Скажемо ще кілька слів про погляд ліберальних журналів на важніші діла всередині імперії, а іменно на школи.
Попередній шкільний устав для гімназій і духовних семінарій був доволі реального духу: там не дуже багато вділяли годин на клясичні язики, а в семінаріях вчили навіть зоології, мінералогії, сільському хозяйству і медицині (популярній).
Теперішній міністр просвіти граф Толстой, за помiччю консервативної московської партії Каткова, змінив шкільний устав, поперероблював майже всі гімназії на клясичні, зменшив натуральні науки, наставив в устави десятки годин на латину і на греку, так що ученики тільки те й роблять, що барабанять латинську і грецьку граматику. Ціль урядову тут можна бачити всю: уряд хоче вигубити дух реальний, а з ним разом і дух ліберальний, маючи його за духа тьми, а греками та латинами хоче заморочити голови молодому поколінню і повернути його мисль не вперед, а назад, в часи Греції й Риму, щоб зробити її консервативною.
Ліберальним журналам, з їх реальним духом, дуже не подобається новий гімназіяльний устав, в котрому ввесь час, ввесь курс шкільний напакований тільки лекціями клясичних язиків і великоруського "отечественного" язика.
І так як петербурзька вища громада подала недавно міністрові прошеніє, щоб він визволив їх дітей з того клясичного пекла, то прямо можна сказати, що ліберальніші журнали тільки передають луну громадського голосу про той клясицизм.
З такою ж самою енерґією говориться в тих журналах про все те, що тільки ходиться об народі: о просвіті народу, о народних школах, об народних театрах, сільських банках, народних школах майстерства, сільській управі, а найбільше про земства.
Земства закладані недавно імператором по визволенні селян од кріпацтва. Кожна губернія і кожний повіт має своє земство: в йому збираються вибрані посли від усіх станів — дворянства, духовенства і простого народу. Земства мають свого "предсідателя" і своїх членів.
Їм дано право старатись о народній просвіті, народнім здоров'ї (лазарети), об шляхах, о правдивім збиранні податів. Тут вперве всі стани сіли на одній лавці і почали говорити лицем до лиця. Ліберальніші журнали дуже прихилились зразу до земств, бо там давався початок рівноправства мужикам врівні з панами. Деякі журнали почали вже закидати слівце про розширення прав земства, наприклад, мабуть-то, сеймів. За такі речі уряд був закрив петербурзьке земство.
Ми сказали про дух і прямування ліберальних, або європейських, журналів дуже загальним поглядом, бо дрібніші розділи на партії ще не виявилися в тих журналах, може тим, що в Росії ще не сформувались і самі партії, які ми бачимо в Парижі, в Відні, в Мадриді. Ми сказали, що ті журнали прихиляються до народу. А як вони хотіли б надарити народ і яким добром, про те трудно теперечки вгадати. То певна річ, що в ліберальних журналах повіває демократизмом. Але який то демократизм? якої масти, якої фарби? Чи там вигляне початок республіки, чи демократичного монархізму, про те не можна нічого й сказати. Сама та журналістика дуже молода, років десять, як почала вбиватись в палки, ставати на ногах, набиратись національного і народного духу, хоча він і давненько вже проглядав в Великоросії в творах Кольцова, Некрасова, конечне далеко в слабіших силах, як у нас на Україні в Шевченкові і у всіх наших писателів.
Такий-то загальний дух і прямування ліберальніших великоруських журналів і газет в теперішній час, — а тепер оглянемось на загальний дух журналів противної партії і поставимо їх врівні з ліберальними, щоб видніше було їх обох з їх думками і прямуванням.
Консервативно-національна, московська, або, як її звуть в Росії, слов'янофільська (розумій — слов'яноїдська) партія має тільки один товстий журнал "Русский вестник"; видається він в Москві Катковим. Другий журнал товстий "Заря" трохи тільки зачіпає ідеї Каткова і не має в собі такого заїлого поліцейсько-ціпіонського духу. Найвартовніша слов'яноїдська газета суть "Московские ведомости" так само Каткова. В Петербурзі "Голос", газета Краєвського, і "Биржевые ведомости", звуться в Росії, шануючи прав[диве] сонце, прихвоснями "Московских ведомостей". Органів консервативної московської партії, як бачите, не дуже багато. Колись попереду, років з 30 назад, слов'янофільська література була саме в цвіту. Москва була (як і тепер є) тим вертоградом, де вона зійшла, виросла, цвіла і де вона те пер одцвітає і на наших очах вже посихає. Щоб лучче зрозуміти тенденції теперішньої московської журналістики, ми повинні вернутись трохи назад, бо тоді ті основи московського слов'янофільства були пряміші, ясніші; слов'янофіли не церемонились тоді ні перед ким і сміливо вигадували і писали свої системи.
