Одне слово, те, що три чверті людства відразу ж прийшли до думки, ніби вже опанували способи керування своєю свідомістю, поставило нас у досить скрутну ситуацію. Як вирізнити з-поміж мільйонів людей саме тих, які варті нашої уваги? Впоратися з цією проблемою було нелегко. Ми діяли методом "спроб і помилок", але обмежили свої зусилля пошуком лише високоінтелектуальних індивідів, особливо тих, які "вибилися в люди", бо найважливішими критеріями нашого добору були мужність і життєздатність. Однак невдач було багато. Коли ми з Райхом здобули наші перші перемоги над паразитами, у нас відразу ж виникло відчуття близької небезпеки, і те відчуття стимулювало наші зусилля. Зовсім інакше було з цими новими кандидатами — багато з них просто не могли позбутися благодушності і відчути потребу нагальних дій. Спілкуючись з ними, я зрозумів, як багато "успіхів" у світі є наслідком агресивності і впертої праці, а не інтелектуальної діяльності. Ми не мали права марнувати час на невдачі. Якби ми скористалися нашими телепатичними можливостями, щоб "розбудити їх", вони б ще більше зледащіли. Отож ми зразу їх відсіяли і набрали інших.

Невдовзі по тому ми зрозуміли, що навіть досить інтелектуальні й серйозні люди можуть страждати від розумових лінощів, якщо звикли лінуватися змалечку. Тому ми вирішили, що наших майбутніх кандидатів треба добирати в якомога молодшому віці.

Ми утворили окрему групу для тестування розумових здібностей підлітків та дітей. Це була так звана "Тестувальна група Бермана", успіхи якої перевищили всі наші сподівання — за два роки число "адептів" віком менше 21 року, що були здатні керувати свідомістю, перевищило п'ятсот тисяч.

Наприкінці року стало ясно, що ми виграли битву за встановлення міцного миру в усьому світі. Тепер можна було знову зосередити увагу на Місяці — це стало нагальною потребою. Тривожні сили Місяця уже призвичаїлись до його незвичного руху і встигли переорієнтуватися на Землю. Обертання Місяця, як я й чекав, дало лише тимчасові добрі наслідки.

Не радячись ні з ким, ми в складі п'ятиста чоловік постановили, що Місяць треба виштовхнути за межі сили тяжіння Землі, і розпочали цю операцію першого січня 1999 року — в останній новорічний день старого сторіччя.

Перед нами стояла по суті інженерна проблема.

Треба було безперервно тиснути на Місяць протягом тривалого часу, не послаблюючи тиску й на мить. Операція мала здійснюватися дуже поволі. Щільність Місяця дуже мала порівняно зі щільністю Землі, вона майже така сама, як щільність шлаку. За час існування Місяця на нього впала незліченна кількість метеоритів і комет; серед них траплялися досить великі, які пробивали його наскрізь в усіх напрямках, як грудку битого скла. Це означало, що раптового тиску з нашого боку Місяць може не витримати і розколотися на друзки; у цьому разі Землю оповило б кільце місячних астероїдів, а від цього людство нічого б не виграло.

Наш намір полягав не тільки в тому, щоб захистити людство від місячного випромінювання. Хотілося також зробити щось і для поневоленого життя в самому Місяці. Ми вирішили штовхнути Місяць на Сонце, де безтілесні місячні мешканці змогли б знову стати вільними.

Чотири групи наших людей, по сто двадцять п'ять чоловік у кожній групі, розташувалися на приблизно однаковій відстані одна від одної в північній півкулі і почали легенько виводити Місяць у відкритий космос. Для цього ми просто збільшували швидкість обертання Місяця навколо Землі, додаючи йому чимдалі більше енергії. Завдяки цьому орбіта Місяця збільшувалася, і він поступово віддалявся від Землі.

(Раніше Місяць обертався далі від Землі, ніж у двадцятому сторіччі, але з часом, втрачаючи енергію, наблизився до неї на теперішню відстань).

