Литмир - Электронная Библиотека

Це якось дуже ефектно мені вийшло, як у кіно, — мій німець замовк на приголомшеному півусміху, а я тільки вслід своїм власним словам збагнула, що сказала щиру правду. Що в нас і справді ввімкнулася, поза нашою свідомістю, якась глибша, колективна пам'ять — ніби прорвало шлюзи, розсунуло інформаційні горизонти, і мільйони людей одночасно відкрили про себе, що володіють знанням, про яке доти й не здогадувалися, і не підозрювали, що вони на таке здатні. Може, це й є закон історії: коли народ діє як одна колективна душа, тоді його пам'ять якимось незбагненним чином виявляється більшою за сумарну пам'ять одиниць, що його складають. І все тоді виходить легко й природно, немовби саме собою, немовби люди заздалегідь знали, як треба діяти, — за тими самими програмами, за якими сотні років тому діяли їхні предки. Той охоронець у наметовому містечку, що, переглядаючи клумаки нанесеного харчу, натреновано висмикнув з цератяної торби пляшку горілки, спокійно сказав: «Ми ж просили, горілки не приносити», — відкрив і вилив її в найближчу урну за линвовим бар'єром, чинив так само, як його прапрапрадід-запорожець у морському поході, — за борт козацької «чайки» (з тою хіба різницею, що триста років тому за борт летів і власник пляшки!): рука сама віднаходила триста літ як забутий жест, і він знав, що все робить правильно. Якщо вже шукати за чудом, то чудо було саме в цьому: в попаданні в надчасовий, крізь-часовий потік, який держить тебе на плаву, і ти звідкись знаєш, що все робиш правильно. І ті пацанята, що, вишикувавшись вервечкою на пагорбі під Кабміном, день і ніч били в залізні бочки, — гуп-гуп-гуп! гуп-гуп-гуп! — потім, на змах диригента, апокаліптична каденція врозсип, градом по блясі, приском під шкіру, громохкою луною вділ до Європейської площі звуковий обвал, і знову спочатку, грізним утробним здвигом: гуп-гуп-гуп! гуп-гуп-гуп! — ті зелені студіки, хто з циркового училища, хто ще звідки, які придумали отак використати покинуті коло стадіону «Динамо» бочки і три тижні стояли на пагорбі й барабанили, ні на хвилину не перервавшись, могли й не знати, і напевно не знали, що саме так колись на Січі скликали козацтво до походу, що їхня професія тоді називалася — довбиші, — і так і треба було, вилазити на пагорб, ставати коло стовпа, подавати сигнал, б'ючи в бубни й литаври, і що це було оголошення війни — тим, хто окопався в Кабміні, і всі це розуміли, без знання, без підручників, із самого тільки звуку, який повернувся звідкілясь із древніх глибин пам'яти, і цей звук впізнавали — всі, і всі проїжджі машини клаксонили в тому самому ритмі. 1 таке відбувалося — щокрок. Закон збереження пам'яти. Країна, що доти існувала тільки на пожовклих середньовічних мапах, Усraina Terra Cossacorum, — раптом випливла на поверхню. Нікуди вона, виявляється, не зникала, просто переховувалася десь на дні. Під землею, жива й незнищенна. Як у холодильнику. І от — піднялась, розморозилася. Ніякого чуда, просто виявилося, що країни не зникають самі собою. Від того, що перемальовано мапу, — не, зникають, о ні: як не зникає людина від того, що знищено її фото.

От чим би я запропонувала цьому Густаву відкрити його альбома: двома мапами, на порівняння. Вранці після першого туру виборів, коли на телеекранах висвітилися «помаранчеві» (переважні) й «голубі» (окраїнні) області, і ми всі на радощах передзвонювалися з вітаннями, вперше вгледівши реальну надію на порятунок (люди на вулицях Києва знов почали усміхатися, а то вже і в транспорті, і в чергах були пригнічено мовчали, — як хмара над містом висіла!…), — мені зателефонував мій колишній заввідділом і сказав голосом людини, яка стоїть на порозі великого відкриття:

Слухай, я оце тут подивився на мапу Корнетті…

Кого— кого?

Того італійця, що був у нас 1657-го року. З посольством до гетьманського уряду від цісаря Фердінанда. Картограф, склав тоді мапу України.

Ага. Ну, і?

А збігається, знаєш. Треба буде ще за іншими джерелами перевірити. Тільки так воно виглядає, що всі «помаранчеві» області — це і є Україна в кордонах 1657-го року. Східна Сарматія. А далі на південний схід — то вже Дике Поле, за Корнетті — Ріссоla Таrtaria

Поклавши трубку, я перевірила. Це була правда.