Місто Москва з своїм чисто великоруським залюдненням, з своїм сорок сороків церков, з своїм старим Кремлем, додержала до цього часу основи історичного життя Московського царства XVI і XVII віку. І тепер в ній ще живе і дише той старий дух національної гордости і самопохвали, котрий мав колись свою Москву за третій Рим, вважав одну Москву за місто щиро православне, дивився на неправославних як на нехристів, на європейців-німців і інших як на нижчу расу, противну, близьку до жидівства і бусурменства. Стара Москва з своїми церквами, монастирями, великими дзвонами, з своєю гидливістю до просвіти і любов'ю до церковної болгарщини, до церковної літератури, з давніх-давен дивилась сторч на Європу, цуралася європейців, з гордістю відпихала од себе європейську цивілізацію. Той самий дух виявився в московській слов'янофільській літературі років з 30 назад, тоді як європейська просвіта з своїми ідеями почала напирати з Петербурга все дужче та дужче. Широко тоді розкоренилася вона, бо тоді з'явились люди з великим розумом, хоч і з темним консервативним антиєвропейським духом. Хомяков виступив тоді з двома томами богословії православної, хоч сам був чоловік не духовного чину, Киреєвський виступив як слов'янофільський філософ, Аксаков як поет того ж прямування. Не будемо тут розбирати їх писань темних, трохи містико-богословських, а скажемо тільки про основи їх вчення.
Запад (Європа), говорили вони, гниє і швидко зовсім згниє, розвалиться з своєю гнилою цивілізацією. Причина тому та, писали вони, що Європа сливе вся католицька, неправославна; Європа несамодержавна, не має твердих основ государства й гражданства. Царства Європи роз'їсть революція, католицтво заступило людям дорогу до вічного спасіння, європейські літератури ступили на стежку безбожжя. Європа розсипається і розсиплеться, бо не має під собою твердого ґрунту. Філософія німецька не доволі релігіозна, не має сили віри, не має в собі сили тривної для чоловіка. Зате ж на Москві повинна зійти і вирости нова жизнь, нова цивілізація на руїнах Європи. Киреєвський в своїм писанні "О необходимости й возможности новых начал для философии" дуже наївно вимовляється, що в Москві тільки повинна виявитись нова філософія на ґрунті православія і духу великоруського народу.
Новицький (проф[есор] Київ[ського] унів[ерситету]) в своїм "Постепенном развитии религии." так само правує тією чудною думкою.
З яких же первопочатків складається та нова московська жизнь? — спитаєте ви. Нова, восточна (слов'янофіли навіщось себе мають за Восток) цивілізація повинна скластись на ґрунті московськім; в неї увійдуть елементи: православіє, самодержавіє, великоруська національність з її язиком; все те запечатається духом народним. Такі елементи нової московської цивілізації, бо така була жизнь старого Московського царства, з візантійським грецьким догматом, з самодержавієм царів московських. Поклавши такий краєугольний камінь нової восточної цивілізації, московські світські письменники стали богословами, підіймали до небес візантійство, почали збирати великоруські народні пісні, казки, духовні стихи, билини. (Безсонов, Рибников, Киреєвський, Афанасьєв і інші назбирали великі томи народної літератури). Московські поети стали писати богословські вірші, романісти чванилися стародавнім життям, малювали його і підмальовували, становили XVII вік (дуже варварський в Москві) за приклад, до котрого треба б вернутись, щоб нова цивілізація була пахуча; хвалили стару московську Русь за її смиреніє перед царями. В кінець усього московська партія з своєю літературою лаяла Петербурґ, звала й тепер зве його німецьким городом, ненавиділа європейські ідеї, європейську науку, хоч сама вона нею вигодувалась, на ній вивчилась навіть писати і думати. Тепер можна легко зрозуміти, за що так полюбила московська партія слов'ян австріяцьких і турецьких, за яку любов і дістала собі прізвище слов'янофільської партії. З цілої Європи тільки ще не згнили зовсім слов'яни, говорила старомосковська партія, бо одна часть слов'ян держиться православної віри, як серби, болгари; їм тільки треба ще дістати од Москви єдинодержавія і великоруської національности, щоб зовсім уже зробитись людьми. Друга часть слов'ян-католиків не пропала зовсім тільки тим, що їх народність ближче до руської, ніж німецької; їм не трудно вивчитись по-великоруській, прийняти літературу од Москви. А щоб вони не зовсім згинули без сліду в історії, їм доконче треба перевернутись на православіє, пристати політичне до московського єдинодержавія, змінити латинську азбуку на слов'янську, покинути свій язик, свою літературу і якнайскоріше приймати великоруську літературу і національність.
