Її побоювання не були безпідставними. Він був охоплений гнівом, який потім несподівано зникає.

— Дорослішою, — повторив він за нею. Коли він підвищив голос, вона аж підскочила. — Чорти б тебе взяли! Тобі вже вісімнадцять. Скільки тобі ще треба дорослішати? Там на полях солдати у вісімнадцять років вмирають. Вони достатньо дорослі, щоб кинути їх вмирати на дорогах. Ти знала про це?

— Так.

Він не знав, скільки всього вона бачила, — але то була жалюгідна втіха. Дивно, що, незважаючи на всю свою вину, вона відчувала потребу протистояти йому. Протистояти, щоб не бути знищеною.

Вона просто кивнула. Говорити щось вона не наважувалась. При згадці про смерть його охопив наплив почуттів, штовхаючи від гніву до крайніх проявів збентеженості й огиди. Він важко дихав, хапаючи повітря, стискав і розтискав правий кулак. І продовжував дивитися на неї, в неї, жорстким, диким поглядом. Очі в нього палали, він кілька разів ковтнув. М’язи в горлі звело судомою. Він теж боровся з емоціями, яких не хотів виставляти напоказ. Вона знала лиш саму дрібочку, та й ті крихти, про які вона дізналася як сестра-практикантка, відкрилися їй у безпечній палаті, поміж ліжками. Вона знала цілком достатньо, аби здогадатися, що на нього накотили спогади, і він безсилий проти них. Вони не давали йому говорити. Вона ніколи не дізнається, які жахи примушують його труситися. Він на крок наблизився до неї, і вона відсахнулася, не впевнена більше в своїй безпеці — нездатний говорити, він може почати діяти. Ще крок, і його мускуляста рука дотягнеться до неї. Але між ними опинилася Сесилія. Стоячи спиною до Брайоні, вона дивилася на Робі, поклавши руки йому на плечі. Він відвернув від неї обличчя.

— Дивися на мене, — тихенько сказала вона. — Робі. Дивися на мене.

Його відповіді Брайоні не почула, вловила лише його незгоду чи заперечення. Можливо, він вилаявся. Сесилія обхопила його міцніше, а він викрутився всім тілом, і вони були схожі на борців, коли вона простягла руки й намагалася розвернути до себе його голову. Але він задер вгору обличчя, відвертав губи, зуби оголилися в якійсь гидкій пародії на посмішку. Вона міцно стиснула руками його щоки, з трудом розвернула його обличчя й підтягла його до власного. Нарешті він дивився їй в очі, а вона продовжувала стискати його щоки. Підтягнула його ближче, намагаючись увібрати його всього поглядом, аж їхні обличчя зустрілися, і вона лагідно, повільно поцілувала його в губи. З ніжністю, яку Брайоні пам’ятала з давніх-давен, коли прокидалася вночі, Сесилія промовила:

— Прокинься… Робі, прокинься.

Він ледь помітно кивнув, набрав повні груди повітря й повільно видихнув, а вона перестала стискати його, відняла від обличчя руки. У тиші, яка запала, кімната здалася ще меншою. Він обняв її, нахилив голову й поцілував глибоким, затяжним, інтимним поцілунком. Брайоні швидко відійшла в інший кінець кімнати, до вікна. Поки вона пила воду, яку набрала в склянку просто з крана, поцілунок тривав, відділивши тих двох від усього світу. Брайоні відчула себе викресленою, вигнаною з кімнати, і заспокоїлася.

Вона повернулася до них спиною і стала дивитися на залиті сонцем тихі будиночки з терасами і на дорогу, якою вона прийшла з Гай-стріт. Зі здивуванням усвідомила, що не хоче ще йти, хоча й була збентежена таким довгим поцілунком і з острахом думала про те, чим це може закінчитися. Вона проводжала очима стару жінку в теплому, незважаючи на спеку, пальті. Та на протилежному тротуарі вигулювала на повідку хвореньку таксу з обвислим животом. Сесилія і Робі вже розмовляли стишеними голосами, і Брайоні вирішила, що, шануючи їхню усамітненість, вона не відвертатиметься від вікна, поки до неї не озвуться. Приємно було дивитися, як жінка відчиняє хвіртку, потім дбайливо зачиняє її за собою, тоді, на півдорозі до вхідних дверей, важко нахиляється, аби вирвати якийсь бур’ян із вузенької клумби, що тяглася вздовж доріжки. Коли вона робила це, пришкандибав собака й лизнув її в руку. Жінка з собакою зникли в будинку, і вулиця знову збезлюдніла. Дрізд спурхнув на живопліт із вовчих ягід і, не знайшовши підходящої поживи, полетів геть. Легенька хмаринка на мить закрила сонце і одразу ж побігла далі. Найзвичайнісінький суботній пополудень. На цій приміській вулиці не було ніяких прикмет війни. Хіба що підняті світломаскувальні штори у вікні будинку навпроти й «форд» восьмої моделі, підпертий цеглинами.

