Вранці він устав із важкою головою, блідий, вимучений, і перша жінка, яку побачив зі свого двору, викликала в нього жах. Він відвернувся, а по обличчі йому пробігла бридлива гримаса. «Боже! — сказав він подумки. — Навіщо спитуєш мене?» Йому не дано було відповіді, і він збагнув: коли не дістане звільнення, пропаде.

Тоді пішов у найближчу церкву, де був попом його рідний дядько, і оповів йому про все щиросердно — було це тоді, коли закінчилася служба. Стояли вони біля церкви й дивилися, як спадають на землю оранжево-сині сутінки. Над головою поступово висіювалися зорі, і пізнав хлопець гостру неприкаяність.

— Таке відчуваю, — сказав дядькові, — начебто немає мені в світі місця…

— Ти, Якове, — а звався Іоанн до чернецтва Яковом, — забагато собі до голови береш, — мовив старий священик, стежачи, як лисніє під місяцем Почайна. — Просто чутливий ти народився, відтак гарячої жінки тобі треба.

— Жінки? — перепитав з жахом Яків, що потім Іоанном назветься. — Ви кажете: жінки?

— Авжеж! — засміявся священик, і цей сміх у першій темені зазвучав м'яко й поблажливо.

Тоді Яків оповів дядькові свою історію детальніше, додавши про жах, який відчуває, наближаючись до жінок, оповів, що дивне щось тоді з ним коїться: серце шалено калатає, а тіло мліє.

— Ого-го! — засміявся рокітливо дядько. — Гарячої ти, небоже, крові!

Тоді він ще детальніше оповів дядькові свою історію, додавши про омерзіння, яке відчуває вночі, і що після того цілий день не може дивитися на жінок.

— . Напитуй собі дівчини! — добродушно відказав старий і пішов у ту першу темінь, що спала на землю після оранжево-синіх сутінків. Яків, що Іоанном пізніше назветься, стояв, здивовано розтуливши рота, лежала довкола нього темінь першопочаткова, і зорі висівалися густо над головою; думав він, що посміявся із нього дядько, бо де ж це воно видано, щоб узяти та й перестрибнути через заказану стіну, що відділяла його від дивних істот у довгій широкій одежі. Страх прийшов до нього у тій темені, в якій ще прочувалися оранжево-сині сутінки; здалося йому — в люті муки це його тручає, і корчитиметься він, і битиметься об землю, і помре скоріше, ніж станеться те, що бажав йому дядько. Тоді він став думати і про свою сусідку Настку, яка вгадала-таки, що він сховався у кущах і наглядав за їхнім танком, зрештою, й після того вони зустрічалися кілька разів, з'єднуючись поглядами. Мав він од того ще дивніше почуття — немов ножем його хто вдаряв.

Завмер у тій першій темені, яка за кілька хвиль мала стати звичайною ясною, супокійною ніччю; подумалося, що з неї виступить зараз назустріч Настка, що підійде до нього близько, а може, й завітає в його серце, як у свій дім. І стоятиме він тут на пагорбі, коло церкви, доки не висохне і не стане отаким сухим сутінком, можливо, й оранжево-синім — чорна хвиля у ньому хитнулася, і йому захотілось утекти від дівчини, яка так сміливо збиралася відчинити йому груди і вступити в нього, як у власну хату. Відтак побачив він посмішку в дівчини, і здалося йому, що то погордлива, а може, й зневажлива посмішка.

Дядько вже давно сховавсь у темені, що заступила оранжево-сині сутінки, і аж тепер отямився Яків і захотів побігти дядькові вслід, щоб учетверте розказати йому свою історію, додавши, що дівчата, які йому привиджувалися вночі, зовсім голі були…

Дома не мав він сестер, а тільки братів, мати його була стара і висохла в тріску, і не вважав він її за жінку, та й як можна вважати за жінку рідну матір? Жінки жили за парканами, вони наповнювали сусідські будинки й вулиці, вони виглядали у віконця, а також з-за плотів, вони раптово виходили назустріч з порожніми відрами, вони мали дивні очі і розтинали хлопця тими поглядами; він блід, білів і вицвітав, кров у ньому переставала струмувати, і ледве рухав він ногами, тоді як руки його висіли, наче батоги, — немічний і кволий робився. Вночі плоть його розріджувалася, йому снився глек молока, і плескало те молоко у темно-синє, майже чорне повітря. Після того знову струшувалося тіло від омерзіння, і починав плакати він, бо довкола вигецували голі юні тіла, а йому до них уже й інтересу не було. Здригався від гострого холоду, що обпікав тіло, і прокидався мокрий: полегшене зітхання викочувалося йому з грудей: не на тому зеленому лугу він був і немає навколо нього анікогісінько!

Так тяглося місяцями, і ось після однієї надто вже бурхливої ночі він встав зовсім білий, наче стіна, десь такий, як те пролите у ніч молоко, вдягся тремтячими руками, спробував умитися, але вода йому здалася суха, як пісок. Тож не втерся він, а пішов на вулицю, не бачачи на ній ані однієї з тих, хто ніс порожні відра, виглядав у вікно чи з-за плоту; не побачив він і Настки, яка, уздрівши його з-за плоту, аж пальці на вуста клала. Ішов простоволосий, забувши вдома й шапку, дивився на світ тонкими щілинками очей і дихав зовсім сірим повітрям, бо сам із білого вже сірий став; сіре небо він побачив над головою, коли підходив до Печерського монастиря, і ненароком подивився вгору. Тоді застукав у хвіртку монастиря голосно й відчайно. Воротним тоді виявився Єремія, тож перший і вислухав Якова саме він.

— Диявол тебе мордує, — сказав Єремія поважно. Нещодавно він причастився Прохорового питва і світ бачив довкола себе чорний. — Коли не даси відсічі, замордує тебе і в пекло трутить…

— Господи боже! — вигукнув злякано Яків.

— Диявол оселисько має перш за все в жіночому тілі, — сказав Єремія: перепив він сьогодні Прохорового напою і здалося йому, що вогонь із пекла бачить. — А через жінок він найбільше нас і мучить.

— Що ж мені вдіяти, отче? — з розпачем заламав руки Яків.

— Богові треба себе віддати, — мовив, дивлячись у землю, Єремія. — День і ніч молити його про помилування.

— Але я й так забагато молюся, — сказав юнак. — І не пізнав іще полегші.

— Значить, неправильно молишся, коли змагає тебе диявол, — сказав Єремія. — Затям твердо: жінка — це вмістилище нечистого. Перший гріх вона сотворила, і прокляття на людей через неї впало.

— Але є жінки порядні й добрі! — несміливо сказав Яків.

— Нема порядних і добрих! — зашипів Єремія. — Облудні вони, брехливі й нечисті. Хіба ти не сказав, що жахають вони тебе?