Так Йонко залишився без найменшої опіки і пустився напропалу в нетрі табірної юдолі. Кожен день кидав йому в очі скалки вражень, що глибоко пороли беззахисне, незвикле серце. Та й хіба до такого можна звикнути?! Навіть пам’ятаючи головне тутешнє правило: май завжди відкриті очі і вуха (у Йонка був відкритий ще й рот), але замкнене серце. Не допускай у нього ніяких жалощів і м 'якості.
Він не послухався ради підмітальника і закрався до котельні, ближче до тепла. Принишк за димарем і все бачив, і все чув. Була ніч, і Йонко, холодіючи тремким тілом, шептав собі, що це сон. Але то була явність, моторошна й дика. З-під колод витягли дірявий міх, а з нього - тіло дитини без ніг. Ноги були відрубані. Тепер вони пластували тулуб. Ніж був тупий, і чоловік лаявся по-іспанськи. Інші четверо підсміювалися. Розрубані кусні розклали на залізній лопаті і запхали в піч. Дверцята не причинили, і скоро приміщення наповнив дух печені. Так пахла вдома смажена материна гуска. (З того часу Йонко гусятину не їв). Прийшли ще троє. Кочегари товпилися коло печі, щоб першими вхопити поживу. Ледве не билися. Дитинча було худе, і кожен, мабуть, виглядав собі жирніший кусень...
Десь за три тижні двох людоїдів заскочили на гарячому. Витягли їх на вечірній апель, виголосили провину і били киями. Після того один із покараних сам потягся в котельню, а другого відвезли до шпиталю. То була звичайна кара за рядовий переступ таборового режиму. Не вільно було їсти більше і щось інше, ніж передбачав припис Аушвіца. А розпоряджатися людськими тілами мали право лише господарі.
Час від часу есесівці з псами просіювали табір дрібним ситом. Тоді Йонко прибивався до штубів, помагав черговим із хатніми роботами. За це його підгодовували. Хтцсь умирав, труп приховували, щоб до плацового перегуку брати його порцію. Мертві підживляли живих. Головне - аби не догледів капо, бо тоді черговий міг стати трупом сам. Приховування мерців вважалося серйозним злочином. Убивство - ні.
Трупів було багато. «Гефлінги», переважно євреї, вмирали на тяжкій роботі з камінням< Три тижні - така була тут середня міра витривалості. Після цього терміну від перевтоми і недоіду вони ставали «музульманами» і тихо конали. «АгЬеіІ іпасЬі ітеі!» - було виписано на арці таборової брами. «Праця звільнює!»
За непослух теж могли вбити палицями чи кованими чобітьми. У чварах за їстівне могли прибити й свої. Під стіною шпиталю задубілі тіла лежали, як колотвиці дров. В останньому розпачі люди кидалися на дроти й висли смугастим лахміттям. їх знімали тичками. А офіцери лаяли вартових на вишках, чому не випередили самогубство автоматною чергою. Порядок є порядок! Нічого тут не дозволялося робити самовільно. Навіть умирати.
Трупній команді не вистачало возів. Мерців тягали й на мотузках із гаком. Кістки і черепи торохтіли об брук.
Робітники годинами чекали під крематорієм, щоб здати вантаж. Нерідко й сиділи на трупах, гризучи щось виявлене в їх кишенях. Ионко й сам сюди навідувався, коли голод діймав особливо нестерпно. І тут порушував заповіт Бандьори: трупів не чіпати. Бо мусив, щоб вижити. Крім того, тут, серед мертвих, не шукали живих «цугангів». А палячі, хоч і недовго, та ситно їли і навіть пили. І мали за що купувати собі поміч таких сіромах як Ионко.
Трупи лежали у дворі, як пліснява картопля. І так же смерділо зісподу, де від давності плоть уже почала розкладатися. Бо й тут панував гендль: щоб скоріше позбутися своїх небіжчиків, унтеркапо підсували палячам «дими», себто сигарети. З тіл здирали лахи, витрушували їх, чи не випаде якась мізерія або табірні бони. І кидали на теліжку. Головне - натоптати чимбільше. Бо на кожне спалювання треба тратити п’ятнадцять хвилин, а теліжок до печей лише чотири. 1 доба така коротка...
Відтак попіл із корит висипали й ретельно визбирували переплавлені зуби, персні та інші приховані в тілах цінності. А тоді Йонко пакував його в міхи. Людський попіл вивозили па поля й на ливарні заводи, де його використовували замість шламу. Так було дешевше. Палячі, масні і чорні, сиділи в клубах сигаретного диму й потягували ром, заїдали ковбасою. За золоті зливки могли будь-що виміняти на «чорній біржі». Коли печі ставали на коротку остуду, вони давали ковтнути з пляшки і Йонкові, щоб веселив їх. Той, виціривши безгубий рот, весело голосив: «Та як мене відібрали, впав я до підлоги, пішли мої кучерики панам попід ноги...» І пристукував у бетон дерев’яними
підметками, аж порох курив. Порох із людських кісток.
