Я йшов позаду процесії, яку густо зарошував дощ, поступово мокріла в мене одежа, і не міг виразно сказати: добре чи лихе діло замислив Агапіт. Не міг сказати: чи й справді став на дорогу спасення цей головник, а чи тільки хоче скористуватися з доброї нагоди. «Але і він людина, — подумалося мені, — і він хоче бачити небо, сонце та землю, хоче ще не раз відчути на обличчі хоч би отакий дощ». Жаль із недовірою в мені боровся, адже кожен із нас залюбки ступає босими ногами по траві. «Ось вона, радість звичайного людського буття, — подумав я, — і її може відчувати навіть той, хто такої радості іншого позбавляє. Хоч дощ навколо хлющить, гарна все-таки земля: оцей двір, залитий водою, і мокра, пружка трава, що вже вибила стебла з насінням. Гарний оцей дощ, прозорі ці цівки, що сотаються із неба, — це завдяки їм буяніє все й молодіє. Хто зна, — подумалося мені, — може, даремно щось шкребоче на серці, може, дійство, яке тут відбувається, і справді прославити варто, адже люди, звірі, комахи, птахи та дерева, зілля та вода суть одного кореня і в одне зливаються тіло, ім'я якого природа-матінка наша, що її можна назвати богом. Коли ж так, то ми у ньому пробуваємо і його частинками суть. Світ цей надто складно й багатоманітно переплетений, і те, що є в ньому такі смертники й Агапіти, та й навіть оці вдягнені в чорне люди, може, все це потрібно світу, все це — лунки однієї сітки, бо сіткою знову ж таки бог є? Так мало ми про цей світ знаємо, тож чи можна відверто судити й хвалити його, адже розум і дурість, милосердя й жорстокість — це клітини одного духу…» Я все-таки сумнівався. Не розумів до кінця джерел свого сумніву, бо щось було тут такого, що суперечило моєму серцю. Щось мене в тому гнітило, і не міг я під ту хвилю знайти в собі добрих слів. Зрештою, надто молодий я ще тоді був і мало про облуду людську знав, адже в тому моменті все облудою, як дощем, було покрито: облуду творили Агапіт і головник, що так покірно, наче пес, за ним 'трюхикав. Я тоді не розумів, що людина — це бог і звір в одному тілі, сьогодні одне в ній, а завтра друге переважа, що, знищивши бога в собі, людина звіром робиться, а знищивши звіра, існувати перестає.
Агапіт тим часом зайшов до келії. Смертник спинився біля порога, спинилися і всі ми. Дощ зверху всіх нас обливав, але, здається, не помічали в той мент ми хлющі. За хвилину Агапіт вийшов на ґанок, в руці в нього був кухлик, і він виставив його на дощ.
— На, випий оце і вимиється з твого тіла отрута, — сказав Агапіт.
Головник схопив тремтливими руками кухлика і пожадно почав пити. Дощ лився йому на обличчя, а на шиї швидко ковзався великий борлак.
Тоді знову освітився Агапіт, як і того разу, коли врятував Святошу, і його обличчя стало на тому ґанкові наче сонячним промінням залите.
— Взиваю до вас, братіє, — гукнув він із порога. — Святий дощ звільнив його від отрути, і я дарую його вам…
Він звів підборіддя, бо очі його запалахкотіли радісно, і, дивлячись на цього щасливого звитяжця, несподівану печаль я відчув: ось вони, радощі земні: один зносить гордо підборіддя, а другий згинає перед ним спину. «Горе переможцям! — подумав тоді я. — Звір дикий у них виростає!»
Але я помітив інше. Головник стояв до мене боком, і побачив я, що він там, у грязюці, кинений додолу милосердям, що йому вчинено, не ллє радісних і щасливих сліз. Не відчуває свого упослідженого щастя, а дивиться знизу вгору туди, до щасливого, осяяного сонцем, хоч ніякого зараз сонця й нема, звитяжця свого, дивиться пильно й пронизливо, аж доки не помічає того погляду щасливий переможець, погляду знизу нагору, примруженого й гострого, наче ніж, погляду, в якому горить жовтий вогонь зненависті. Агапіт раптом здригнувся і відвів очі перший: побачив-бо він звіра дикого, якого тільки-но випустив із клітки і який уже перший крок ступив, щоб голод свій, набутий у тій клітці, погасити. Цілитель мимовільно відступив крок і злякано перехрестив простір, наповнений дощем, людьми і сірим киселем.
