шором... На тарелі щербина - най дарує родина... На тарелі галузки - най дарують і дружки». А напередодні з коврієм, нанизавши його на руку, ходили селом, запрошуючи: «Просив пан молодий і паніка молода, абисьте загостили до них у суботу на свайбу. Та дуже просили, абисьте прийшли, абисьте їх хижу не обійшли».
«Мамко, чому наш хліб такий смачний? У Сойми не такий добрий, і в Олени Цильовоїінший, і в школі...»
«Бо він наш, синку. Свій хліб найсмачніший».
«Мамко, з усього, крім черешень, я найбільше люблю хліб».
«Зате, синку, ти й сам добрий, як кусень хліба».
«Ага, - озвався батько з печі. - Добрий - дурному брат. Сама дурна і дітвака дурному учить».
«А най! Злоби світу ще встигне вхопити».
«Мамко, а кого ви більше любите - мене, Йвана, Петра чи Гафію?»
«Я, синку, всіх вас однаково люблю. Дуже».
«А хіба можна, мамко, всіх дітей однаково любити
і послухняних, і нечесних?»
«Можна, якщо вони твої діти».
«А няня, мамко, ви теж любите?»
«Люблю, синку».
«І коли п’яний? І коли вас б’є?»
«Люблю, синку».
«Чому, мамко?»
«Тому що він мені чоловік, а тобі батько. І ти його маєш за це любити».
«Любити, доки не виросту великий, мамко?»
«Доки не виростеш, і коли виростеш, і коло його вже не буде».
«Як можна любити мертвого, мамко?»
«Можна, якщо рідний тобі. Бо душа його з тобою. Мої мамка й нянько давно мертві вже, але душі їх дивляться з неба і помагають мені, коли тяжко».
«І хліб пекти помагають, мамко?»
«Помагають, синку, помагають... І тобі ми завжди поможемо. Ти лишень ніколи нічого не бійся. Родина, синку, - то як ріка, що зливається з малих краплин. Що їй може завадити на путі?!»
«Я знаю, мамко: ріку не можна сперти».
Того вечора він спік собі попелюх. І мав той смак достоту материнського хліба. Вперше за час після шпиталю старий не просто приглушив голод, а наївся.
«Ну ось, пане докторе, я сповняю вашу настанову: «Харчуватися треба посилено». Сам лікар, з усього було видно, харчувався так. Мав аж надуті рожеві щоки. І, мабуть, соромився того, бо залишав їх неголеними. Старому від тієї згадки чомусь стало весело на душі. Навіть без тієї чвертки, яку не купив, але зовсім не жалкував про те.
Хлібець свій замішував у чистій сорочці, що гірчаво пахла горіховим листом, яким стара перекладала в скрині одіж. І було йому потім радісно пройтися чистим двором у чистій сорочці. Як колись у празники. Одне гнітило позір - сірі більма вікон, позатикані сіном. Від того мерзко ставало на душі. Колись він щось возив до міської бойні. М’ясники задля сміху, а може, щоб відлякати вороння, набили шкуру бика і поклали її на цурпалки в дворі. З очей і вух смердючого опудала стирчала солома. І це чомусь найбільше відлякувало. Його підсліпувата хижа тепер нагадувала йому оте різницьке чуперадло.
Вділити з пенсії на скло старий не був готовий. Може статися, що доведеться йому просити бензопилу, купувати цеп, пальне. А, може, й коня найняти на який тиждень. Це крайні випадки, але відкидати їх не можна. За себе, за свої руки він був певний. Але як поведеться Ріка? Він їй уже не довіряв, а коли комусь не довіряєш, то чекаєш від нього найгіршого. І те, на жаль, приходить.
Заходило гірське літо, прогріте, стигле. Чоловіче населення давно розбрелося по світах за роботою, ягоди ще не прийшли, ліс не рубали, дамби давно не укріпляли, а комбінат, як паралізований дід, скнів у повному занедбанні. Тому старого ніхто не діймав у його відрубі. Дорога сюди теж заглухла, хаща все більше її підпирала. Тихо було. Владарювала тут на повну силу, зачувши дику волю, тільки Ріка. Давня і сильна Ріка, що розділяла гори, протинала долини, сточувала каміння, вивертала дерева й забирала нестійкі береги. А він, старий, замірився її впокорити.
