Через двадцять хвилин ми вже наговорилися, і коли машина виїхала на автостраду, а двигун перейшов на монотонне фуркотіння, я знову заснула; коли ж прокинулася, ми вже їхали по сільській дорозі, а голову мені немов стиснуло обручем. Я знайшла в сумочці аспірин, розжувала три таблетки і з огидою проковтнула. Яку частинку свого розуму, своєї пам’яті втратила я внаслідок мікроінсульту, поки спала? Про це я не дізнаюся ніколи. І саме тоді, на задньому сидінні отого маленького бляшаного автомобіля, я вперше відчула щось схоже на відчай. Паніка була б тут надто сильним словом. Частинкою цього відчаю була клаустрофобія, безпомічна ув’язненість в процесі власного занепаду, відчуття всихання. Я поплескала Майкла по плечу й попросила увімкнути музику. Він вирішив, що я просто попускаю йому, бо ми вже наближалися до місця призначення, і відмовився. Проте я наполягла, і от знову пролунало бамкання контрабаса, на яке накладався м’який баритон, що співав на карибському діалекті щось схоже на дитячі лічилки. Це мені допомогло. Трохи розрадило. Воно звучало так по-дитячому, хоча я підозрювала, що тут виражені якісь фатальні почуття. Перекладу я не стала просити.
Музика все ще грала, коли ми повернули на під’їзну дорогу до готелю Тілні. Минуло вже більше двадцяти п’яти років, коли я востаннє їхала цією дорогою на похорон Емілі. Спершу я помітила відсутність паркових дерев, величезних берестів, що загинули, як мені ввижалося, від якоїсь хвороби, а дуби, що ще залишалися, зрубали, аби розчистити поле для гольфу. Ми навіть пригальмували, щоб пропустити декількох гравців і хлопчиків, які несли за ними ключки. Я не могла не думати про них як про порушників, що незаконно проникли в чужі володіння. Ліс, що оточував старий котедж Ґрейс Тернер, стояв і досі, і коли ми проминули останні буки, перед очима з’явився головний будинок. Будь-які ностальгічні почуття були б недоречними — це завжди була потворна будівля. Проте здалеку вона виглядала голою і беззахисною. Плющ, який раніше пом’якшував враження від того яскраво-червоного фасаду, був обідраний, можливо, щоб не руйнував цегляну кладку. Незабаром ми вже наблизилися до першого мосту, і я побачила, що озера більше немає. На мості ми опинилися над бездоганним трав’яним газоном, які часом можна бачити в старих фортечних ровах. Саме по собі це не виглядало негарно, якщо не знати, що тут було раніше — осока, качки й велетенський короп, якого двоє бродяг спекли і з задоволенням з’їли біля храму на острові. Якого вже теж не було. На його місці стояла дерев’яна лавка й урна для сміття. Острів, який, звичайно, вже не був островом, став видовженим горбочком, вкритим рівненькою травою, як величезний стародавній курган, де росли рододендрони й інші кущі. Його оточувала посипана гравієм доріжка, де тут і там стояли інші лавочки й круглі садові ліхтарі. У мене не було часу спробувати відшукати очима те місце, де я колись сиділа, заспокоюючи юну Лолу Маршал, бо ми вже їхали другим мостом, а тоді загальмували, звернувши на асфальтовий паркінг, що тягнувся вздовж усього будинку.
Майкл відніс мою валізку в рецепцію, розташовану в старому холі. Як дивно, що вони потурбувалися покласти мотузяний килим на оту чорно-білу плитку. З акустикою, здається, тут завжди були негаразди, хоча мені це ніколи не заважало. Зі схованих динаміків неголосно звучали «Пори року» Вівальді. На цілком пристойному столі червоного дерева стояв комп’ютерний монітор і ваза з квітами, а по боках — два манекени рицарів у повному обладунку, наче на варті; на панелях висіли схрещені алебарди й щит із гербом; над ними — портрет, який раніше висів у їдальні і який мій дід придбав, щоб створити враження давніх родових традицій. Я віддала Майклові чайові й щиро побажала йому успіхів у справі бідності та прав власності. Намагалася якось зам’яти мою дурну репліку про юристів. Він привітав мене з днем народження, потиснув руку — яким же легеньким і нерішучим був його потиск — і пішов. Серйозна дівчина за столом реєстратора, в строгому діловому костюмі, видала мені ключ і сказала, що колишня бібліотека зарезервована виключно для нашого свята. Ті декілька людей, які вже приїхали, пішли на прогулянку. Згідно з планом, усі мають зібратися о шостій, на коктейлі. Розсильний віднесе нагору мою валізку. Мені зручніше буде піднятися ліфтом.
