І так ця красна правда перетікає з віку у вік, з роду в рід. Милує око і наповнює свіжою радістю серце». Про їх Гафію казав. Так, аби вона не чула, бо тітка палилася лицем, як вишита ружа з фарбованих калиною ниток. Звідки та кров бралася в жінки, що дні збувала з голкою, а вечори - над кроснами?

Та не це дивина. Звідки бралася та ряснота і яснота кольору?! Наче виспіваний, а подекуди виплаканий, зливався вій на полотнину. І кликав до сміху, до танцю, до любовної гри чи до мрійливої задуми, до світлого смутку, до сердечної рівноваги, до очисного плачу душі... Стільки мудрої сили променило біле сяйво Гафіїного шитва! Як Тимко прописав сенс свого буття в Дерево Правди, так Гафія вшила свою нетрачену жіночу і матірну любов у полотно.

Спокій і тиша дрімали у вишитих листочках, небесна погідність - у фіялках і голубах, сонячна стиглість - у колоссі, веселість і вогненна жага яскріли в ружах і мальвах. Завитки безконечників, звізди і місяці, дерева й листя, квіти й трави, лози й грона, зозулі й соколи, когути й кури, зерно й перевесла... Все це ряхтіло, сміялося, жило осібним життям. Тканина якось і не помічалася під ним. Хто вміє, то вміє всяко. Гафія й самими чорними нитками виводила якусь значущу таїну, строгими хрестиками викрешувала з білизни найглибше світло. Так, світло радості - ось що било в очі тому, хто входив у їх світлицю, припараджену тітчиним творивом. То були другі ікони в хаті. Не дивно, що Гафія за роботою або молилася, або тихо співала. Так і бринить те звучання в плетиві її узорів.

Найтоншою, найшляхетнішою була її вишивка білим по білому. Ясне на ясному. Срібло на снігу. Сонце

в прозорій воді. Хмаринка в небесній чистоті Правда, вишивала так рідко, бо мало хто це розумів і цінував. Білим вишивала радше для хворих. Щоб око знаходило спочинок на ніжних, лагідних мережках, а тіло черпало з них приховану силу. Видати, ці сорочки справді вбирали в себе болість і чорноту гріха. Тітка Гафія молилася над ними найдовше. І вишивала їх по четвергах до півночі.

Найбільше любила обруси. І обдаровувала ними рідню. Ті чекали на них, як на чудесні дари. Обруси були для образів і для рам із світлинами, для княгинь- наречених, для непорочного крижма в колиску, для проводів небіжчиків, для сватів - плечові. Навіть найпростіші втиральники і стирки з грубого «товстина» тітка прикрашала веселими когутиками чи кониками. Як не як - до лиця їх тулиш і до стола. З руїнників діти вчилися читати. Вранці кожне хотіло першим ухопити вгиральник із двома зозулицями, що цілувалися дзьобами. Поверху над ними жовтком цвіло сонечко, обрамлене вишитим написом: «Рання пташка росу п ’є, а пізня - слізки». Милися річковою водою з каді і бігли босоніж у росу. Щоб день їх починати по-писаному. Та ряднина була для дітні. А на рушнику для дорослих був інший напис: «Не журися завтрашнім, бо кожен день має свій план». То їй надиктував Тимко.

Руки мала Гафія такі, що аж світилися. Клала стібки ретельно, чисто, аби нитка не рвалася й не гудзувалася, аби шиття було рівненьким з обох боків. Не раз треба було пригледітися, щоб вирізнити лице від вивороту. Одіж - то друге наше тіло. А тіло відчуває щось таке, що не чують вуха і не бачать очі. Тілу треба годити, розуміла тітка Гафія. І не лише м’якою теплотою полотна, але й шитими орнаментами, котрі підживлять його снагою гармонії.

Дівкам і молодицям тітка шила «рамовані» сорочки з тонкого льону. Вони «морщилися» на грудях і рукавах і оздоблювалися триколірними стрічками. Вишивання велося двома нитками - грубим швом і тонкою сіточкою, в яку лягали ряди хвильок, кривульок, зубців, плетінок, віночків, звізд і ромбів. Були рукави на ружі і маки, були з веселковими птицями, з «тройзернятами», з «хрещатою команичкою», з «винними галузками», зі «стебличатими стовпцями».