На Верховині, доки не було тартаків, дерево пиляли на дошки і бруси повздовжними пилами. Один ставав згори, другий знизу - і так цигикали тонкою пилою вздовж стовбура. Раз пройшлися - відпав обапол, другий раз - вузька дошка, третій раз - товща, четвертий - ще товща. Доки не протяли ціле бервено. Вправні пильщики навіть шнур не били, вели протин на око. І дошки виходили рівні, як струни. Зате робота ця пекельна і довга, як собача пісня. І старий тепер до неїспособився. З дідовою пилою, яку півдня приводив до ладу.
«Що рукатий чоловік не зробить? - смішкував, бувало, стрий Матій. - Хіба що вуха свого не вкусить». З деревом той знався на ти. Дерево достигало в його руках. Навіть церквицю поклав у Сухарі без жодного залізного клинця. І його, небожа, приохочував до цього діла. Бо в лісі так: скільки знаєш — стільки маєш. А хист за плечима носити не треба. Він тебе сам, як крило, носить.
Гай-гай, якби чоловік знав те, що не знає, якби мав те, що не має... Мав перед собою старий модрину тверду, як граніт. А на неї лише дві руки. І тим мусив обійтися. Забив у землю розсохатий кілок і прив’язав до нього гумовий пас. А сам забрався на колоду. Позначив середину і потяг пилу на себе. А тоді дав джгутові її відтягти. І знову - на себе з притиском. Затвердла смола деревини нехоче давалася стальним зубам. Та він іншого й не чекав. Саме таке дерево йому й потрібне. За ручку пили брався обіруч, помагаючи собі всім тілом. Час від часу змочував долоні потом, що рясно виступав на потилиці й грудях. І далі пиляв.
Не рук йому було шкода, а часу. За три години роботи переніс кілок хіба на півметра ближче. Пила, гаряча, як його віддих, вже заховалася в глибині стовбура. На землі, наче довгаста кротовина, червонів горбик тирси. Модрина, як і людина, замість соку має кров, міцно держиться коренем землі, а буйною головою розкошує в небі. І листоподібна хвоя в неї шовковиста й ніжна, як дівочі вії. І кора пахне тілом, готовим до любощів.
З модрини в їх домі була підлога й поріг, що за вік обтерся ногами до лакового глянсу. Вуйко Тимко, хворий на ноги, простужені ще замолоду на нічних випасах, любив сидіти на ньому Казав, що це дерево гріє його. Наче босі ноги їх роду нагріли той поріг, і тепер це тепло віддавалося хворому тілу. Ранком через двір він, малий, гнав на пашу корів, і ті зупинялися коло призьби, обертаючи голови до вуйка. І невідривно дивилися на нього вологими жалібними очима. Треба було брати вербовий прут, аби зрушити їх з місця. Вуйкові не нудився сидіти на тому порозі цілий день. Міг підкликати собі білого когута і теребити йому гребінь або порухами здорової руки зачарувати його так, що той завмирав догори дригом і не кліпав. Підлітали птиці й підбирали з його колін крихти, чистили об ґудзики свої дзьобики. А якось малий побачив, як чорна білиця з даху призьби опустила вуйкові в долоню горішок. Він перехопив здивований погляд небожа і знітився. А білка одразу втекла в гущавник. Вуйко Тимко вже не міг ходити, але живий світ сам приходив до нього. І він цього якось соромився.
Здавалося, шо навіть дерево в полуденну спеку радо подовжувало свою тінь, аби захистити вуйка від палючого проміння. Про дерево... Якось ще раніше, коли вони вдвох косили на Голдах і сиділи в перепочинку під ясенем, маломовний вуйко задумливо сказав йому: «Натура людини - як дерево, з його корінням, плетивом гілля і пописаною корою. А тінь від дерева - то оцінка її серед людей. Ми чомусь більше турбуємося про свою тінь. А насправді треба думати про дерево свого життя». Ті слова лягли йому в душу, як камінець на дно криниці. З часом, зріднившись із лісом, старий призвичаївся порівнювати людей з деревами. І це зрівняння більше йому виказувало, ніж людські слова і вчинки. А дерев він більше набачився за свій вік, ніж людей. І більше розумів їх. З деревами почувався спокійніше і впевненіше, ніж з людьми.
Помер вуйко Тимко вночі, в своїх яслах. У сні помер, з притамованою посмішкою на тонких устах.
Нараз і не збагли, що неживий. Готувалися до похорону. А худобу виганяли в череду. І корови звично зупинилися коло хати. Вперлися ратицями в дворову моругу, втупилися очима в порожню призьбу. І не побачивши там вуйка Тимка, сумно затрубіли. І ревіли довго й пронизливо, заглушуючи далекий церковний дзвін...
