Так, це прекрасно (і високошляхетно!), що масові високі почуття зрештою знайшли собі вихід у колективному виконанні національного гімну; це чудово, що на висоті виявився український гіп-гоп, який перетворив початковий студентський слоґан на молодіжний гімн Майдану; і можна тільки порадіти за київських художників і театральних діячів, які в революційній стихії стрепенулися й ожили, як риба в воді, — але де, питається, були цієї країни поети , байдуже, знані чи незнані (молоді насамперед)? Адже таки жодного вірша не народилося, який пішов би гуляти з уст в уста, відбиваючи бодай частинку загального настрою, — а всі «старі» тексти (крім Шевченка!), коли їх пробували озвучувати зі сцени, до цієї температури явно «не дотягували», Ви помітили? Чи це в нашої поезії повна атрофія соціального нерва, така собі «кесонна хвороба» (коли зі стиснутого простору малотиражних тусовок, та відразу на широкий простір «агори», то голівонька наморочиться!), — а чи, може, просто був занадто сильний культурний шок, який згодом пересядеться, і свій «Золотий гомін-2004» ще буде написаний, — побачимо… (Я, принаймні, трохи підбадьорилася, вгледівши на харківському «Майдані» Сергія Жадана комендантом наметового містечка, — «…» подумала: ага, значить безпосередніх «рядових революції» серед письменників таки маємо, а значить, цей досвід колись таки неминуче стане літературою…). Взагалі-то, за всіма історичними аналогіями, слід тепер сподіватися до кінця десятиліття великого літературного вибуху — як грому після блискавки… Словом, це Вам «літературна інтрига» не на один рік — і, гадаю, навіть не на одне десятиліття.

Запитання: Анатолій Ульянов

Дуже характерно, що з-поміж усієї неймовірної кількости круглих столів та різножанрових інтелігентських зібрань, якими в ці пореволюційні місяці клекоче Київ, тему ролі в українському суспільстві т. зв. публічного інтелектуала виносить на обговорення Фулбрайтівська Фундація (за що їй належиться щира дяка й шана!), — а не, приміром, який-небудь із національних університетів, як було б логічно сподіватися. Схоже, українським інтелектуалам, які вперто не бажають «зрікатися сану», ще довго не обійтися без славнозвісних «американських валянок». Упродовж останніх років усе наше публічне життя зробилося настільки відверто АНТИ інтелектуальним, що саме словосполучення «публічний інтелектуал» звучить сьогодні оксюмороном, як «гарячий лід». Поодинокі винятки — ті, хто примудрявся в ці роки лишатися на плаву публічності, як-от Вадим Скуратівський, і вперто вишукувати кожну шпаринку, в яку можна втиснутися бодай би тільки півголосом і півнатяком, — тільки підтверджують загальну тенденцію «вбивства професії»: це все поспіль представники старшого покоління, ще з радянських часів звиклого працювати в умовах тотальної несвободи і шифрувати свої думки езопівською мовою з розрахунку на публіку, яка вміє «читати між рядків». Молодша генерація наших інтелектуалів, таким умінням уже не наділена, в міжчасі остаточно змарґіналізувалась і перейшла в «режим самозадоволення» — розлізшись по глухих закапелках малотиражних «тусовочних» видань, де сама собі всі ці роки слугувала і речником, і публікою.

Тимчасом ширша інтелігентна публіка, спрагла скільки-небудь притомного осмислення й аналізу біжучих суспільних процесів (не тільки політичних подій!), плавом попливла задовольняти свій інтелектуальний голод в Інтернеті. На тлі всіх політичних потрясінь минулого року, які завершилися Помаранчевою революцією, досі непоміченою залишається інша, скромніша революція — інформаційна, в ході якої український Інтернет здійснив надпотужний кількісний і якісний ривок, — перебравши на себе функції друкованих ЗМІ і перетворившись із забавки для тінейджерів на справжній Гайд-парк для середнього класу. Кожному, хто під час виборчої інформаційної блокади місяцями «висів» у мережі, не могло не впасти в око, що за своїм інтелектуальним рівнем провідні українські інтернет-форуми («УП», «Дзеркало тижня») часто-густо переважали розділ журналістських інтернет-публікацій. Навіч вийшов на яв кричущий розрив між інтелектуальним попитом і інтелектуальною пропозицією — коли «публіка» у віртуальній «залі» виявляється і освіченішою, й аналітичне продуктивнішою од тих, хто «на кафедрі».

Цей розрив бачиться мені чи не більш драматичним наслідком нашого загального духовного «деґрадансу» останньої декади, аніж наявність на вищих державних постах «проффесорів» через два «ф». Супроти «проффесорів» принаймні існує Майдан — а от відповідного інформаційного простору, в якому та частина нації, котра ще не втратила здатності до інтелектуальної рефлексії, могла б артикулювати свої ідеї, впливаючи таким чином на громадську думку, ніяким Майданом водномить не створити. Ані притомної «інтелігентської» («товстої» і «напівтовстої») періодики, чий наклад вимірювався б бодай п'ятизначною цифрою і поширювався б по всій країні, від Ужгорода до Донецька, ні потрібної «критичної маси» професійних журналістів, чиї уявлення про демократичні ЗМІ хоч трохи виходили б за межі дитинячого «казати все, що хочеш, і тобі нічого за це не буде», — нічого того, що складає базову структуру інтелектуальної «публічности» і без чого вона засадничо неможлива, не створити «з нічого», особливо якщо перед тим воно не творилось, а навпаки, — послідовно витоптувалось усіма приступними авторитарній владі способами, аж доки країна не залишилася, в черговий раз, «окраденою» — з «Бульваром» у руках і, нон-стопом, Нестором Шуфричем — Наталею Вітренко — Тарасом Чорноволом у ролі, страх сказати, політичних аналітиків — на всіх телеканалах без продиху. Коли 10 років тому я нарікала у своєму есеї на «культурну непритомність нації», мені, звісно, й на гадку не могло спасти, що то, як у відомому анекдоті, була ще «світла смуга» — що за 10 років мій есей не тільки не втратить актуальности, а буде передруковуватися, перевидаватися й по-піратському вивішуватися в Інтернеті (разом із повним текстом збірки «Хроніки від Фортінбраса») як найсвіжіший проблиск української думки, — а я в цей час змушена буду осмислювати українські проблеми вже чужою, англійською мовою, на сторінках Wall Street Journal», «Globe and Mail», «Spiegel», «Suddeutsch Zeitung» тощо, бо в себе в країні, «на нашому, на данському грунті», жодної скільки-небудь впливової трибуни для виступу, щоб бути почутою «тепер і тут», у мене вже елементарно не залишиться.