Був це один із Всеволодовичів, який підійшов під Київ, де мав зустрітися з братом своїм, щоб спільно домовитися про військовий похід.

— Гляньте, товариство! — гукнув княжий слуга. — Цей чернець на чортика скидається.

— Еге! — озвався другий. — І ріжки в нього ростуть. Давайте перевіримо, чи є у нього хвіст?

— А смердить від нього як! — пирснув третій.

Від тих слів велика лють увійшла в Григорієве серце. Він спинився на стежці і тричі плюнув на землю.

— За ці слова нахабні будьте тричі прокляті! — сказав він. — Плачте про свою погибель і кайтесь у гріхах своїх, щоб у страшний час прийняти собі відраду!

Він подивився на Дніпро, що грав вечірніми вигравами і сліпив очі жмурами: була під ту хвилю ріка ніжно-синя.

— Накликаю на вас суд божий, — сказав він далі. — У воді всі погинете!

Тоді розсердився князь і, наїхавши на старця, вдарив його бичем.

— Ану, старе опудало, забери свої слова назад! — наказав він жорстоко.

На те ще більше знавіснів Григорій, хоч і лишився на позір спокійний, затремтіла дрібно-дрібно його борода.

— За слово грубе до божого слуги згинеш і ти, — сказав він до князя. — Проклятий будь і згинь у воді!

— Зв'яжіте його, отроки! — сказав князь. — І хай умре, як сам пророчить!

Тоді зіскочили з коней отроки, схопили старця, прив'язали камінь до шиї і поволокли до Дніпра, в якому хотів обмити своє тіло Григорій. Розмахнулися, а тіло в старого було легке й майже всохле, і— бовкнув він між срібні спалахи і в ніжно-голубу глибінь. Відтак ковтнула бездна Григорія, лишився на березі тільки дух сморідний, і отроки, які топили старця, почали занепокоєно нюхати собі долоні: скверну Григорієву вони на себе перейняли. Але були легковажні й молоді, тому вимили руки з піском і скочили притьма на коней, весело скалячи зуби, щоб помчатися назустріч своєму щастю чи погибелі…

Григорія ж виловили монастирські рибалки у сіті, а коли принесли в монастир, від нього вже не йшов сморідний дух. Воно й мало бути так: хто закінчив своє земне існування, не судиться вже судом земним…

Коли Григорія поховали, ігумен зібрав братію і наказав зламати двері до Григорієвої келії. Відтак виступив наперед Кирило Ямчич, холоп монастирський, і сказав, що він зуміє відчинити двері. Він і справді легко їх відчинив, і братія зайшла в келію. Густий сморідний дух їх вразив, але не зважили вони на це. Тоді Кирило Ямчич відчинив другі двері, пильно озирнувши перед тим замок. Вратія зайшла у кліть і так було забрано на монастир все Григорієве золото та срібло.

— От бачиш, отче Єреміє, — сказав тихо ігумен. — Живе — живому, а мертве — мертвому.

— Воістину! — прорік Єремія, і його лице стало благочестиве. Скриню із золотом та сріблом і лантух із коштовним посудом несло троє колишніх татей. Тепер вони холопами були і на обличчях їхніх лежало смирення.