Грицько став перепитувати бранців, хто вони і хто їх на таке злочинство підбив. Вони призналися, що їх згуртував якийсь ксьондз із Самбора, обіцяв заплатити по золотому і дати коня, а вся добича буде їхня.

Була тут всіляка збиранина: були татари, волохи і голота самбірська.

Грицько видав короткий засуд:

– Усіх на гілляку! – Він вказав на якогось кремезного татарина і приказав: – Повішай усіх, а тебе пустять на чотири вітри. Ти, Прокопе, тут останешся, – каже до свого внука. – Останешся тут з кількома шляхтичами і допильнуєш, щоби так було зроблено, як я присудив, я, Грицько Жмайло-Кульчицький!

Татарин зараз засукав рукави і брався по одному вішати на вербі.

Грицько скомандував:

– Рушай до города!

– Пане Грицьку! – гукала шляхта. – Владика вас кличе до себе.

Грицько зміркував, що згаряча не привітався з владикою, і стало йому ніяково. Зблизився до владичої коляски, як винуватець, зліз з коня, зняв шапку і взяв владику за руку, щоби поцілувати.

– Не слід тобі, пане-брате, цілувати мене в руку, ти мій спаситель, а і віком від мене старший. – Владика поцілував його в голову і обняв рукою за шию.

– Либонь, що старший, та все ж ваша милість великий достойник нашої церкви, а я вірний син тої церкви.

– Спасибі тобі, брате, з цілого серця, спасибі, і вам усім, мої діти, що виручили з нещастя. Сідай, пане Грицьку, біля мене. Маєш до того повне право. Скільки тобі літ?

– Пішло вже на другу сотню, ваша милість, – говорив весело Грицько, сідаючи до коляски. Може, був би на те не зважився, та владика таки насилу його втягнув.

– Благословення господнє на тебе і твій увесь рід, – говорив владика, благословляючи його хрестом. – Велика у тебе сім'я?

– Славити господа небесного, і злічити не можна. Я вже й правнуками величаюся.

– Сини мої любі, – говорив владика, звертаючись до шляхти, що густо обступила коляску, – ви одинока підпора нашої благочестивої віри і церкви!

Він устав у колясці і благословив довкруги хрестом.

Грицькові було пильно приїхати до міста, де всі нетерпеливо вижидали, тож сказав:

– Преосвященний отче, нам пора. Народ много вижидає вашу милість, як спасителя.

Владика призволив, і Грицько дав знак, щоби рушали.

– Пане-брате, – каже владика, – ти дуже жорстоко поступив з тими людьми.

– На те вони заслужили, таке воєнне право.

– Не по-християнськи…

– Вони теж не по-християнськи поступали собі.

– А на мою просьбу ти б не помилував їх? Заберіть собі їхню добичу воєнну, та й годі…

– Просьба вашої милості для мене приказ. – Грицько встав і велів візникові станути. Відтак каже до одного із шляхти: – Скоч до Прокопа зараз, скажи, що на приказ їх милості я їм усім дарую життя, але по двадцять п'ять київ мусять дістати, та й годі! А на добичу воєнну я не числю, ваша милосте, – каже, звертаючись до владики, – стільки тої добичі, що кіт наплакав, то голота…

Поїхали далі.

– Бог тебе напутив, мій брате, що ти в саму пору прибув на поміч.

– Воно нічого без божої помочі і божого напучення не робиться, – каже Грицько, знімаючи шапку і хрестячись побожно, – але я заздалегідь розвідав, що коїться. Нині вранці їхав я з моїми кульчичанами у город повітати вашу милість… Уже під самим городом, зараз біля замку, дивлюсь, а там, за валами, шикуються якісь люде на конях. Вони мене не бачили, як я обережно до них наблизився. Було мені це підозріле, сам не знаю чому. Сама збиранина, голодранці. Відтак побачили мене, та й нічого – не зачіпають, навіть не звертають на мене уваги, а далі всі шнурком потягли на цей бік по Дністрові. Мене наче промінь божий освітив: еге, гадаю, звідтам над'їде владика, хіба ж вони на його повітання їдуть?… Догадався я чогось недоброго і лише на вус намотав. Та, видко, дух святий не лише мене освітив, бо ось я йно готовивсь скликати шляхту, як один випередив мене, висказуючи побоювання щодо безпеки вашої милості… і все в пору, в божий час склалося.

