Лікар сказав, що в мене васкулярна деменція, але й намагався певною мірою втішити. Він із десяток разів повторив, що процес буде дуже повільним. І це краще, ніж старечий склероз мозку з його різкими змінами настрою та агресивністю. Якщо мені пощастить, то перебіг хвороби матиме полегшену форму. Може, я й не почуватимуся нещасною — просто безтямна стара квочка в кріслі, яка нічого не знає, нічого не чекає. Я сама попросила його бути відвертим, тож не могла нарікати. А потім він спішно почав мене випроваджувати. В приймальні у нього сиділо дванадцятеро людей, чекаючи своєї черги. На завершення, допомагаючи мені одягти пальто, він окреслив мої перспективи: втрата пам’яті, коротко- й довготривалої, зникання окремих слів — прості іменники почнуть зникати першими, — потім мови взагалі, разом зі втратою рівноваги, а незабаром і повного контролю над рухами і, нарешті, всієї автономної нервової системи. Щасливої дороги!

Я не була дуже засмучена, принаймні не одразу. Навпаки, я була збуджена й відчувала нагальну потребу розповісти все найближчим друзям. Годину я провисіла на телефоні, ділячись новинами. Можливо, я вже почала втрачати контроль над собою. Але це здавалося таким важливим. Весь день я провела в кабінеті, займаючись домашніми справами, а коли закінчила, на полицях стояло шість нових папок. Увечері прийшли Стелла з Джоном, і ми замовили додому якісь страви з китайського ресторану. Вони випили дві пляшки «морґону»^[25]. Я пила зелений чай. Мої милі друзі були шоковані описом мого майбутнього. Їм обом уже за шістдесят, вони достатньо старі, аби дурити себе, що сімдесят сім — це ще молодість. Сьогодні, в таксі, їдучи Лондоном зі швидкістю пішохода під крижаним дощем, я не могла думати ні про що інше. Я божеволію, повторювала я собі. Не дайте мені збожеволіти. Проте насправді я не могла в це повірити. Можливо, я всього лиш жертва сучасної діагностики; в іншому сторіччі про мене б сказали, що я стара і тому виживаю з розуму. А чого я ще можу чекати? Я в такому разі всього лиш помираю, западаю в безпам’ятство.

Таксі звернуло навпростець через бічні вулички Блумсбері, повз будинок, де жив мій батько після другого свого одруження, і повз напівпідвальну квартиру, в якій я жила й працювала протягом п’ятдесятих років. Після певного віку поїздка містом навіює невтішні роздуми. Громадяться адреси померлих людей. Ми проїхали площею, де Леон героїчно опікувався дружиною, а потім вирощував своїх гамірливих дітей із такою відданістю, яка всіх нас дивувала. Колись я теж стану лиш побіжною згадкою для пасажира в таксі, що проїздить повз мене. Це дуже популярний коротший шлях — внутрішнє кільце Риджентс-Парку.

Річку ми переїхали мостом Ватерлоо. Я навіть посунулася на сам краєчок сидіння, щоб охопити поглядом свою улюблену панораму міста, і коли повертала голову від собору святого Павла ліворуч до Біґ Бена праворуч, а між ними вся пишнота туристичного Лондона, то почувала себе фізично справною і розумово здоровою, незважаючи на головні болі й певну втомленість. Навіть добряче підтоптана, я відчувала себе такою самою, якою була завжди. Це важко пояснити молодим. Ми можемо виглядати справжніми динозаврами, але все одно не становимо якогось окремого племені. Хоча за рік чи два я вже втрачу право на подібний традиційний протест. Важко хворі, психічно неврівноважені — це інша, нижча раса. І ніхто не переконає мене в протилежному.

Мій водій вилаявся. За рікою дорожні роботи вимусили нас їхати в об’їзд у напрямку старого Каунті-Холу. Коли ми звернули там на манівці в напрямку Ламбета, я мигцем побачила госпіталь святого Томаса. Він був зруйнований під час бомбардувань Лондона — мене, Богу дякувати, тоді там не було, — а споруджені нові будівлі разом із вежею — це національна ганьба. Мені випало працювати в трьох госпіталях — в Олдер Гей і в Королівському східно-суссекському, а також у госпіталі святого Томаса, — і я об’єднала їх у своїй розповіді, щоб зосередити все, що зі мною відбувалося, в одному місці. Дуже зручна умовність і одночасно найменша моя погрішність проти істини.

