Вона дала йому напитися. Коли вона знову витирала йому обличчя, він запитав:
— Ти бувала на Кос-де-Ларзак?
— Ні. Ніколи там не була.
Проте він не став обіцяти, що повезе її туди. Відвернув натомість голову до подушки й невдовзі вже бурмотів оті свої нерозбірливі уривки речень. І продовжував міцно стискати її руку, наче був свідомий її присутності.
Коли свідомість знову прояснилася, він повернув до неї голову.
— Ти ж іще не йдеш?
— Звичайно, ні. Я побуду з тобою.
— Толліс…
Все ще усміхаючись, він напівприплющив очі. І раптом тіло його сіпнулося вгору, наче вражене електричним струмом. Він приголомшено дивився на Брайоні, розкривши рота. Потім похилився вперед, наче кидаючись на неї. Вона підхопилася зі стільця, щоб не дати йому впасти на підлогу. Однією рукою він усе ще тримав її руки, а другою обійняв за шию. Лобом вперся їй у плече, щокою притулився до її щоки. Вона перелякалася, що стерильна серветка зісковзне з його голови. Подумала, що не втримає його тіло, таке важке, і не витримає ще раз вигляду його рани. Рипучий звук, що добувався з глибин його горла, бринів у її вусі. Мало не падаючи, вона опустила його на ліжко й знову сперла на подушки.
— Я Брайоні, — прошепотіла вона, щоб тільки він міг її почути.
У його широко відкритих очах було безмежне здивування, а воскувата шкіра блищала в електричному світлі. Вона присунулася ближче, наблизила губи до його вуха. Хтось підійшов до неї ззаду, потім їй на плече лягла чиясь рука.
— Я не Толліс. Називай мене Брайоні, — прошепотіла вона, коли чужа рука сягнула по її руку й вийняла її з хлопчачих пальців.
— Встаньте, сестро Толліс.
Сестра Драммонд узяла її під лікоть і допомогла підвестися. На щоках у сестри горіли червоні плями, лінія вилиць чітко розмежовувала білі й червоні ділянки шкіри.
По той бік ліжка якась інша санітарка накрила простирадлом обличчя Люка Карне.
Стуливши губи, сестра вирівняла Брайоні комірець.
— Славна дівчинка. Тепер ідіть і змийте з обличчя кров. Не будемо смутити інших пацієнтів.
Вона так і зробила, пішла в туалет, обмила холодною водою обличчя і за декілька хвилин повернулася до роботи в палаті.
О пів на п’яту ранку стажисток відправили в гуртожиток спати, сказавши з’явитися об одинадцятій. Брайоні йшла разом із Фіоною. Дівчата мовчали, а коли взялися під руки, здавалося, що вони — маючи за собою досвід усього життя — знову йдуть Вестмінстерським мостом. Їм важко було вести розмову про те, чим вони займалися в палатах і як їх це змінило. Достатньо було йти разом порожніми коридорами слідом за іншими дівчатами.
Попрощавшись з усіма на добраніч і увійшовши нарешті в свою крихітну кімнатку, Брайоні знайшла на підлозі лист. Почерк на конверті був незнайомий. Хтось із дівчат, мабуть, забрав його на прохідній і підсунув їй під двері. Замість того, щоб одразу відкрити його, вона роздяглася й приготувалася до сну. Сіла в нічній сорочці на ліжко з листом на колінах і стала думати про хлопця. Шматочок неба у вікні вже зробився білим. Вона й досі чула його голос, як він казав «Толліс», перетворюючи слово в дівоче ім’я. Вона уявила собі майбутнє, якого вже не могло бути, — булочна на вузенькій тінистій вуличці, де повно худючих котів, звуки фортепіано з вікна десь нагорі, хихоньки своячок, які підсміюються з її акценту, і Люк Карне, який щиро кохає її. Їй би хотілося поплакати за ним і за його родиною в Мілло, яка чекатиме від нього хоч якихось звісток. Але вона нічого не відчувала. Всередині була дивна порожнеча. Так вона просиділа в заціпенінні майже півгодини, потім нарешті, виснажена, а однак не сонна, підв’язала волосся своєю звичною стрічечкою, лягла в ліжко й відкрила листа.
Дорога міс Толліс.
