Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Година ця розтягнувся на цілий тиждень і тепер Рая, Майя і Марина шарпали батька:

- Або повертай нам наші робочі сертифікати, або відшкодуй готівкою Їх теперішню вартість.

Дівоньки вже вийшли заміж і тепер від'їжджали услід за своїми судженими. (Діло у тім, що перш ніж відпустити по домівках приглянувшихся женихавшихся хлопців, а тим більше "відчинити ларець для сердець", добре виховані доньки Ірини Олексіївни завбачливо у перший же день знайомства з очумівши від привалившого щастя молодими людьми розписалися у місцевому загсі.)

Окольцьовані тепер хлопці через тиждень поїхали, а ставши замужнілими леді і вже колишні непорочниці продовжували тероризувати батька:

- Повертай, папаня, наші грошенята, усі повертай!

- Та у вас, дуреп, що зовсім дах. від щастя поїхав?! - "ласкаво" по-родинному переконував їх батько. - Вийшли заміж і, слава богу! Вирішили далі вчитися, ну і добре. Але для чого ж це гарячкування з забиранням грошей із такого прибуткового діла. І для чого ж мені чужих людей у нашу справу допускати?! Адже у нас одних наших відсотків від вкладень хватить вам на життя та навчання з головою.

- А на наряди? - у один голос засумнівалися доньки.

- На усе хватить! На усе, - завірив їх Аркадій Давидович.

- Можете і зі своїм банківським менеджером порадитися. Краще місце для роботи ваших грошей, чім у мене і він не підшукає.

Дівчата поохололи, але батьку на слово усе ж не повірили і тут же усілися за комп'ютер для "розмови" зі своїм банком.

Але хто із батьків буде бажати гіршого для своїх дітей і тато, природно, виявився правий.

Весілля вирішили зіграти одне і під Новий рік.

А зараз слідом за поїхавшими чоловіками засобиралися і молоді жінки, устигнувши усього-то за тиждень сильно-сильно полюбити "сімейне" життя.

На спомин про рідний дім влаштували вечірку (вже пізно, коли батьки полягали спати) і єдиним гостем сестер був Володя ...

Так, коли "наречені" поїхали, було , про що згадати стажеру у длиннющі осінні вечори.

Але що було, то вже було, а зараз залишилась самотність та безконечні розмови про життя з Аркадієм Давидовичем за "чашкою чаю". (Щоб не давати жінці приводу для хвилювань, хазяїн кемпінгу в відкриту не пив: він просто у чай доливав три чверті рому.)

- Я ж-то десять років у безтями у дурдомі провів, - добре вже напідпитку признався хазяїну якось Володя. - І початку усіх цих реформ не мав честі бачити. А мені вельми цікаво знати, звідкіля усей цей теперішній достаток взявся? Та ще і робота для усіх? Адже я тільки голодних бомжів та повсюди служби зайнятості для безробітних пам'ятаю ...

- Весь той, Володенька , бедлам (хазяїну такі розмови були до вподоби) був лише від того, що тодішні державні мужі лише про особисту вигоду пекли ся і направо, і наліво, вважай-за безцінь, торгували народними багатствами. А внутрішній ринок споживань - це найголовніше багатство любої країни. Але зародилася у наших землях ідея, що увесь цей ринок, задовольняючий усі наші потреби, є особиста власність кожної людини. А суспільні продуктивні сили виробляючі ці самі товари і послуги, тобто усе те що накопичили попередні покоління, є довічна власність кожного громадянина, як законна спадкоємна частина і як зона життєво-важливих його інтересів. І правове володіння усім цим і є невід'ємна право кожного громадянина по справжньому демократичного суспільства. (На зорі реформ Аркадій Давидович, тоді ще кустар - механік, маючий дозвіл на авторемонтні роботи, зі своїм кумом Федором, тоді продавцем - лоточником, а зараз власником мережі супермаркетів, дали незвичайну клятву. Що як що ці реформи зроблять їх багатими людьми, то один із них особисто вишиє і буде носити українську національну сорочку. (Федір був по національності росіянин і в усіх перебудовочних негараздах звинувачував тільки "самостійність".) А Аркадій, тобі ще Аркадій, а часто - густо просто Ар каш а, (бо був він і не руський і не українець) поклявся вивчити на пам'ять тільки-но прийняту Економічну конституцію України розмежовуючу майнові права усіх суб'єктів господарчої діяльності. Тепер вже не Федір - лоточник, а хазяїн Федір Михайлович , на усі свята (і навіть церковні) красується в українській вишиванці. А Аркадій Давидович, але тільки коли сильно на підпитку, може і мудрене слівце ввернути у свою "промову". )

- Та не може ж одна людина зразу і сіяти, і будувати, і у небі літати?! - засумнівався у такій доречності розподілу суспільного "пирога" Володимир.