З тої хвилини я знала, що ми перемогли.

…Дві мали, Густаве. Усього дві мапи на початок твого альбому — одна 1657-го, друга 2004 року: ота двоколірна, з виборчих моніторів. Без цього не зрозуміти, що роблять на зимових вулицях усі ті мільйони людей у вогнянобарвних шаликах, і найпростіше вирішити, ніби вся справа в президентові, якого вони обрали й чиє ім'я скандують. А це не так, це всього лише привід. Насправді ж вони повертають собі свою країну — ту, що триста років тому пішла на дно історії.

І що найдивовижніше — вони це знають. Якимось раптово оголеним, підшкірним знаттям вони це відчувають — усі.

Саме тому вони такі щасливі.

ВІН:…Зі знімків, зроблених на Банковій, перед Президентською адміністрацією (за еСеСеСеРу це був ЦК компартії, кажу я Густаву, і він бозна-чом жвавішає, як дитя, радісно кліпає рудими віями: Іs it sо? [Справді? (Англ ) ]— мабуть, йому це як живцем угледіти печеру дракона про яку тільки в казках читав, а тут, виявляється, до неї екскурсії водять!), — з тих знімків, на яких зімкнулися за сірими щитами лави спецназу в своїх байкерських шоломах, Густав уважно передивляється майже кожен — і вибирає багато, жирно, переписуємо їх йому на диск майже всі, хоч, як на мене, не такі вже вони й цікаві, але я розумію Густава, така показна демонстрація військової сили — уряд проти власного народу — не може не робити враження, Мала підказує по-англійському (вона все-таки принесла нам, замість кави, хрусти й горшки, — знаючи, моя добра дівчинка, що коли я нервую, то гризу все підряд, як знавіснілий пацюк, ну, i як на не сердитись?…): by virtue of physical presentation [Ефектом фізичної презентації (англ ) ], — каже вона, класно сказано, я б так не потрапив, та тільки не так уже й стрьомно воно було від того «фізікал-презентейшину», як co6i уявляє Густав: у Вовчика мого однокласник виявився офіцером спецназу, у сусідки з четвертого поверху в тому кордоні стояв рідний небіж, i вона ходила на Банкову його шукати з бутербродами, бо а сестра, небожева мама, дзвонила й плакала ш у телефон, що хлопців там не годують, не змінюють, як належиться, щогодини, i вони стоять в цепу по чотири години й пісяють co6i в чоботи, — Густав западає на фото полковника піхоти перед цепом, який хапається руками за виставлені щити: хороша, штивна виправка квадратових плечей, видно, як незвично йому нахиляти ту твердо посаджену голову, щоб зазирнути солдатам під пластикові щитки шоломів, непоганий кадр, повезло мені, його всі тоді фільмували наввипередки, полковника цього, — синки, примовляв він зовсім якось не по-командирському, від чого всім нам, хто чув, стискало горло, — синочки, хлопчики, не стріляйте, чуєте, не стріляйте, я на коліна перед вами стану, — не хотів би я бути тоді на місці тих хлопчиків, які мовчки шморгали носами у своїх скафандрах, а людське море їм скандувало: «На-ші бра-ти! О-пу-стіть щити!», і дівчата співали їм хором «Червону руту» й клали долі бутерброди на виду, — якого хера ви це робите, вони не собаки! — матюкався до Вовчика по мобільному його літьоха-однокласник, ніби то Вовчик був із того винен, ніби Вовчик особисто керував процесом покладання бутербродів або принаймні знав когось, хто ним керує, — ніби хтось узагалі тоді чимось керував, у ті перші дні, коли ніхто ще поняття не мав, що робити, а кожен просто робив те, що в цій хвилині вважав за потрібне, і все виходило якнайкраще, і Вовчик теж просто підійшов отак, як був, із камерою в руках, до пацанят, що гарцювали перед спецназом, і повторив їм слова свого літьохи, тільки матюки опустивши, i за дві хвилини бутерброди з асфальту щезли и більше не з'являлися; це той літъоха подзвонив Вовчикові під ранок i сказав: «За намі москалі стоят», — усередиш, сказав, у будинку Президентськоі адміністрації, як «заградотряди» на Сталінградському фронті, — «москалів» тих, російський спецназ, прославлений у чеченських «зачистках», уже бачили звечора, місто и передмістя гули по Інтернету вздовж їхнього маршруту, подаючи адреси переміщення — від заміського військового аеродрому, другого чи третьего з ряду (бо на першому, у