Натовп знову розбух. Перед самим мостом було перехрестя, і з боку Дюнкерка по дорозі, що бігла вздовж каналу, підійшла колона тритонних вантажівок, яку військова поліція намагалася скерувати на поле, де лежали коні. Проте війська, які текли через дорогу, примусили колону зупинитися. Водії тиснули на клаксони й голосно лаялися. Натовп напирав. Солдати, які стомилися чекати, вилазили з вантажівок. Пролунав крик: «Побережись!», і перш ніж хтось встиг озирнутися, підірвали цілу гору обмундирування. На людей, наче сніг, посипалися крихітні пластівці темно-зеленого сукна. Трохи ближче підрозділ артилеристів трощив молотами приціли й затвори своїх гармат. Тернер помітив, що один із них плакав, розбиваючи свою гаубицю. На з’їзді на це ж саме поле капелан і його помічник поливали бензином ящики з молитовниками й Бібліями. Кілька солдатів бігли полем до звалища залишків продовольчого складу в пошуках цигарок і випивки. Коли звідти долинув вигук, ще кілька десятків полишили дорогу, щоб приєднатися до них. Якась компанія сиділа біля воріт ферми, приміряючи нові черевики. Тернера обігнав солдат із напханими щоками, несучи цілий ящик рожевого й білого зефіру. У ста метрах поодаль спалювали купу ґумових чобіт, протигазів і плащ-палаток, і їдкий дим оповивав колону людей, що проштовхувались до мосту. Нарешті вантажівки рушили й завернули на найбільше поле на південь від каналу. Військова поліція стежила за паркуванням, вирівнювала ряди, як розпорядники на сільському ярмарку. Вантажівки ставили поряд із напівгусеничними машинами, мотоциклами, транспортерами й польовими кухнями. Спосіб виведення машин з ладу був, як завжди, простий — куля в радіатор, а двигун працює, поки не заглухне.

Міст охороняли Колдстрімські гвардійці. Два кулеметні пости, дбайливо обкладені мішками з піском, прикривали підходи. Чисто виголені мовчазні бійці з кам’яними обличчями презирливо дивилися на брудний дезорганізований набрід, що котився мимо. По той бік каналу рівненька стежка, обкладена по боках пофарбованими білою фарбою камінцями, вела до хатини, де розташувалася військова канцелярія. Гвардійці на протилежному березі солідно окопалися на своїх позиціях уздовж каналу. Війська зайняли найближчі до каналу будинки, черепиця була знята, а вікна, де були влаштовані кулеметні гнізда, закладені мішками з піском. За порядком на мості наглядав суворий сержант. Він завернув назад лейтенанта на мотоциклі. Не пропускали ніякого майна, ніякої техніки. Людину з папугою в клітці не пропустили. Сержант витягав також з колони солдатів для організації кругової оборони й робив це значно рішучіше, ніж бідолашний майор. Бійці весь час поповнюваного загону сумно переминалися з ноги на ногу біля канцелярії. Тернер побачив, що відбувається, одночасно з капралами, коли до мосту ще було далеко.

— Вони тебе загребуть на фіг, друже, — сказав Тернеру Мейс. — Якщо хочеш потрапити додому до своєї дівки, ставай між нами й кульгай.

Почуваючись зневаженим, але рішуче налаштований врятуватися, Тернер обхопив капралів за плечі, й усі троє поплелися вперед.

— Не забувай, начальник, це твоя ліва, — сказав Нетл. — Хочеш, я ще проштрикну її багнетом?

— Красно дякую. Гадаю, я дам собі раду.

Коли вони переходили міст, Тернер звісив голову на груди, тому не бачив розлюченого погляду чергового сержанта, хоча й відчував, як той пече його. Він почув, як сержант гаркнув: «Гей, ти!» Якогось нещасного, що йшов одразу за ним, витягли з колони й приєднали до тих, хто стримуватиме наступ, який, безумовно, розпочнеться через два-три дні, коли залишки Британського експедиційного корпусу вантажитимуться на кораблі. Єдине, що він бачив, опустивши голову, це велику чорну баржу, що пропливала під мостом у напрямку бельгійського Фюрна. Шкіпер сидів на румпелі, курив люльку й флегматично дивився вперед. Спереду, на носі, двоє хлопців нахилилися над перевернутим велосипедом, мабуть, латаючи діру. На мотузці сохла випрана білизна, в тому числі й жіноча. Від баржі піднімався запах кухні, цибулі й часнику. Тернер і капрали перейшли міст, пройшли повз побілені камені, які нагадували про навчальний табір з усією його муштрою. В канцелярії дзвонив телефон.

