Таке завершення першого року підписання договору дуже послабило надії українців на московського царя як на могутнього протектора, який би зміг забезпечити Україні свободу і спокій.
Москва, укладаючи договір, визнавала Україну самостійною і незалежною державою, однак, виходячи зі своєї самодержавної, загарбницької політики і дивлячись на Україну, як на майбутній набуток свого царства, прагнула обмежувати українську державність, ставлячи за кінцеву мету замінити протекторат повною інкорпорацією України.
Уже в статейному списку боярина В. В. Бутурліна є ознаки того, що в представників Москви одразу почала утверджуватися ідея "воссоединения Руси". Московський цар починає іменувати себе "Великие й Малые Россій самодержец", наказує виготовити нову державну печатку з новими царськими титулами, хоч більше трьох років після укладення договору, до самої смерті Богдана Хмельницького, Москва була дуже обережною у спробах обмеження державної незалежності України, не наважувалася порушувати договір. Вона навіть не змогла реалізувати обмежень, внесених указами царя у текст одинадцятистатейного варіанта договору. Дуже великим був авторитет і сильною влада гетьмана Богдана Хмельницького в Україні, який твердо і послідовно протидіяв тискові царизму і відстоював права Української Гетьманської держави.
Умови договору щодо збирання і передання доходів до царської казни взагалі довгий час не здійснювалися, у всякому разі за життя Хмельницького, хоча цар уже в травні 1654 р. направив в Україну дворян для опису та збирання доходів. Враховуючи розгортання військових дій, Богдан Хмельницький попросив відкласти цю справу. У 1657 р. царський посол Бутурлін закидав Б. Хмельницькому, що цар і досі не одержує доходів з України і що царські воєводи не допускаються в її міста.
Не зважав Богдан Хмельницький і на ті додаткові умови договору, що були результатом царських указів і обмежували державну самостійність України у сфері міжнародних відносин. Гетьман здійснював активну та пасивну дипломатію з чужоземними державами, укладав договори міжнародного характеру, брав міжнародні зобов'язання, зокрема з Фрідріхом-Вільгельмом, курфюрстом бранденбурзьким, Швецією, Угорщиною, Молдавією, Волощиною, Кримом, Туреччиною, з якою після приєднання України до Москви Богдан Хмельницький відновив відносини, навіть не повідомляючи про це царя. У гетьманській резиденції — Чигирині на початку 1657 р. перебували акредитовані і спеціально надіслані посли до гетьмана Богдана Хмельницького: австрійський, турецький, ханський, два шведських, два — від князя Ракочія, три — з Молдови, три — з Волощини, посол польського короля і окремо — посол польської королеви, посланець Литви, московські посли. Останні вдалися до шпигунства і підкупу, щоб з'ясувати зміст міжнародної політики Богдана Хмельницького. На вимогу послів генеральний писар Іван Виговський таємно від гетьмана приніс оригінали дев'яти і копію одного з гетьманських листів. Насправді такі дії Виговського були погоджені з Хмельницьким і мали на меті якось урівноважити його тверду і непохитну міжнародну політику в очах Москви. Московські посли прагнули дізнатися "о чем пишут гетьману цесарь й король свейский (шведський. — О. А.), и Ракуца венгерский, и хан крымский, и волоский и мултьянский владетели, и иные всякіе весті про польського короля і про корунное и литовское войско, и про приход силистрийского паши".
Богдан Хмельницький тоді шукав нових союзників, інші політичні комбінації. Найбільше значення мали для нього стосунки зі Швецією, яка довгий час вела війни з Польщею. Ще у 1650 р. Богдан Хмельницький пропонував Швеції союз проти Речі Посполитої. Але тоді шведська королева Христина не хотіла воювати. Карл-Густав X, який змінив її на престолі, вирішив відновити війну з Польщею. Разом з князем Семиграддя (Трансільванія, Угорщина) утворив союз протестантських держав проти католицьких Польщі й Австрії, що належали до габсбурзько-католицького табору в Європі. Король Карл-Густав закликав Богдана Хмельницького разом виступити проти Польщі, і той охоче пристав до цього союзу.
