Майже рік на Україну тривало масове нашестя російських політтехнологів: щодень вони прибували до Києва десятками чартерних рейсів, аби стругати тут у неміряній кількості свої сценарії для передвиборчої кампанії Януковича — і для здійснення широкомасштабної фальсифікації що в першому, що в другому турі (найбезневиннішим з-поміж сотень використаних шахрайських прийомів були кулькові ручки з чорнилом, яке по п'яти хвилинах безслідно зникає з паперу: у такий спосіб голосування закінчується повними урнами порожніх бюлетенів, що їх відтак можна заповняти як собі схочеш, тільки тепер уже справжнім чорнилом). Одначе всі ті рецепти, для Росії цілком дієві (чимало з них викликають у всякого, хто знайомий із добрими старими кагебівськими методами, воістину запаморочливе відчуття дежа вю), в Україні зазнали повного краху.

Чим дужче зростав на українців у ході президентської кампанії інформаційний та адміністративний тиск (від круто замішаних міфів про доброго Януковича й злого Ющенка, трансльованих по 24 години на добу всіма проурядовими ЗМІ, і до погроз місцевих властей у дусі «проголосуєш за Ющенка — спалим хату!»), тим запекліше й нездоланніше накипало в результаті народне обурення. 1 тим більше люди сповнювались рішучости боронити свої, так брутально споневажені, людські права. На час другого туру ця холодна війна вже вигартувала з нас щось на кшталт добре організованої партизанської армії, яку за менш драматичних обставин годилося б назвати просто: громадянським суспільством.

Тож усі зусилля й кошти, вкладені Кремлем у перемогу Януковича, пішли намарне: у неділю виграв Ющенко — з усього судячи, з вагомою перевагою, хоча дійсні результати голосування, як і в першому турі, назавжди залишаться невідомими.

Гадаю, вже тільки з цього європейські ЗМІ мали б здогадатися (якби, розуміється, з належною увагою стежили за українськими подіями), що інформувати про нинішню Українську драму на підставі російських джерел — то приблизно те саме, що описувати Рух Опору за протоколами гестапо. Дуже шкода, що західна преса майже повністю проґавила два перші акти драми — президентську кампанію та фальсифікацію в першому турі. Нині, коли в центрі столиці півторамільйонний натовп скандує «Ю-щен-ко!» (і по багатьох інших містах країни те саме роблять ще десятки тисяч демонстрантів!), далебі, просто серце крається на вид збитих з плигу західних кореспондентів, що блукають у юрбі з камерами, як Сократи з ліхтарями, у намаганні відловити не надто, треба сказати, охочі до спілкування групки «прибічників другої сторони». Прибувши на виставу в розпалі третього акту, гості не знають п'єси, і їм явно важко в ній зорієнтуватися — зокрема через принаймні два цілковито хибні засновки, з якими прибули.

По— перше, вони довірливо взяли були за добру монету буцімто «рівні» результати першого туру і, відтак, найсерйознішим чином сподівалися вгледіти країну на межі громадянської війни, розколоту на два непримиренно ворожі стани -«російськомовний схід» за Януковича та «україномовний захід» за Ющенка. Це мусила бути таки добряча несподіванка — виявити, що нічого такого й близько не спостерігається. І довідатися, приміром, що в найбільш «східному» й майже всуціль російськомовному Харкові (75% за Януковича, згідно з офіційними даними!) зібрався стотисячний мітинг на підтримку Ющенка, після чого Харківська міська рада визнала вибори сфальсифікованими, а Ющенка президентом. 1 куди ж, спитати б, подівся такий потужний числом електорат Януковича — де його протести?

За цим криється друга неув'язка, якої теж із нальоту не похопиш. Впродовж цілої кампанії так і не помічено було жодного разу, щоб який-небудь мітинг «за Януковича» зібрався самочинно, з ініціативи громадян. Зазвичай на такі «мітинги» людей припроваджувано з роботи, цілими трудовими колективами під наглядом керівництва, як то бувало за радянських часів. У кращому випадку вони отримували платню: відомо, що під час виборчої кампанії такса для студентів за присутність на поп-концертах «на підтримку Януковича» виносила 15 гривень — близько 3 євро, — і всього тільки на порядок більше (денні видатки, плюс безплатна водка) дістають ті шахтарі й сталевари, яких нині звозять до Києва десятками автобусів із печального Донбасу, довший час очолюваної паном Януковичем «виправної зони України», — либонь, на те, аби присутність у країні «табору Януковича» виглядала достатньо наочною для застрашування закордонних ЗМІ примарою громадянської війни.

Я зовсім не хочу цим сказати, ніби пан Янукович не має за собою ніякого реального електорату, окрім як по тюрмах та психіатричних лікарнях (100% голосів за Януковича в обох категоріях!). Він, безумовно, його має — особливо на сході та півдні країни, де людей тривалий час було ізольовано від будь-якої інформації, опріч тої, що надавалась проурядовим та російським телебаченням, особливо ж серед виборців похилого віку, які продовжують існувати у своєму віртуальному СРСР. Але цим людям і в сні б не приснилося добровільно виходити на вулиці за свого президента, якщо тільки їм не оголосять мобілізацію: сама ідея ініціативи, похідної від них, а не спущеної «згори», залишається для них цілковито інопланетянською.

І в цьому, власне, суть проблеми. Україна, без сумніву, по-своєму «розколота», але зовсім не за географічною, лінгвістичною а чи релігійною ознакою, як намагаються переконати Україну й решту світу (як бачимо, небезуспішно) політтехнологи Януковичевої кампанії. Насправді цей розкол куди важче окреслити, бо проходить він, сказати б, не «в просторі», а «в часі». По одній стороні тут — новонароджене й повнокровне громадянське суспільство, яке жодним чином не погодиться визнати результати сфальсифікованих виборів (що вже отримали влучну назву «зґвалтування нації») і клекоче обуренням на саму думку отримати президента з двома судимостями, чиї судові справи зберігаються в московських архівах КҐБ. По другій стороні, натомість, перебувають люди, які з різних причин були «експатрійованими» в радянське тоталітарне минуле (хай навіть змаліле до розмірів занепадаючої шахти) і яким і Досі невідомо, що владі можна протистояти якось інакше, аніж тихцем її лаючи. Для багатьох таких аутсайдерів історії примусові виправи за межі своєї «виправної зони» в ролі «прибічників Януковича» виявились унікальним пізнавальним досвідом і вперше в житті відкрили їм очі на реальність, про існування якої вони раніше й не підозрювали.