Василькові, їх, казали, відмовилися садовити, i начальник, який відмовився, ще встиг полети з посади!), — через базу в 1рпен!, де вони якогось милого були спинилися, хоча переодягти в українські однострої їх могли б іще в Mоскві, старики всі зараз же запригадували, що таку саму операцію Кремль проводив 68-го року в Празі, ми з хлопцями рвонули з камерами по тому маршруту, але тільки и устигли зазняти, що вервечку Мерседес-бусів i «Богданів» з тонованими шибами в бічній алеї Маріїнського парку, — хтось ізсередини був необачно вистромився назовні дихнути повітрям, i ми зняли прочинені двері буса, більше схожого всередині на кабіну космічного корабля з багатьма пультами управління, впало кілька фраз, гавкнула гнівна команда, говорили по-російськи так, як говорять росіяни: твердо, заковтуючи склади, — двері поспішно зачинилися, і на тому все скінчилося: стояли в засніженій алеї чужі чорні машини без номерів, самим своїм видом вселяючи незрозумілу тривогу, на жодному знімку цього не віддаси — як різниться в пейзажі машина порожня проти машини мовчущої, з зачаєними в ній людьми, — ніби з тих мікробусів на нас, із нашими націленими, як роззявлені роти, об'єктивами, теж хтось націлявся, тільки вже відразу крізь оптичний приціл, я фізично чув на собі той невидимий погляд, і ось тоді-то мені вперше стало страшно: мабуть, я зовсім мудак, я завжди був, як каже Мала, тугодумом, і мені чомусь ні разу не було по-справжньому страшно за цілу ту осінь — мутну, тяжку, полувоєнну осінь моєї країни, прожиту як у нагусаючій звідусюдній хмарі чуток, погроз, облав, демонстрацій, хоч я знімав був і кров на асфальті під Центрвиборчкомом у ніч на 24-те жовтня (це вперше я бачив на асфальті калюжі людської крови, її заворожливо глибокий, чорно-шовковий полиск у світлі ліхтаря, як у розлитої нафти…), і транспортів таких «мовчущих» зі знятими номерами, нагнаних у місто караванами й вишикуваних десь по завулках, ми набачилися по саме нікуди й перед першим, і перед другим туром, я наклацав їх гігабайтів із п'ять, — гружених піском вантажівок із занишклими тінями в кабінах, пасажирських автобусів із заштореними вікнами, чоловіки, що в них ховалися, часом з'являлися в крамницях набрати водки й пива, вміло несли попід пахвами одразу по кілька пляшок і відкривали пивні банки зубами на ходу, — вовкуваті, голомозі, всі в спортивних штанях і куртках зі шкірзамінника, від них дихало на три метри злобою й перегаром, вони виринули звідкілясь із зворотньої, тіньової сторони життя, подейкували, з тюрем, і несли в собі заряд мстивої ненависти до цього ситого, яскраво освітленого міста з усіма його кав'ярнями, мамами, дитячими візочками, супермаркетами й оранжевими стрічками на автомобілях (на вид наставленого об'єктива з місця скаженіли, раз я ледве камеру врятував!), — і, либонь, не за самі лише гроші й водку, а й радо, з щирої зловтіхи робили те, задля чого їх привозили: різали на тих автомобілях покришки, нападали в ніч виборів на дільниці, розбиваючи й підпалюючи урни з бюлетенями, і насолоджувалися шоком мирного обивателя, який сахався від них у супермаркеті, хапаючи дітей на руки, — але з початком революції, у світлі Майдану, де вони з'являлися сторожко, малими групками, відразу впадаючи в око в розвированому морі ясности своєю хижою нагороїженістю звіра в чужому лісі, всі вони якось аннігілювалися, розчинились без сліда, мов бризки смоли в океані, — їм гукали від багать: хлопці, йдіть до нас, хочете гаряченького? — їх запитували: хлопці, ви звідки приїхали, вам є де спати? — і вони бокували, недовірливо й зло ощиряючись, — звірі смерку, звиклі до каменя замість хліба, до того, що за всяким добрим словом мусить чигати наставлена пастка, — і щезали, дишучи важким духом, назад у тьму, не знайшовши собі поживи на чужому для них бенкеті (і тоді-таки несподівано виокремилися з-посеред них і мирні обивателі також — ті, котрі, замість ощирятися, розкривалися навстріч такою безоднею задавненої біди й безправ'я, що неставало совісти їх знімати і я несамохіть опускав камеру, — тільки й лишився оце на фото, що висушений на жужелицю дядько з біло-голубим