Весною 1655 р. Карл-Густав вирушив у похід на Польщу, а Богдан Хмельницький виступив з українським військом і допоміжним корпусом Бутурліна проти польських сил, які ще знаходились в Україні. Полки Богдана Хмельницького вибили поляків з Поділля і перенесли військові дії в Галичину. Польську армію розбили під Городком, і Хмельницький вдруге, як і в 1648 р., взяв в облогу Львів. Він не штурмував місто, а обмежився невеликою контрибуцією. Царські воєводи вимагали, щоб українські міста, відвойовані силами союзників — козацьких і московських військ, присягали царю на вірність. Богдан Хмельницький не міг допустити, щоб Львів став власністю Московської держави.
Шведський король всіляко прагнув схилити Хмельницького розірвати союз з Москвою, переконував, що царський уряд при своєму самодержавному устрої "не потерпить у себе вільного народу". Однак Хмельницький тоді ще мав намір зробити Україну нейтральною державою під протекторатом і Москви, і Швеції.
А Москва, порушуючи умови договору в сфері міжнародних відносин навіть у царській редакції, 1656 року уклала зрадницьку щодо України сепаратну Віденську угоду з Польщею, не повідомивши Богдана Хмельницького" не запросивши українських представників на польсько-московські переговори.
У той час польські політики виступали з пропозицією обрати московського царя Олексія Михайловича на польський престол після смерті Яна-Казиміра, за що цар мав обороняти Польщу від шведів. Цар піддався на принаду І в травні 1656 р. оголосив війну Швеції. Через три місяці у Вільно почалися переговори Москви з Річчю Посполитою. Стало відомо, що на переговорах по-змовницьки, за спиною України вирішувалася її доля, дискутувалося питання про повернення України під владу Польщі.
Віденське перемир'я розцінили в Чигирині як зраду царя. У гетьманській резиденції відбулася в жовтні 1656 р. Генеральна рада, учасники якої були обурені політикою Москви, що поза спиною українців укладала такі договори і влаштовувала торги українськими землями. Старшина дорікала Хмельницькому за московські справи. Гетьман, як доносив Іван Виговський московським боярам, "прикро вражений, кричав немов божевільний і несамовитий, що нема іншого виходу, як відступити від Москви і шукати собі іншої помочі". За свідченням очевидців, на завершення Ради "усі полковники, осавули й сотники склали собі взаємно проміж себе присягу, що коли хто-небудь на них наступатиме, то вони проти того ворога всі, як один муж, разом стояти будуть".
Гетьман у 1657 р. відправив у Москву свого посла — полковника Тетерю, де той заявив, що Хмельницький не приймає Віденської угоди. І не тому, що він не хоче миру, а тому, що вважає угоду "несправедливою", а українці "многії чули від ляхів", що цар "їх уступить по-старому коруні польськой".
У відповідь на дорікання царського посла Бутурліна з приводу договору з семиградським князем та допомогу шведам проти Москви Богдан Хмельницький наполіг на праві Української Гетьманської держави на самостійну, незалежну від Москви міжнародну діяльність і звинуватив царя в шкідливому для України замиренню з Річчю Посполитою: "Ніколи не відстану я від шведського короля, з яким маю дружбу вже шість років. Шведи — люди правдиві, вміють заховати приязнь та обіцянки. А великий государ вчинив було наді мною та над Військом Запорозьким немилосердіє своє, замирився з поляками, бажаючи звернути їм нашу Отчизну". Справді, український гетьман, хоч поки і не поривав прямо з Москвою, не бажаючи вступати з нею в збройну боротьбу, однак дуже енергійно займається утворенням коаліції зі Швецією, Семиграддям, Бранденбургом, Молдавією, Волощиною й Литвою. Ця коаліція була спрямована проти Польщі і Криму, а також певною мірою і проти Москви. Богдан Хмельницький мав на меті відвоювати у Речі Посполитої загарбані нею західноукраїнські землі, які ще не ввійшли до складу Української Гетьманської держави. Водночас Хмельницький прагнув тим самим домогтися незалежності від агресивної політики Москви.