Дякуємо, що надіслали нам «Двоє біля фонтана», і прийміть наші вибачення за таку запізнілу відповідь. Як Ви, мабуть, знаєте, не в наших правилах публікувати повністю твори невідомих авторів, та й навіть і тих, що вже мають розголос. Проте ми прочитали повість, прагнучи вибрати фрагмент, який би нам підійшов. На жаль, ми так і не змогли щось підібрати. Я повертаю Вам машинопис окремою бандероллю.
Покінчивши з цим, додам, що ми читали Вашу повість (спершу навіть проти власної волі, бо роботи в редакції не бракує) з великим інтересом. І хоча ми й не пропонуємо опублікувати якусь її частину, але гадаємо, Вам слід знати, що крім мене в редакції є ще й інші, яких би зацікавило все те, що Ви ще можете написати в майбутньому. Нас не дуже задовольняє середній вік наших авторів, і ми б радо публікували перспективних молодих письменників. Ми охоче познайомимося з усім, що Ви робите, особливо якби Ви написали одне-два коротких оповідання.
Повість «Двоє біля фонтана» видалася нам достатньо цікавою, аби прочитати її дуже уважно. Це не просто ввічливі слова. Ми відкидаємо багато матеріалів, часом навіть визнаних авторів. Тут є кілька цікавих образів — мені сподобалася «висока трава, по якій вже розповзалася левина пожовть середини літа», — і Вам вдалося вловити плин думок і передати його в найтонших подробицях у намаганні витворити характери персонажів. Тут схоплене щось унікальне й нез’ясовне. У нас, однак, з’явилися сумніви, чи не занадто відчутний тут вплив стилю Вірджинії Вулф. Відкристалізоваиий теперішній момент сам по собі є, безперечно, достойною темою, особливо для поезії; він дозволяє автору виявити свої таланти, заглибитися в таїни відчуттів, подати стилізовану версію процесу мислення, дає змогу дослідити примхливість і непередбачуваність людської природи тощо. Хто ж стане ставити під сумнів цінність таких експериментів? Однак така техніка може стати манірною, якщо немає відчуття поступального руху. Говорячи іншими словами, нашу увагу ще більше полонила б первісна привабливість простої розповіді. Розвиток є необхідним.
Так, наприклад, ота дівчинка біля вікна, чию версію ми читаємо першою — тут дуже добре вловлене її абсолютне нерозуміння ситуації. Це стосується також її подальших намірів і відчуття долученості до таємниць дорослих. Ми бачимо цю дівчинку на порозі усвідомлення себе як особистості. Читач заінтригований її наміром розпрощатися з казками й невибагливими оповіданнями і п’єсками з народного життя, які вона писала до цього (як було б добре відчути, якими вони були), але чи не вихлюпнула вона з водою народних казок дитину художньої майстерності? Незважаючи на хороший ритм і точні спостереження, тут мало чого діється після початку, який обіцяв так багато. Молоді чоловік і жінка біля фонтана, які явно відчувають одне до одного нерозділені почуття, тузяться одне з одним через вазу епохи Мін і розбивають її. (Тут багатьом із нас здалося, що порцелянова ваза доби Мін — надто безцінна річ, аби виносити її з дому. Чи не влаштувала б Вас севрська або майсенська порцеляна?) Повністю одягнена жінка залазить у фонтан, щоб дістати уламки. Чи не було б краще, якби дівчинка, яка спостерігає, насправді не знала, що ваза розбилася? Тоді б їй здалося ще загадковішим, що жінка занурюється у воду. Так багато могло б випливати з Вашого задуму — але Ви присвячуєте десятки сторінок опису гри світла й тіні і якимось випадковіш враженням. Потім усе це описується з точки зору чоловіка, тоді жінки — але насправді ми мало чого дізнаємося нового, лише ще щось про вигляд і відчуття речей і якісь малоістотні спогади. Чоловік і жінка розходяться, залишивши на землі вогку пляму, яка швидко випаровується, — і на цьому кінець. Така статика не дозволяє розкритися Вашому безсумнівному таланту.
Якщо ця дівчинка так нічого й не зрозуміла, якщо була цілковито спантеличена невеличкою дивною сценкою, що відбулася на її очах, як це може вплинути на життя двох дорослих, людей? Чи могла вона втрутитися в їхні відносини якимось згубним чином? Або — умисно чи випадково — посприяти їхньому зближенню? Могла вона якось ненароком зрадити їх, скажімо, перед батьками молодої жінки? Вони, безумовно, не схвалили б зв’язку між своєю старшою дочкою і сином їхньої прибиральниці. А може, молода пара могла б із її допомогою обмінюватися записками?