Ніхто, отже, не збирався мене вітати, але це й до кращого. Я воліла познайомитися з усім на самоті — стільки ж бо цікавих змін, — перш ніж виступити в ролі почесного гостя. Піднялася ліфтом на третій поверх, пройшла через скляні протипожежні двері й пішла коридором, напастована підлога якого рипіла так само, як і раніше. Дивно було дивитися на пронумеровані й замкнені спальні. Звичайно, номер моєї кімнати — сьомий — нічого мені не казав, але я, здається, вже здогадалася, де сьогодні спатиму. Принаймні, зупинившись перед дверима, я не була здивована. Не моя колишня, а кімната тітоньки Венери, бо завжди вважалося, що з неї найкращий вид — на озеро, на дорогу, на ліс і на далекі гори. Чарлз, онук П’єро й організатор усього цього, мабуть, спеціально замовив її для мене.
Приємною несподіванкою було опинитися всередині. До кімнати були долучені сусідні по обидва боки, і утворилися розкішні апартаменти. На низенькому скляному столику стояв величезний букет оранжерейних квітів. Величезного високого ліжка, яке так довго без будь-яких скарг займала тітонька Венера, вже не було, так само як і різьбленого комода для приданого й оббитого зеленим шовком дивана. Тепер вони належали старшому синові Леона від другого шлюбу і стояли в замку десь у шотландських горах. Але нові меблі були гарні, і кімната мені сподобалася. Принесли мою валізку, я замовила чай і повісила сукню в шафу. Оглянула вітальню, в якій був письмовий стіл і хороша лампа, і була вражена розмірами ванної з її ароматичними сумішами й купою рушників на гарячій сушарці. Втішно було не бачити в усьому позбавленого смаку занепаду — а це ж легко стає у старих людей звичкою. Я постояла біля вікна, милуючись сонячним світлом, яке падало збоку на поле для гольфу й під яким виблискували голі дерева на далеких узгір’ях. Я все ще не могла погодитися з відсутністю озера, але його, можливо, колись відновлять, зате сам будинок як готель, безперечно, вміщав значно більше людського щастя, ніж коли я тут жила.
Чарлз подзвонив через годину, якраз коли я почала думати, що вже час одягатися. Він сказав, що прийде за мною о чверть на сьому, коли всі інші вже зберуться, і відведе вниз, так щоб зробити мій вхід урочистим. Так воно й сталося, коли я увійшла в ту величезну кімнату L-подібної форми, під руку з ним, у своєму пишному кашеміровому наряді, — і пролунали оплески, а потім піднялися келихи п'ятдесяти родичів. Найперше враження, яке в мене виникло, коли я увійшла, що я нікого не впізнаю. Жодного знайомого обличчя! Я подумала, чи не передвістя це того несвідомого стану, який мені обіцяли. Потім, потихеньку, люди почали вирізнятися. Слід лише брати до уваги роки й враховувати швидкість, із якою немовлята стають галасливими десятирічними підлітками. Неможливо було не впізнати мого брата, скуленого і перехиленого на один бік у своєму кріслі на коліщатках, із пов’язаною на шиї серветкою, щоб ловити пролите шампанське, яке хтось підніс до його губ. Коли я нахилилася й поцілувала Леона, він спромігся посміхнутися тією половиною обличчя, якою ще володів. Я також досить швидко розпізнала П’єро, дуже всохлого і з блискучою лисиною, на яку мені захотілося покласти руку, але такого ж, як завжди, сяючого і величезною мірою главу родини. Так вже повелося, що ми ніколи не згадуємо його сестру.
Я обійшла кімнату, маючи біля себе Чарлза, який підказував мені імена. Як чудово бути в самому центрі такого доброзичливого родинного зібрання. Я знову перезнайомилася з дітьми, онуками й правнуками Джексона, який п’ятнадцять років тому помер. Фактично, близнюки удвох добряче наповнили цю кімнату. Леон теж непогано постарався з його чотирма шлюбами, виявившись напрочуд відданим батьком. Віковий діапазон тут був від трьох місяців до Леонових вісімдесяти восьми років. А який набір голосів, від буркоту до вереску, поки офіціанти розносили шампанське й лимонад. Підстаркуваті діти далеких родичів віталися зі мною як давно забуті друзі. Кожен другий хотів сказати мені щось приємне про мої книжки. Групка чарівних підлітків розповіла, як вони вивчали мої книжки в школі. Я пообіцяла прочитати машинопис роману чийогось відсутнього сина. Записки й візитки впихали мені в руки. На столі в кутку кімнати були звалені подарунки, які я повинна буду розпакувати, як заявили мені кілька дітей, до, а не після того, як вони підуть спати. Я обіцяла, потискала руки, цілувала щоки й губи, захоплювалася немовлятами й лоскотала їм щічки, і саме тоді, коли я вже почала думати, з яким задоволенням присіла б де-небудь, я помітила, що розставляють стільці, всі звернені в один бік. Потім Чарлз став плескати в долоні й, перекрикуючи шум, який зовсім не вщухав, оголосив, що перед обідом ще буде дана вистава на мою честь. Прохання до всіх зайняти місця.