– Може, міліцію?
– Навіщо? Менти приходять, коли хтось часом десь у нас… А в нашому випадку все інакше, – він сильніше підкреслив лінію на трефовій дамі. – У нашому спільному випадку. Ви мене розумієте?
«Ні, не злодій. Гірше. Псих. Краще його не дратувати…»
– Вам повістка, найдорожча Ганночко. Звольте, блін, одержати.
«Як він потрапив до кімнати? Через вікно? Там ґрати…»
Машинально Нюрка простягнула руку і взяла папір, запропонований панком. Жовтуватий, грубий бланк. Великий палець щось укололо, боляче, до крові, – і панк спритно відняв «повістку» назад. Відірвав корінець, де розпливлася маленька червона цятка, що, подовжуючись, ставала схожою на підпис із викрутасом наприкінці.
Хижо смикнувши закільцьованим носом, гість сховав добуток.
– Ось, – з поклоном він знову простягнув «повістку» господині будинку. – Так, добре. Тепер знову поверніть її мені. Самі, самі поверніть, відбирати на другому колі заборонено. І ще раз візьміть. Усе. Фініта ла мюзикл. Прощайте, скелястії гори…
Обійшовши Нюрку, він нога за ногу вибрався в коридор. Клацнув англійський замок.
– Не турбуйся, душенько, я закрию. Ти, душенько, про інше турбуйся. Ех, узяли душу за душу, бути душі з душком…
Двері брязнули, відсікаючи ідіотську пісню.
Саме буденність того, що відбувається, дивовижна, карколомна буденність спантеличила Нюрку. З’явився, вручив, забрався геть. Безглуздий кур’єр, хлопчисько на побігеньках. Цілком упевнений, що «найдорожча Ганночка» у курсі, усе розуміє, усе зробить як треба. А якщо не зробить, то, напевно, при здоровому розумі і тверезій пам’яті, усвідомлюючи ступінь відповідальності…
Казенні формулювання на смак відгонили кислою міддю.
Жінка опустила погляд. Скислилось до оскоми:
«Пропонується з’явитися… для прописки… у ковені за місцем проживання… Греківська, 38… субота, 18 травня, о 00.00… із собою мати…» І печатка: грифон присів на задні лапи, а над тім’ям звіра в’ється напис: «ТОВ „Харизма Ltd“.
Нюрка з насолодою скрутила дулю і тицьнула „нашою відповіддю Керзону“ у вікно. Ось я вам, жартівникам, поїду на Греківську опівночі! Ось я вам, заразам, зроблю приємність! Не на ту нарвалися, сволота! На мені де сядеш, там і злізеш…
– Це ти, Нюро Павлівно, даремно, – сказав панк через ґрати вікна. Він звівся навшпиньки, щоб господарка побачила його чудесний гребінь, і виразно продовжив: – дуля твоя примітна, нічого й казати, тож дякуємо за частування. А з іншим… Даремно, слово честі. Краще не єрепенься.
– Ах ти!.. Ах ти погань!..
– Дешевше вийде. Це я тобі, як півник з високої спиці. Пройди реєстрацію і царюй, лежачи на боці. Усікла?
Гребінь гойднувся і зник.
„Треба було мінятися. Коли Раїса пропонувала переїхати з першого поверху у висотку на Кулиничах, треба було погоджуватися. Кімнати суміжні, зате кухня велика, і восьмий поверх… Чоловік до суботи не повернеться, дарма й чекати… Боже, про що я думаю!“
Болонка Плюха, улюблениця Нюрки, вилізла з-під дивана і похнюпилася, відчуваючи провину.
– А ти чого не гавкала, дурко?
Болонка дзявкнула, вибачаючись.
До вечора п’ятниці нічого особливого не відбувалося, і це мучило Нюрку найбільше. Тиша, спокій, умиротворення. Повістку вона сховала у в’єтнамську скриньку, улюблену, з перламутровими веслярами на кришці, час від часу заглядаючи усередину: чи не зникла? Ні, бридкий папірець преспокійно лежав на дні. Дзвонити ніхто не дзвонив; тобто, звичайно, дзвонили клієнти, подруги, по міжнародці озвалися діти, дали трубку Антошці, той розповів бабусі про ніндзів-чебурашкок…
Тиша давила, чекання вимотувало нерви.
Ні, не піду. Нікуди не піду, нехай придушаться.
У п’ятницю, зрізуючи дорогу додому через Молодіжний парк, Нюрка зустріла знайомого панка. Мерзотник ішов у компанії миловидного, зовсім молоденького попа – у рясі, у скуфійці, з хрестом на грудях. Панотець знічено кивав, погоджуючись, а панк виговорював йому високим, пронизливим голосом. Слів Нюрка не розібрала, але зустріч її знітила.
Вона кивнула панку, і той відповів недбалим кивком.