Він чесно відробляв ром, танцював увиванця, метляв собою від одної до другої масної стіни. Дими лягали на покрівлю, на вікна й стіни крематорію чорним жиром. Людським.
Бувало, його посилали за дітьми. І він дочікував надворі, поки їх виноситимуть з «лабораторії». Діти заходили тихо й чемно, уважно розглядали санітарів. Декотрі посміхалися. З ними поводилися дуже лагідно. Роздягали й читали з карток прізвище. Дитина підходила до чорної завіски. Служник затуляв їй долонею очі, « другою рукою відхиляв ширму. Звідти вистромлювалася довга і гостра, як зміїне жало, голка і пронизувала серце. Дитина коротко зойкала, ніби ступила в холодну воду, і в’яла в руках санітара... Дітей у пічну теліжку можна було набити більше. Вони не встигали схуднути, були кругленькі і теплі, як тісто. І їх кісточкам достатньо було й дванадцяти хвилин. Палячам з дітьми працювати було легше. Але після дітей не лишалося золота.
Таким же робом убивали шприцом із фенолом калік і хворих. А свіжі партії новоприбулих, якщо блоки були переповнені, вели прямо в «небесну купіль». Ця споруда була ошатною і легкою, наче голуба птиця, що збирається злетіти з пагорба. А може, так тільки здавалося, бо звідти щодня зринали в небеса сотні душ.
На ту будівлю лячно озиралися навіть бувалі «кіблюки», що пройшли не одну тюрму-табір.
Довірливих людей заводили до просторої зали, просили роздягатися до теплого душу. Доти їм приготують каву і чисту білизну за розмірами. О, як це гарно - покупатися з дороги і переодягтися у свіже!
Люди рвалися один поперед другого. Завжди знаходився хтось, що стежив за порядком, аби спритники не лізли без черги. Зі шматочками пахучого мила заходили в купальню з душовими ситечками. За ними засували двері. Зараз пустять воду, - втішно чекали прибулі. Пускали, але не воду. З цівок шипів жовтуватий газ. У диких конвульсіях, у паралічі шаленства люди билися об стіни і підлогу, нігтями й зубами хапалися одне за одного...
Тоді заходила газ-команда, щоб струменями води змити зі стін кров і мозок. А заодно і обібрати тіла нещасних. Туг було завжди жнивно, бо пригнані носили коштовності на собі. Есесівці збирали тс і долучали до іншої «канади». Так називали звезену з цілого світу поклажу. Служникам щось вдавалося втаїти. Крім того, вони ще продавали й інше. За чотири «дими» чи одну «цулягу» (хліб із ковбасою) знаходилися ласі на жіноче тіло. Вже не живе, але ще тепле. Як вони молили газовиків перекрити рури бодай на півхвилини раніше: щоб жінки ще здригалися! Йонко бачив крізь шпару, з якою пожадливою хіттю злягалися вони з трупами, що лежали на бетоні з покорченими кінцівками і вибалушеними очима. Один старий так і вмер на дівчині. Його довго не проганяли - хай милується, заплатив же чоловік! А коли втямили, що Неживий, винесли їх разом, задубілих в обіймах. «Солодка смерть», - весело підмітив грек Маноле. І всі довкола, звиклі до смертей, як до вошей, десь на споді душі позаздрили старому. Таким було табірне кохання.
«Кохання - г/е ріка, и\о пливе між двох берегів, - життя і смерті», - обрамить згодом цей спогад Йонка його шуряк Тимко.
Йонко обжився. Мав досить часу і товкся по всіх закутах. Знав, що, де і як. Розвідав «чорну біржу». Там було майже все те, що й за дротом. Бо звідти щоднини приганяли нові лави різного люду з Європи. А з ним і гори «Канади» - дорогого шмаття і взуванки, інструментарію, цяцьок, смачного їдла і питва. Турок Масхун навіть прихитрявся ліпити з муки, горіхів і патоки ласощі. Де він їх брав?! Масхун возив сміття, та всі знали, що під кришкою візка сховані солодкі коржики, цукрові зірочки й півмісяці, пахучі цукати. А на бляшаній кришці сміттярки було видряпано гвіздком «Сатзк Науаі»- «Життя без смутку». І палячі, і газовики довіряли Йонкові своє золото на обмін. Він це робив уміло і хитро, маючи з того й сам хосен. Відщипував собі із смаколиків, а з пляшок навчився тягнути трунки через корок шприцом, який знайшов під шпиталем. Смоктав коньяки і ром, а спите доливав водою. І затужавіле серце м’якшало, світ добріїуав. Небо над крематорієм розпогоджувалося.