- А ні хто від тебе цього особисто робити і не вимагає.

Тому і називається: правовий довічний трудовий сертифікат. Ти з'явився на світ - тобі його і видали. Певна річ не особисто тобі і навіть не твоїм батькам, а банку краю, де ти мав щастя народитися. Ось тобі і певний мінімум дитячих виплат, а потім і

Шкільних поки не стукне вісімнадцять і ти не отримаєш на руки своє право на персональне робоче місце.

- Значить за мене поки я росту усе вирішує банк? ­Володя постаринці не дуже-то довіряв, суспільним інституціям.

- Ні, усе вирішують твої батьки. А банк лише радить їм, як твої грошенята примножити ...

- Державний банк?!

- Тьфу - тьфу!!! Не споминай про неї на ніч глядячи. Її вже майже десять років як поховали і щоб не наврочить не треба тривожити її прах. Її не має, а є суспільство, країна і банки, де ми прості люди зберігаємо свої гроші. Ці банки тепер називаються: регіональними народними банками реконструкції і розвитку. І діло тут не у назві, а у суті. Не чужий дядя там править балом, а наглядальна рада. Я, наприклад, теж член такої ради у нашому районному регіоні. І повір, мені на слово, на сумнівну банківську операцію ми не виділимо ні копійки. У нас непоганий і стабільний відсоток. А хочеш великих грошей, вкладай вільні кошти в банк розвитку науки. Вельми прибуткове діло, але порою ризиковане ...

- Усі банківські справи завжди мають певний відсоток ризику! - сповнив Володя десь прочитану нісенітницю.

- Як що давати комусь в борг, то так. А ми вкладаємо свої гроші лише в себе і дітей своїх, тобто в свої справи, в свій бізнес...

- А як же конкурентна боротьба? І тінь банкрутства ...

- Це раніше так було. До реформ, - не дослухавши

Володю перебив його в запалі Аркадій Давидович. Коли ще не була задіяна програма "Велике рахування", яка на багато десятиріч вперед не тільки збалансувала і спрогнозувала, але і скрупульозно прорахувала, як загальнонаціональні інтереси так і кровні потреби кожної людини окремо. Регламентуючи по між усього іншого і конкурентну боротьбу; ніколи не доводячи її до банкрутства однієї із сторін. В оновленій країні економічні інтереси кожного громадянина тепер надійно захищені.

- А не пахне це совковим зрівнянням можливостей? ­занепокоївся стажер у хмільній відкритості.

- Так ні ж, ні! Візьмемо, наприклад, найбільш нарікаєму «старт-програму» по допомозі молодим. Як ти вже знаєш, усі учні по закінченню школи отримують річну допомогу від суспільства для успішного старту у доросле життя. Але людське життя - це довга нива. І подальша твоя доля залежить не від розміру цих невеликих, по теперішніх мірках сум, а від того як ти подалі трудитися будеш ...

- А природний хист? А родова спадщина?

- Так є у нас зараз і багаті і дуже багаті люди. І живуть вони не ховаючись, бо усе що вони мають здобуто своїм розумом і старанністю. Можливо і старі "занички" їм у цьому в якійсь мірі теж допомогли. Але запам'ятай, Володимире, гроші дурнів не люблять! І як щоб не було у них зараз ділової хватки і життєвої стійкості, то давно б спустили ці грошенята: чи у казино, чи з бабами у Криму прогуляли. Та і хіба лише в одних грошах щастя.

Ми з моєю половиною теж люди не бідні, а ось розлетілися- ­роз'їхалися наші донечки і як-то порожньо стало у домі, ­п'яненька сльоза Аркадія Даниловича добавила солоненьку "ізюминку" в його ромово - чайний напій.

11
{"b":"269857","o":1}