…Ну, а трохи згодом усім в Україні стало не до співу — почалася президентська кампанія.

Подейкують, що коли Руслана виграла Євробачення-2004, у тодішньому українському уряді зчинилася справжня паніка. Такої халепи в рік виборів ніхто з високих посадовців не сподівався — ніхто не планував вкладати бюджетні кошти в якесь там музичне шоу тоді, коли всі гроші, чисто за законами воєнного часу, мали бути задіяні з єдиною метою — за всяку ціну забезпечити перемогу «провладного кандидата», непопулярного прем'єр-міністра з кримінальним минулим. Трохи оговтавшись, влада спробувала використати цей «подарунок» у своїй виборчій кампанії: прем'єр-міністр Янукович був оголошений «головою комітету Євробачення-2005» і навіть відвідав один із Русланиних концертів, де, вийшовши на сцену, ризикнув заспівати з нею дуетом… Популярності йому це, однак, не додало — натомість різко уйняло її бідолашній Руслані (тільки з'явившися згодом на барикадах у помаранчевому шарфі й відпрацювавши своє, разом із більшістю українських рок— і поп-зірок, на сцені Майдану Незалежности, вона змогла остаточно повернути собі серця прихильників).

Цілу осінь по країні вирували демонстрації, міліція розганяла їх сльозогінним газом, активістів «Пори!» жбурляли до в'язниць, в університетах і військових частинах роздавали суворі накази, як вкидати бюлетені «за Януковича», по селах погрожували: «Хто не проголосує за Януковича, тому спалять хату!», невідомі в шкіряних куртках обстрілювали автомобілі з помаранчевими стрічками, — і цілий цей час на 1 -му Національному телеканалі мляво й майже непомітно тривав національний конкурс Євробачення-2005 з наперед запланованим результатом: фаворитка (безумовно талановита співачка!) заздалегідь виступила з закликом «голосувати за Януковича»… Варто додати, що за ті місяці рейтинг 1-го Національного (який невпинно лив густий потік єлею на адресу В. Януковича і ще густіший потік бруду й наклепів — на адресу ні разу не показаного в прямому ефірі В. Ющенка) скотився на 9-те (!) місце.

А потім вибухнула революція — останній акт драми, що на нього, хай і з запізненням, прибули нарешті й західні медіа. Співці й музиканти, актори й художники, поети й кінорежисери потяглися у всенародному морі на київський Майдан Незалежності, де вирішувалася доля країни: «back in USSR», чи вперед, до демократичного суспільства? Художники малювали для наметового містечка гасла й плакати, оператори фільмували, актори влаштовували гепенінги, музиканти окупували сцену, — як і кожна в історії, українська революція породила свою власну субкультуру, свої анекдоти, свій сленг — і свої пісні. Коли доти маловідомий провінційний гурт «Ґринджоли» в гарячковому режимі писав на потребу дня реп-композицію з найпопулярніших гасел Майдану, нікому, звісно, і примаритись не могло, яку карколомну кар'єру невдовзі зробить цей простенький приспів:

Разом нас багато,

Нас не подолати…

(Пишу — і несамохіть починаю розгойдуватися за комп'ютером у тому самому ритмі, у якому в листопаді-грудні розгойдувалося, співаючи, плече до плеча, опівнічне людське море, освітлене вогнями похідних багать і помаранчевих знамен…)

Не доводиться дивуватися, що коли Україна, чесно відстоявши на морозі свій вибір на користь демократії, повернулася до мирного життя, саме за цей «хіт революції» й проголосували глядачі в фіналі національного Євробачення. Це — фольклор у чистому вигляді, «пряма мова» революційного Майдану: ориґінально там не було жодного авторського слова — тільки вдало закомпонований набір гасел, тих, що їх, хрипнучи на снігу й грудневому вітрі, горлали в ті дні мільйони: «Фальсифікаціям — ні! Махінаціям — ні!», «Ми — не козли!» (це референція до знаменитого передвиборчого виступу п. Януковича: «вірю, що сильних і здорових людей у нас більше, ніж цих козлів, які заважають нам жити!» — після цієї заяви, підозріло схожої на промови Гітлера 1933-го року, мало в кого залишався сумнів, що в країні готується фашистський переворот). Словом, то був ідеальний, хрестоматійно чистий взірець масового мистецтва — пісня без ліричного героя, без Індивідуального авторського «я», навпростець від імені грандіозного колективного «ми»: голос маси, vox populi.

В історії музики таке трапляється вкрай рідко — далеко не кожен масовий рух народжує свою «Марсельєзу». Свідчу як людина, що також стояла на Майдані: мега-натовп здатен підспівувати багатьом рок-хітам, але щоб змусити його по-справжньому співати — натхненним мільйоноголосим хором, у якому кожен почувається рівноправним солістом, — на те треба особливого випадку, пісні, яка віддає щонайвищу, на перехваті горла, температуру колективної емоції. Підробка тут неможлива: ти або «влучаєш», або ні. «Ґринджоли» влучили. Так, як їхнє «Разом нас багато» — одностайно й на повен голос, — Майдан співав тоді ще тільки один, уже позачасовий «хіт»: гімн України. Все інше з музичного репертуару цього, за визначенням західних журналістів, «українського Вудстоку», виявилося нижчим тієї температурної позначки, на якій із мільйонів окремих «я» виплавляється почуття громадянської спільноти — те, що колись було описане єдино точною формулою: свобода, рівність, братерство…

Звісно, не мені судити, якою мірою така естетика відповідає формату Євробачення. Але поза сумнівом цензорське втручання в текст, на вимогу оргкомітету «деполітизувати» пісню, позбавило її головного — живої енергетики революційного натовпу. Якщо не з погляду історії Євробачення, то принаймні з погляду історії європейської пісенної культури така «причесана» редакція є чистим варварством — наругою над жанром. Залишається сподіватися, що «Ґринджоли» це також розуміють. І що та версія «Разом нас багато», яка прозвучить зі сцени Палацу спорту, не витіснить надалі початкової — тої, що творилась у листопадову ніч ще безіменними хлопцями з провінції, без думки про те, як їм виглядати на високих сценах, — не для слави творилась, не для грошей, а просто — для гітари й барикад.