– Ти, пане-брате, бувалий чоловік…

– Бував по божому світу, з козаками волочився, два сини там поклали голови, – ми татарву шарпали, – а я таки на старості літ вернув у рідне село, свої кості тут зложити, коли мене Господь покличе.

– Дуже я тобі вдячний, що ти помилував тих людей, стільки було би душогубства через мою особу. Не подумав ти, що їх краще під суд віддати. В Самборі ж обов'язує магдебурзьке право…

– Під суд? Під право? Ваша милосте! Судили би їх ті, що їх послали і, певно б, випустили, а так бодай будуть мати пам'ятку, наша шляхта має тверду руку. Не зараз їм захочеться гільтайства і сваволі…

Як наблизились до города, Грицько зліз з коляски, сів на свого коня і поїхав передом. Він гукав по дорозі:

– Народе православний, завертайте на місце! Порядок! Ви за мною, шляхто, ставайте недалеко городського валу та пильно назирайте на голоту, яка на валах зібралася, а то може знову напасти на нас і наробити нам бешкету.

Він показав на городські вали, де справді аж роїлося від усякої збиранини, що тут згуртувалася.

Владича коляска могла лише поволі проїхати серед безчисленної товпи на Перемиськім шляху. Люде вітали свого владику вигукуючи, а він золотим владичим хрестом благословив народ.

У церкві вдарили в усі дзвони. Отець Атанасій йшов назустріч владиці з хоругвами.

Владика, вже сивий старець з довгою бородою, зліз із коляски, надяг владичі ризи, і так вільною ногою цілий почет завернув до церкви.

Перед церквою стояли школярі церковної школи під проводом своїх вчителів. Ця школа містилася біля церкви. Ходили до неї не лише діти тутешніх православних, але також довколишньої шляхти з поблизьких сіл.

Вступивши в церкву, владика відправив молебень, а відтак, звертаючись до людей, подякував браттям шляхті, що не допустили зневажити благочестивої віри її ворогам, не дали знущатися над його сивою головою, та просив їх, щоби завжди, коли цього зайде потреба, постояли за православну церкву.

– Ви, брати шляхта, остались тут одинокою опорою батьківської віри, ви одинока її защита. Наша прадідна віра переживає тепер тяжкі часи. Рим напосівся її знищити. Наші вельможі цураються її і переходять на латинство, бо у тім бачать свою користь. Не велика нам користь з такої пастви, що з легким серцем покидають свою віру, та все ж таки, ніде правди діти, одна підпора за другою паде, а увесь тягар оборони спадає на ваші плечі. Кажу, на ваші, шляхетські плечі, бо друга половина її визнавців, хлопство, не має своєї волі і нічого нам помогти не може. Не даймо ворогові благочестя торжествувати! Чи обіцяєте мені, мої дорогі діти, що не покинете нашої бідної матері, що останетеся їй вірними до послідньої хвилі життя, що видержите в благочесті?

– Не обіцяємо, а присягаємо усі на те, – гукнув старий Грицько, що стояв між першими.

– Присягаємо всі! – гукнув народ, і шляхта стала витягати вгору свої шаблі.

Владика сказав:

– Амінь! – і благословив народ хрестом. В його очах блищали сльози. Відтак каже: – Народе православний! В особі цього старця обнімаю вас усіх, а за вашу готовність і твердість благословлю вас оцим хрестом, його посвятив єрусалимський патріарх на гробі спасителя. Благословлю вас, вашу сім'ю, ваші хати і поля.

Владика вийняв малесенький хрест, поцілував його з пошаною і благословив народ.

– Амінь! – гукнули всі.

Народ став плакати та обнімати друг друга. Усі почували себе тут рівними, дітьми одної церкви.

Стали виходити. Народ висипався на майдан, мов бджола з улія під рійку. Владику повели під руки два найстарші чоловіки до школи.

В школі привітав його отець Атанасій відповідною промовою, а школярі відспівали кант, скомпонований на те свято одним учителем.

Владика засів на почеснім місці, і зараз розпочався екзамен.

Особливо звернув на себе увагу старший уже хлопчина. Він відповідав дуже гарно, хоч голос у нього дрижав зі зворушення.

– Як тебе звуть, люба дитино? – питає владика.

– Марко Жмайло-Кульчицький.