На платах, перемітках, фартухах рясно цвіли віхті косиць і співали птиці. Все це спочатку виписувалося на полотні грифликом, а затим вишивалося гладдю, заполоччю, перебиранням, стебловим швом, рубцюванням, заспульницею, поверхницею... То направду скидалося на якусь ворожбу, коли голка знала, в яку дірку між ткання пролізти, щоб за якусь часину оживити його, засвітити розмаєм. А коли вишивалося простіше, низинкою, то обмітувалося червоними, синіми чи зеленими нитками. А було, що чорними «чіпками». Тоді нитки Гафія чорнила смерековою сажею.

Найбільш любі тітці були нитки сірі й білі. Не барвлені, такі, як їх дала земля, вода й сонце. Такими вишивала собі, дрібненько і скромно. Стільки прикраси було, як у божої птиці - горобця. Зате інші чекали від неї шитва рясного й густого, щоб кольорам було тісно і масно. Тітка сама барвила нитки - калиною, бузиною, чорницею, горіхом, дикою черешнею, лушпинням цибулі, попелом кукурудзяного бадилля, глинкою, охрою, синькою, баранячою жовчю і навіть кров’ю когута.

Ті барви рвалися з її келії у світ, а сама вишивальниця мерхла і зсихалася. Втомлена марним чеканням, без чоловічого прилюбу, без дитячої опіки. Тихо танула, морщилася блідим личком, як забута на дереві йонатанка. Коли дрімала над верстатом, здавалося, що то одне ціле - відполіроване руками дерево і тверде кощаве тіло. Ніби невидимі нитки пов’язали їх у вічний вузол таємничого творення.

Бувало, про неї забували на кілька днів, затворсну в комірчині, де половину простору посідали кросна, куделя і стоси полотна. Так вона тихо й пригасла, як свічечка-посестра, що їй пособляла в роботі. Ледве витягли із закоцюблої руки човник, виплутали коси з ниток. Труна для неї була готова, але не було на що покласти тітку. Не було доброї сорочки й готового поминального обруса. Все, що вона встигала виткати і вишити, навперебій видирали з рук. Поклали її в пупке фабричне сукно, яке виміняли в сільпо на яйця. Нарешті готовий матеріал дійшов ідо Верховини. Тож у тітчиних руках вже не було потреби.

Відходила ота «правда руки», що передавала сутність землі, насіння, води, натуру звіра і птиці. Відходили скарби, що дають забути про світ. Бо світові цьому все більше корисне те, що годує і розважає.

Вуйко Тимко сказав тоді, на похороні, ніби сам до себе: «Краса красу не миє». Дивні слова. Його небіж довго не міг зрозуміти їх сутності. І досі не розуміє.

Старий довго думав, який узор вибити для Гафії на новому хресті. Так ні на що й не змігся. Відклав стамеску і засилив у щілину на дерев’яному рамені стеблину пижма. Пахучі жовті голівки все ще кріпилися під

шапочками снігу. А на голий торець сторчака старий поклав цукерку. Різдвяну, освячену отцем Дам’яном. Подумав і подався в хижу за вцілілим рушником - щоб хоч тут прядиво її душі було з нею. Звіддаля озирнувся: сірява горобчиха клювала солодкий гостинчик. Пташка- домашка.

Пов’язав рушник на кряжі, як шалик на дерев’яних грудях, і вернувся до своєї роботи. Копав день при дні, ступ за ступом. Копання виповнювало всі його будні, весь їх світлий час. Дні і ночі, і тижні зливалися в однобарвний нескінченний ряд: кайло, лопата, сани, хомут, гора і розверзле чорне ямище, наче виїдений бік берега. Копанка глибшала й ширилася.

«Красна робота, лише малий день», скрушався він за давнім звичаєм. Хоча дні й стали набирати повноти, але це мало тішило старого. Кожний новий день наближав провесінь. А це - кончина снігам, що все ще стояли по груди. Коли схилявся в упряжі, то поверхи у витоптаному санному прогоні його й видко не було. Сніг держався будь здоров, та весна, знав старий, надходить

¹ ураз, в один день. Цього й боявся, бо сніг був йому за першого помагача. Якщо Пса не рахувати.

Коли вітер студив низом, старий і не сідав до перепочинку. Працював без їдла і без сідла. Навстоячки випивав нагріте за пазухою молоко і довбав далі. Стерігся, щоб розапарені під кожушиною груди не вхопило запалення. Вже поночі розгрібав у печі приспаний жар і варив їм із Псом щось гаряче. Варив із запасом, щоб і на сніданок було. І засинав кам’яним сном. А рано, коли мороз аж синів од твердості, вже нипав із гасницею на берег. І гукав до Ріки: «Здорова спала? Що чувала?» Ріка, запеленана теплою парою, мерзлякувато хлюпотіла попід оскалені криги. Не те, щоб сонна, а якась ялова, як зазвичай узимі.