Протягом усього 1999 року ми збільшили швидкість обертання Місяця навколо Землі з двадцяти восьми днів до чотирнадцяти. Здійснити це було неважко: я вже знав достатньо про таємниці свідомості і її відношення до матеріального всесвіту і міг би здійснити це й сам. Місяць обертався тепер на відстані мільйона миль від Землі, а це означало, що його орбітальна швидкість збільшилася вдесятеро. Ми підрахували, що швидкість треба ще подвоїти (довести до сорока тисяч миль за годину), щоб вивести Місяць за межі земного тяжіння з тим, аби Сонце могло притягти його до себе. Це нарешті сталося 22 лютого 2000 року. Земля втратила Місяць під акомпанемент бурхливих протестів з боку романтиків, яких ми просто знехтували.

Однак ми припустилися дрібної помилки в наших розрахунках: через три місяці, коли Місяць перетинав орбіту Меркурія, його захопило гравітаційне поле тієї планети. Але оскільки маса Меркурія приблизно така сама, що й Місяця, то Місяць, певна річ, не міг стати його супутником. Сонце притягло Меркурій на сім мільйонів миль ближче до себе. а Місяць почав обертатися навколо Сонця на відстані дев'ятнадцяти мільйонів миль. На цій відстані температура поверхні колишнього супутника нашої планети така висока, що його поверхня завжди перебуває в розплавленому стані. Місячне "життя" нарешті одержало певний рівень свободи.

І ось я дійшов до тієї точки, на якій мушу спинитися: не тому, що мені нема чого більше сказати, а тому, що все те, що ще треба було б сказати, надто важко висловити в цьому контексті.

Пересічній людині наших днів повинно здаватися, що ми, "утаємничені", досягнули статусу богів. У певному розумінні це так — порівняно з людськими істотами двадцятого сторіччя. У іншому ж розумінні ми так само далеко від мети, як і досі. Ми більше не обмежені невіглаством і знаємо, що нам треба осягнути, але наше невігластво все ще величезне. Дорога, якою ми маємо йти, простягається у далеку далечінь, і кінця їй не видно. Я не можу пояснити природу проблем, що стоять перед нами. Якби людські істоти були здатні зрозуміти, не було б потреби пояснювати.

Я не знаю, чи я щасливий, чи нещасливий. Я щасливий, бо мені випало бути на вістрі того великого руху в людській еволюції. Тепер я розумію, що ще належить зробити. Я нещасливий, бо втратив контакт з рештою людства — за кількома важливими винятками.

Людина ледача за своєю природою, а ледачість ні в якому разі не можна засуджувати. Це означає, що людина через свою ледачість не любить незручностей, і для того, щоб уникнути їх, вона створила цивілізацію. Отже ледачість — це важливий чинник у її еволюції. Але це означає також, що вона воліє еволюціонувати зі своєю звичною швидкістю — повільно і обережно. Боротьба проти паразитів свідомості підказала мені, що слід прискорити еволюцію. Вона спонукала мене швидше рухатися вперед. Я вже не можу задовольнитися тим, що безкраї обшири свідомості лежать відкриті перед людиною і чекають свого дослідження. Мені вже цього замало. Надто багато питань залишаються ще без відповіді. Це правда, що людина більше не відірвана від свого чуття еволюційної мети і що житиме вона тепер, мабуть, століттями, замість того. щоб помирати від нудьги, безнадії та бездіяльності у віці вісімдесяти років. Але ми й досі не знаємо, що відбувається, коли людина помирає, або коли існування утворюється з не існування. Ми знаємо, що у Всесвіті існує позитивний принцип мети, але ми й досі не знаємо, чи цей принцип починається і уособлюється в образі творця Біблії, чи він бере свій початок з якогось глибшого джерела. Таємниця часу залишається незбагненна; і так само основне питання, що його поставив Гайдеггер: чому — існування, а не неіснування? Відповідь може бути у зовсім іншому вимірі, так само відмінному від світу свідомості, як свідомість відмінна від світу часу й простору…