Дощ уже трохи вщух, коли водій розвернувся просто посеред вулиці в протилежному напрямку, щоб під’їхати до головних воріт музею. Зайнята пошуками своєї сумочки, діставанням двадцятифунтової банкноти, розкриванням парасольки, я тільки після від’їзду таксі помітила машину, що стояла перед нами. Це був чорний «ролс-ройс». Якусь мить мені здавалося, що вона порожня. Насправді ж водій був такий маленький, що його майже не було видно за кермом. Я не впевнена, що те, про що я збираюся розповісти, справді можна назвати вражаючим збігом обставин. Час від часу я думаю про Маршалів, коли бачу запаркований «ролс» без водія. За стільки років це вже стало звичкою. Вони часто з’являються в моїх думках, найчастіше не викликаючи ніяких конкретних почуттів. Я вже звикла до думки про них. Вони все ще час від часу з’являються в газетах у зв’язку з їхнім фондом і всім тим добрим, що він робить для медичних досліджень, чи з колекцією, яку вони подарували галереї Тейт, чи з їхнім щедрим спонсоруванням сільськогосподарських проектів у Центральній Африці. Чи у зв’язку з її прийомами або з їхніми шаленими судовими переслідуваннями вітчизняних газет за дифамацію^[26]. Тому не було нічого дивного, що я подумала про лорда й леді Маршал, підходячи до тих масивних гармат перед музеєм, але пережила справжній шок, побачивши, як вони спускаються сходами мені назустріч.

Їх проводжала група офіційних осіб — я впізнала директора музею — і один фотограф. Двоє молодих людей тримали парасолі над головами Маршалів, коли ті спускалися сходами біля колон. Я трошки затрималася, уповільнивши кроки, але не стала зупинятися, щоб не привертати до себе уваги. Надійшов час для рукостискань, якесь зауваження лорда Маршала зустріли добродушним сміхом. Він спирався на ціпок, лаковану паличку, яка, як мені здається, стала в нього чимось на кшталт фірмового знаку. Він із дружиною і директор постояли перед камерою, потім Маршали пішли, супроводжувані молодими людьми в ділових костюмах і з парасольками. Музейне начальство залишилося на сходах. Мене турбувало те, яким шляхом підуть Маршали, щоб уникнути безпосередньої зустрічі з ними. Вони вирішили обійти гармати зліва, я зробила те саме.

Частково схована за гарматними стволами і їх бетонними постаментами, частково — за своєю нахиленою парасолькою, я залишалася невидимою для них, але сама добре все бачила. Вони йшли мовчки. Його я впізнала по фотографіях. Незважаючи на пігментні печінкові плями й фіолетові набряки під очима, він виглядав нарешті як справжній бездушний плутократ, хоча й дещо всохлий. Вік зіщулив його обличчя і надав вигляду, якого йому завжди трошки не вистачало. Меншою стала щелепа, і те, що він схуд, пішло йому на користь. Він не зовсім твердо стояв на ногах і страждав через плоскостопість, але йшов достатньо впевнено для людини вісімдесяти восьми років. З часом навчаєшся свідомо судити про такі речі. Проте він міцно тримався за її руку, а ціпок був не тільки напоказ. Досить часто згадували про те, скільки всього доброго зробив він для світу. Можливо, він прожив життя, загладжуючи свою вину. А може, він просто бездумно пер напролом, живучи життям, яке завжди відповідало його суті.

Що стосується Лоли — моєї великосвітської кузини, запеклого курця, — то ось вона переді мною, така ж худа й спритна, як хорт, і така ж вірна. Хто б міг таке подумати? Тут вона зуміла, як кажуть, ухопити Бога за бороду. Може, це прозвучить неприємно, але саме так я й подумала, глянувши на неї. На ній було чорне пальто і яскраво-червоний капелюх із широкими крисами. Радше зухвало, ніж вульгарно. Майже вісімдесят років — і все ще в туфлях на шпильках. Вони цокали по тротуару, наче йде молода жінка. Ніяких слідів куріння. Фактично, її вигляд наводив на думку про оздоровчі центри й штучний загар. Вона зараз була вищою від чоловіка, а її енергійність не викликала жодних сумнівів. Проте було в ній і щось комічне — чи я вже хапаюся за соломинку? Макіяж був надто відвертий — криклива помада, густий шар крему й пудри, Я завжди була пуританкою в цьому відношенні, тому вважаю себе ненадійним свідком. Мені здалося, що в ній є щось від театрального лиходія — сухорлява постать, чорне пальто, криваво-червоні вуста. Ще б довгий мундштук, кімнатну собачку під пахву, і вона виглядала б зовсім як Круелла де Віль^[27].