— Кульгай як слід, поки нас ще видно, — пробурмотів Мейс.

Проте земля була пласкою на багато миль уперед, і неможливо було вгадати, куди дивитиметься сержант, а вони не наважувались озирнутися й перевірити. Ще через півгодини вони присіли на іржаву сіялку й дивилися, як проходить розбите військо. Ідея полягала в тому, аби приєднатися до зовсім інших людей, щоб раптове зцілення Тернера не привернуло уваги якогось офіцера. Багато з тих, що проходили мимо, були розлючені, не виявивши одразу за каналом берега моря. Вони, схоже, думали, що це наслідок бездарного планування. Тернер знав з карти, що попереду ще сім миль, і коли вони рушили далі, ці милі виявилися найважчими, найпонурішими з усіх, які вони пройшли того дня. Неозора, абсолютно рівна земля витворювала враження, що вони взагалі не рухаються. І хоча надвечірнє сонце ледь-що проглядало з-за рухомих країв величезної хмари диму, було тепліше, ніж зазвичай. Вони бачили, як високо над портом кружляють літаки, скидаючи бомби. Що гірше, «юнкерси» раз по раз атакували берег, до якого вони прямували. Вони проходили повз піших поранених, які вже не могли йти далі. Сиділи, наче жебраки, край дороги, випрошуючи допомогу або ковток води. Інші просто лежали біля кювету, непритомні або охоплені безнадією. Безперечно, між лінією оборони й берегом регулярно курсуватимуть санітарні машини. Якщо знайшовся час побілити камені, то, мабуть же ж, був і час організувати все інше. Води не було. Вони допили вино, і тепер спрага була ще більшою. Ліків теж не було ніяких. Що вони могли зробити? Перетягти десяток людей на своїх плечах, якщо й самі ледь трималися на ногах?

У раптовому нападі злості капрал Нетл всівся посеред дороги, стягнув черевики й зашпурнув їх кудись у поле. Він сказав, що ненавидить їх — ненавидить їх, курва мама, більше, ніж усіх отих сраних німців, узятих разом, що пухирі на ногах так печуть, що краще послати все це до сраки й ще далі.

— До Англії в шкарпетках задалеко, — сказав Тернер. У нього якось дивно наморочилася голова, коли він вирушив у поле на пошуки. Перший черевик знайшовся одразу, а от на пошуки другого пішло більше часу. Нарешті він побачив його в траві біля якоїсь чорної волохатої купи, яка немовби ворушилася чи пульсувала, коли він підійшов. І раптом у повітря з напіврозкладеного трупа піднявся цілий рій мух, які сердито гули, аж завивали. Він затримав подих, схопив черевик і кинувся геть, а мухи опустилися, і знову настала тиша.

Після певних умовлянь Нетл погодився взяти назад черевики, зв’язав їх і повісив собі на шию. Але зробив це, як сам сказав, лише щоб справити приємність Тернеру.

 ***

У моменти просвітління його охоплював неспокій. І справа була не в рані, хоча та боліла при кожному кроці, і не в пікіруючих бомбардувальниках, які кружляли над берегом у декількох милях північніше. Справа була в його голові. Час від часу щось забувалося. Якийсь повсякденний принцип тривкості, найбанальніший елемент, який підказував йому, де саме він перебуває у власному житті, весь час вислизав, полишаючи його у сні наяву, в якому були думки, але не було відчуття, чиї це думки. Жодних обов’язків, жодних спогадів про години, які щойно минули, жодного уявлення, що він збирається робити, куди йде, які в нього наміри. І жодного зацікавлення всім цим. У такі моменти він опинявся в полоні якоїсь позбавленої логіки впевненості.

Він перебував саме в такому стані, коли вони через три години вийшли на східні околиці курортного містечка. Вони йшли вулицею, засипаною битим склом і уламками черепиці, на якій гралися діти й дивилися, як проходять солдати. Нетл знову взув черевики, але не став їх зав’язувати, і шнурівки волочилися по землі. Раптом, наче чортик з коробочки, з підвалу якогось громадського будинку, реквізованого під штаб, вигулькнув лейтенант Дорсетського полку. Він швидко, з діловим виглядом ішов просто на них, несучи під пахвою портфель. Коли він зупинився перед ними, вони віддали честь. Він обурено наказав капралові негайно зав’язати черевики, якщо той не хоче бути покараний.