– Ви розумієте, чернець… – бубонів піп.
– Усе я розумію, отець Власій. Більше, ніж ви думаєте…
Через годину з’явився клієнт, записаний на пів на восьму. Тлустий, добре одягнений бичок середнього віку. Просив „розкинути“ на бізнес. Коли карти вже лягали на стіл, бичок раптом запитав про реєстрацію. Нюрка тицьнула йому „мандат“ відділу культури, ліцензію Мінохорони здоров’я, – інші документи, але клієнт не вдовольнився і мовчки зазбирався додому. Уже біля виходу чесна ворожка, погано розуміючи, що робить, тицьнула бичку повістку: ось, мовляв, у суботу, усе як годиться…
– Ага, – клієнт задоволено почухав голену потилицю. – Тоді запишіть мене на наступний понеділок. Так, пізніше, я багато працюю. Якщо з реєстрацією виникнуть проблеми, зателефонуєте мені. Ось візитка. Щоб даремно не ходити…
Уночі Нюрка спала погано. Субота пройшла як з похмілля: нудно, клопітно.
А ближче до півночі Ганна Павлівна, дивуючись сама собі, замовила таксі.
– Ну що, так і будемо в мовчанку грати?
Запитання таксиста висмикнуло Нюрку із заціпеніння. Виявляється, вона уже хвилин п’ять тупо вирячувалася з вікна таксі, мов баран на нові ворота. Вірніше, ворота були старі. І стіна навколо воріт була стара, обшарпана. Штукатурка місцями обвалилася, оголивши щербату цеглу кладки. Жовте світло ліхтаря косо падало на чавун стулок, відкидаючи у двір візерункову тінь. Далі починалася темрява, і в цій темряві ввижалося таємне ворушіння. Кущі вітром колише? Вітру начебто немає… У глибині двору невиразно вимальовувалися обриси присадкуватого будинку, де привітно світився прямокутник вікна. Єдиний в усій окрузі.
А ще на стіні була табличка: Греківська, 38. Ліхтар висвітлював табличку знехотя, з панського жалю, тому цифра „38“ здавалася непомірно опуклою, немов надутою зсередини.
Звук кроків сколихнув пустельну вулицю. Нюрка здригнулася, але під ліхтарем з’явилися двоє банальних міліціонерів з собакою. Патрульні зупинилися прикурюючи. Чорний з підпалинами „німець“ сів на тротуар, строго рикнув на самотнє таксі і раптом завив. Тужливо й приречено, що аж ніяк не пасувало до здоровенної службової псини. Патрульний смикнув повідець, і „німець“ слухняно заткнувся.
У Нюрки трохи відлягло від серця. Раз міліція патрулює, виходить, не зовсім глухомань. Буде хоч кого на допомогу покликати. Та й таксі вона відпускати не збирається.
– Зачекайте мене тут. Незабаром назад поїдемо.
– Це скільки завгодно, – із задоволенням пробасив таксист, приймаючи м’ятий червінець.
Нюрка вибралася з машини, оглушливо ляснула дверцятами і рішуче попрямувала у двір. Мимохідь глянула на годинник. Без п’яти дванадцять. Це добре.
Спізнюватися вона не любила.
Темрява за воротами була рідшою, ніж здавалося з вулиці. З-під ніг метнулася кішка, ледве не забезпечивши пізній гості інфаркт міокарда. Блідо-жовта доріжка світла лежала на трьох корявих сходинках. Нюрка піднялася сходами, штовхнула двері, вони мерзотно скрипнули.
Вузький коридор, тьмяна лампочка під дротяним ковпаком; плями кіптяви від сірників, що прилипли до стелі. Стіни поцяцьковані паскудством і гаслами „Металіст“ – чемпіон!». На диво, замість очікуваного смороду котячої сечі, запах тут панував приємний. Пахло освіжувачем повітря «Жасмин з лимоном» і ароматним тютюном Captain Black: в куражі й при грошах, Нюрка сама іноді курила ці сигарилло.
За високими дверима у кінці коридору бубоніли приглушені голоси.
«От зараз заявлюся до незнайомих людей посеред ночі, з’ясується, що вони про ковен ні сном, ні духом…»
Нюрка приречено зітхнула і постукала.
– Заходьте, не замкнено!
На японському столі з різьбленими драконами і збирачами рису, безтурботно дригаючи ногами, сидів знайомий панк. Він голосно сьорбав каву з кришталевого келиха. Нюрка аж зраділа: принаймні знайоме обличчя. Сьогодні гребінь у панка виявився ліловим із золотавими прожилками. Пірсинг підсилився: кручена змійка звисала з підборіддя на комір порізаної лезом шкірянки. Тільки зараз Нюрка примітила, що порізана шкірянка не абияк, а, можна сказати, художньо. Порізи складалися у мудрований візерунок, який був навіть по-своєму витончений.
