилушко да і не видите, какой біс у вашій Химці сидить!

Палажка. У кожної такий біс сидить, як у неї. Що вона нещасна, то й шкода мені її. Якби вийшла за кого доброго заміж, то добра б з неї жінка була… тільки не за твого Йвана, бо твій Іван – городське ледащо, волоцюга… От тільки що наряджається, як та кукла, та видає з себе хвалька, – то тим і кидається вашому братові в вічі; а як чоловік – то він слова доброго не стоє. Не доведи, господи, Химці такого чоловіка! Тоді вже зовсім затопе свою голову.