шарфом, оточений майданним людом, як хворий лікарями: коли йому налили чаю й дали бутерброда, він зненацька заплакав — стояв, хлипав, трясся цілим тілом і не міг угамуватися, і все показував нам, ніби виправдовуючись, свої руки, два чорні, розчепірені дерев'яні корчі долонями догори: «всю жизнь… всю жизнь на шахтє проработал… вот етімі ру-камі… за што… за кусок хлєба… сто гривень дірєктор обєщал… прівєзлі, дєржат в вагоне, третій день не кормят…», — і все тицяв людям перед очі, як довідку про несудимість, ті понівечені руки з негнучими цурпалками пальців — все, що мав до пред'явлення в обороні своєї особи…), — і ні разу ні від чого не було мені страшно, навіть від повного міста до зубів озброєного війська (яке відразу ж, частина за частиною, почало переходити на наш бік!), — тільки обурення закипало і кров щоразу шугала в скроні: ах суки! ну суки, що витворяють!… — а от у бічній алеї Марийського парку я вперше навіч побачив смерть: вона була тут, була реальна. Навіть Малій я не вмів би про це розказати, і нікому не вмів би: я взагалі волів би ніколи цього про себе не знати — що в мені сидить щось більше, глибше за простий фізіологічний страх на вид небезпеки, за той нормальний людський страх, од якого стенаються м'язи й пересихає в роті, захисна реакція організму, — а це було щось інше, гнітючіше, якийсь довгий корч пам'яті, млосно-канудний, до крижаної порожнечі під ложечкою, ніби я впізнавав те, чого ніколи не знав на власній шкурі, воно поверталось до мене з мого совкового дитинства, із олівця, якого мій старий застромлював у диск телефона, звідкись узявши, що так блокується «прослушка», із переляканого маминого шикання, коли я щось невлад голосно запитував у магазинній черзі, — чорні «воронки», нічні допити, сліпуча лампа в очі, пальці, встромлені в двері, роздавлені чоботом геніталії, все це діялося яких сімдесят років тому тут поруч, за рогом, у палаці на Інститутській, де в цю мить покотом спали на підлозі маніфестанти під нанесеними ковдрами добросердих киян (…і моя Мала теж стояла там у черзі з теплими лахами, і тішилася потім, що здогадалась прихопити свої старі зимові чоботи, — в них узули тітку з Полісся, яка, вперше в житті їдучи до Києва, вбралася у все своє найкраще і, простоявши день на морозі в модельних черевичках, надумалась була їхати назад до себе в село, за двісті кілометрів з гаком, по кухвайку й валянці…), — сімдесят років тому, це майже за сорок літ до мого народження, але звідкись я це знав, упізнав це відчуття, глибше од страху: ніби тебе прив'язано до операційного столу й над тобою заносить скальпеля божевільний хірург (такі очі «з операційного столу» були в хлопчика з Донецької «Пори», якого викрадали перед першим туром і обіцяли зґвалтувати його сестру, я запам'ятав цей вираз!), і такого себе — зрослого з цим знаттям, — я не хотів і не міг любити, і моїй Малій, моїй найдорожчій дівчинці, всевидющому й всерозуміючому пташеняті моєму, я не міг би про це розказати, бо й вона не змогла б любити мене такого, з таким собою мені не було як жити, — і так, вгрузши одною ногою в замет перед тим зловісно завмерлим чорним кортежем, я збагнув ясно, як ніколи доти, що все, що мені тепер лишається, все, що лишається нам усім, — це стояти до кінця і до кінця сповнити відвічну чоловічу службу: чесно битись і, коли треба буде, чесно померти, от і всі діла. Я не знав, як це робиться, і ніхто з нас не знав, ніхто з нас зроду не тримав у руках нічого замашнішого од камери, і ми просто звідти подалися в «Мисливську зброю», але нам сказали — пізно спохватилися, хлопці, все розкуплено ще першого дня, — це тільки ми виявилися такими мудаками, що так пізно спохватилися, ну й діла, збуджено чудувалися ми, хитаючи головами, розгойдуючи, як бедуїни, тягарями засипаних снігом шапок, сніг ліпив як навісний, стікав по лицях струмками, і ми брели від магазину без зброї, але вже посвячені в невидиме, вібруюче в повітрі бойове побратимство, і навперебій, як п'яні, сміялись і говорили, що які ж ми мудаки, які салабони, шнурки кінчені на фіг, це ж треба отак лоханутися, га?…

31
{"b":"30479","o":1}