Брайоні почула, як сестра кличе її, і обернулася.

— У нас мало часу. Робі повинен з’явитися на службу о шостій вечора, і треба встигнути на поїзд. Тому сідай. Є певні речі, які ти маєш для нас зробити.

Це вже був голос старшої медсестри. Навіть не командний. Вона просто з’ясовувала те, що було неминучим. Брайоні сіла на найближчий стілець, Робі приніс собі ослін, а Сесилія сіла між ними. Приготовлений нею сніданок був забутий. Три порожні чашки стояли в центрі столу. Він спустив стос книжок на підлогу. Коли Сесилія відсунула глечик із дзвіночками набік, щоб його часом не скинули, вона перезирнулася з Робі.

Дивлячись на квіти, він прочистив горло. Коли він почав говорити, його голос був позбавлений будь-яких емоцій. Він неначе читав стройовий статут. Тепер він дивився на неї. Погляд у нього був твердий, і він повністю контролював себе. Але на чолі в нього, над бровами, проступили крапельки поту.

— На найважливішу річ ти вже погодилася. Ти маєш якнайшвидше поїхати до батьків і розказати їм все, що вони мають знати, аби переконати їх, що твої свідчення були неправдивими. Коли в тебе вихідний?

— Через тиждень, в неділю.

— Ось тоді й поїдеш. Відвезеш наші адреси та скажеш Джекові й Емілі, що Сесилія чекає їхнього листа. Ще одну річ ти зробиш завтра. Сесилія каже, що ти матимеш вільну годину. Підеш до юриста, до нотаріуса, і зробиш заяву, яка буде підписана й засвідчена. В ній ти поясниш, що ти зробила не так і що тепер ти змінюєш свої свідчення. Копії надішлеш нам обом. Із цим ясно?

— Так.

— Потім напишеш мені дуже детального листа. У ньому ти опишеш абсолютно все, що вважаєш важливим. Все, що примусило тебе твердити, ніби ти бачила мене біля озера. І чому, навіть не маючи певності, ти настоювала на своїй історії протягом усіх місяців аж до мого процесу. Якщо на тебе тиснули — чи то поліція, чи батьки, — я хочу про це знати. Це зрозуміло? То має бути довгий лист.

— Так.

Він зустрівся очима з Сесилією і кивнув.

— І якщо можеш пригадати хоч що-небудь про Денні Гардмена — де він був, що робив, коли саме, хто ще бачив його, одним словом, будь-що, що може поставити під сумнів його алібі, — то ми хочемо почути про це.

Сесилія записувала адреси. Брайоні похитала головою і почала щось говорити, але Робі не звернув на це уваги й перебив її. Він вже підвівся і дивився на годинник.

— У нас дуже мало часу. Ми проведемо тебе до метро. Ми з Сесилією хочемо останню годину побути вдвох, перш ніж я поїду. А тобі протягом сьогоднішнього дня треба буде скласти свою заяву і попередити батьків, що збираєшся приїхати. І можеш почати обдумувати того листа, якого ти надішлеш мені.

Із цим остаточним підсумком її обов’язків він вийшов з-за столу й попрямував до дверей спальні.

Брайоні теж підвелася й сказала:

— Старий Гардмен, очевидно, казав правду. Денні був з ним усю ніч.

Сесилія якраз збиралася віддати складений аркушик, на якому писала. Робі зупинився в дверях спальні.

— Що ти хочеш цим сказати? — запитала Сесилія. — Про що ти говориш?

— Це був Пол Маршал.

У тиші, яка настала, Брайоні намагалася уявити, що зараз діється у них в головах. Роками вони бачили все це цілком певним чином. І усе ж це була, нехай вражаюча, але всього лиш незначна деталь. Ніяких суттєвих змін вона не вносила. Ніяк не змінювала її власну роль.

Робі повернувся до столу.

— Маршал?

— Так.

— Ти бачила його?

— Я бачила чоловіка його зросту.

— Мого зросту.

— Так.

Сесилія зараз стояла і озиралася — от-от почнеться пошук цигарок. Робі знайшов їх і кинув пачку через кімнату. Сесилія закурила і, видихнувши, сказала: