Маруся лякалася страшних думок, а вони не відступали, хоч криком кричи. Раз запитала Орисю:

— Мамо… Скажи. Вірити у страшні пророцтва баби Чудихи чи ні? От ти б вірила?

— Ні, доню, не вірила б, — відповіла Орися слабо.

Юркові, звичайно, дитяча залізниця всю увагу забрала, а Маруся на його день народження хвилину біля сина покрутилася і — до матері.

— Юркові сьогодні п'ять виповнилося, — сказала. Орися байдуже знизала плечима, наче усе мирське раптом стало їй далеким і нецікавим.

— Так… Сьогодні… — прошепотіла.

Маруся стримала сльози і раптом подумала, що ніколи у житті не говорила мамі, як сильно любить її. Перелякалася — ану як не встигне? Погладила Орисю по сухій долоньці і прошепотіла:

— Мамо… Я тебе дуже люблю… — не втрималася, розревлася, до Орисі кинулася, цілує. — Чуєш, мамо? Не кидай мене. Мамо… — і вже як мала: не про любов, не про Орисю слабу, — про себе, про страхи свої. — Не кидай мене! Не кидай…

— Ти у мене добра донька, — прошепотіла Орися головне і заплющила очі.

Маруся задихнулася і завмерла. Це ж що? Й усе? Мить тому мама вдихнула, а видихнути… Це й усе? Це і є смерть? Дихати, рухатися, навіть повести очима — не можна! Ні, не страшно, не можна. Недвижність. Завмерло все. Мама вдихнула, а видихнути…

Маруся нахилилася до Орисі — а раптом дихання стало слабким і вона просто не може розчути його. Ще ж мить тому мама вдихнула, а видихнути… Недвижність. Завмерло все. Маруся провела долонею по Орисиному лицю і замкнула мамі очі. Поцілувала її у ще теплу щоку. Вийшла з малої кімнатки на ґанок, де Льошчина мати Ганя бавила онука і сказала:

— Оце я вам тепер геть доросла!

І впала на землю, наче підкосив хтось.

— Ну, звісно, що голова свою тещу поховає по першому розряду, — перешіптувалися рокитнянці на Орисиному похороні, витираючи щиру сльозу і підглядаючи, як Льошка веде скорботну Марусю, а його мати Ганя про малого піклується.

— Тепер Маруся з малим на нову хату врешті виїде, — кумекали. — Треба до голови підкотитися… Хай би віддав стару Орисину хату під аптеку. Гарно ж? Була б в Рокитному аптека чи там крамничка господарська, а то в сільпо все гамузом — і консерви, і мило, і сокири упереміж з в'єтнамськими кедами.

— Не може голова Орисину хату конфіскувати, — казав баяніст Костя, Льошчин друзяка добрий. — Ту хату ще до революції бабині Парасчині батьки склали. Не колгоспна вона.

— І що з того? — заперечив вічний секретар рокитнянської парторганізації лисий Ласочка. — Як для соціалістичного будівництва знадобиться, то можна й конфіскувати. Колгосп голові з Маруською нову хату дав? Дав! Виходить, стару може забрати. І не під аптеку. Я б, приміром, там кафе з чаєм зробив.

— Ой-йой, знаємо ми ваші чаї! — репетували баби. — Ніде такого нема, щоби по чай через півсела до якогось кафе пхатися. Люди при тямі чаї вдома розпивають. Знаємо ми ваші чаї! Горілочки вам усе мало, щоб ви всі повиздихали від неї, паразити!

І могли ті розмови вилитися у цілком конкретні зазіхання, та після Орисиної смерті Маруся так і лишилася у старій материній хаті. Спочатку сиднем сиділа день у день та все Орисині лахи перебирала, наче сподівалася знайти відповідь хоч на одне із запитань, які так і не встигла поставити матері Льошка жінки не чіпав, розумів — горе. Та й не було у нього особливого часу біля неї сумувати — справ у колгоспі вистачало.

За місяць Маруся потроху почала на нову хату навідуватися — прибере, їсти наварить, з нових м'яких меблів пилюку збере, а на ніч знову-таки до старої хати.

— Впадеш, коли отак весь час туди-сюди бігатимеш, — Льошці вже набридли жінчині викрутаси. Місяць минув, посумувала та й годі. Треба далі жити.

— У маминій хаті й машинка швейна, і малого до дитсадка зручно, і видно той дитсадок з вікна. Якщо щось трапиться — за мить прибіжу, — вона йому. — Все одно тебе у новій хаті до ночі нема, так чого мені там скніти?

Льошка потилицю почухав і був би обов'язково знайшов аргумент на користь нової хати, та з вулиці вже водій гукає:

— Олексію батьковичу! У конторі ланкові зібралися. Ви ж самі наказали…

— От йо… — на жінку рукою махнув і побіг. І чого після того Марусі у новій хаті скніти?

Німця після Орисиної смерті і тільки здалеку бачила. Сяде той на лавці біля своєї хати, «Пегаса» засмалить і дивиться у землю.

— Не треба ти мені тепер, німцю, — прошепоче. — Пішла мама, наче щастя за собою геть начисто вимела.

А намисто все одно до грудей притисне і прислухається, наче мусить воно їй таку щиру пораду дати, що враз очі відкриються. Мовчить намисто, чи то Маруся глухою стала. Час взявся рани гоїти — то Юрковим сміхом розрадить, то над новим платтям для сусідки змусить так попотіти, що й усі погані думки забуваються. А то баби новину принесуть.

— Марусю! Чула? Кажуть, німцева Тетянка двійко дівчат народила, так німець ледь її з хати не вигнав! Отакий підлий чоловік! Отака гнила натура! Чула?

Восени Тетянка знову швиденько і майже без болю народила двійко дівчаток-близнючок. Просто у Барбуляковій хаті й народила І диво! — одна білява, аж руденька, друга геть чорнява і — прости Боже — горбоноса. Німець з бригади додому прийшов, байдужим оком на немовлят глянув.

— А… Уже й повискакували.

— Степане. Я розумію… Стільки дівок у хаті… Караул! — поспівчував Тетянчин батько Тарас Петрович і запропонував: — Хочеш, у загородку підемо? У мене там заначка є… На випадок усіляких життєвих трагедій.

— Самі туди йдіть. І жінку свою з собою забирайте, — глухо відповів німець, і хоч як Тетянчина мати не хотіла біля онучок лишитися, так сказав, що поперек мовити не посміла, мовчки забралася.

Залишилися самі у хаті. П'ятирічна Ларочка малих бавить. Тетянка, як той істукан, сидить і знай головою хитає. Стьопка проти неї сів.

— Що робитимемо, жінко?

Тетянці у голову дурне кинулося. Очі витріщила, губи копитом викрутила.

— А що робити? Наштампував мені дівок, ще й питаєш?! — вишкірилася.

— Та ти геть дурна… — здивувався німець.

— Я дурна? Це ти дурний і вже помреш дурним! — розійшлася. — Твої дівки! Твої, так і знай!

— І яким же вітром мої?

— А спав! Спав як мертвий, а я під тебе підлізла… Полоскотала, ти і встав, наче з попелу, а очей не розплющив. Навалився на мене, геть усе зробив, аж між ноги потекло. Отак, Стьопочко!

— Он як ти заговорила. — Очі під окулярами примружив, встав важко. — Та я не те що уві сні, я навіть під наркозом до тебе на кілометр не підійшов би, коза драна!

— Що?! — Підскочила, аж трясеться. — Бидло колгоспне! Селюк гнилий! Це я «коза драна»? Та у мене такі чоловіки були… Начальство! Тобі й не снилося!

— Ото й котися до свого начальства! А Лара зі мною лишиться, бо ще навчиться у тебе того паскудства!

Мала Ларка від немовляток відірвалася і сказала батькам серйозно:

— Я із сестричками бути хочу!

Німець плюнув, вхопив «Пегаса» і пішов з хати. За хвилину Тетянка біля нього на лавку всілася.

— Стьопочко! Прости мене за все. Клянуся Ларочкою, ніколи тебе не зраджу. Що хочеш, робитиму, але твоє прощення заслужу. Тільки не кидай мене. Чуєш? Не кидай. Сором же. А я. А я щось придумаю. Щось таке придумаю, щоби тобі нічого очі не різало.

— Та ти у нас на вигадки швидка, — відповів і тільки назавтра зрозумів, що мала на увазі бібліотекарка.

Наступного дня додому повернувся пізно. На бригаді хлопці зачепили німця і потягли до сільпо, горілки накупили і влаштувалися «обмивати» німцевих близнючок за конторою, де ще Старостенко заради якоїсь примхи зручні дерев'яні столи з лавками поставити наказав.

— Давай імена їм попридумуємо, — запропонував німцю тракторист Славко. — Ми не алкоголіки оце задурно пити. Хтось із бабів причепиться, а ми їм — лясь! Пішли геть! Ми тут над іменами саме мучаємося!

— Добре, що дівок двоє, — сказав беззубий дід Нечай, якого давно на пенсію вигнали, та він щодня на бригаді товкся.

— Чому? — запитав похмурий Стьопка.