Вона продовжувала теревенити, а він умиротворено слухав одним вухом. Стежка вибігла з лісу на широкий, вкритий травою берег. Вони ще з півмилі йшли проти течії і знову увійшли в ліс. Тут, на річному закруті, під навислими деревами була заводь, штучно витворена ще в часи діда Брайоні. Кам’яна загата вповільнювала течію і була улюбленим місцем, звідки пірнали чи стрибали у воду. Щоправда, не найкраще місце для початківців. Із загати чи з берега стрибалося одразу в триметрову глибінь. Він пірнув і бовтався у воді, чекаючи на неї. Вони починали ці заняття минулого року, на схилку літа, коли рівень води в річці знизився, а течія була слабенькою. Зараз навіть у заводі вода закручувалась і тягла за собою. Вона лиш на мить затрималася, а тоді скочила з берега просто йому в руки з радісним виском. Вона пробувала триматися у воді навстоячки, поки течія не знесла її до загати, тоді він перетягнув її через заводь, щоб почати все спочатку. Цілу зиму вона не вправлялася, і коли спробувала тепер пливти брасом, він вимушений був підтримувати її спіднизу, що було зовсім не легко, бо течія зносила і його. Коли він забирав з-під неї руку, їй вдавалися лиш три-чотири змахи, а потім вона йшла на дно. Її здивувало, що, пливучи проти течії, вона ледь-що тримається на одному місці. Проте вона й на місці не втримувалася. Вода щоразу зносила її до загати, де вона хапалася за іржаве залізне кільце й чекала на нього, а її живе біле личко різко контрастувало з темними, порослими водоростями стінами й зеленкуватим цементом. Вона називала це «плисти під гору». Їй хотілося повторити все ще раз, але вода була холодною, і через п’ятнадцять хвилин він відчув, що з нього досить. Перетягнув її до берега й, незважаючи на протести, допоміг їй вибратися з води.

З кошика він дістав свій одяг і відійшов трошки в ліс, щоб переодягтися. Коли він повернувся, вона стояла на тому ж місці, де він її залишив, на самому березі, й дивилася у воду, накривши плечі рушником.

— А якби я впала у воду, ти врятував би мене? — запитала вона

— Звичайно.

Говорячи це, він нахилився над кошиком і раптом почув — не побачив, — як вона шубовснула у воду. Рушник залишився на березі. У воді від неї не було й сліду, лиш концентричні кола розходилися по заводі. Потім вона вигулькнула на поверхню, вхопила повітря й знову пішла на дно. Охоплений відчаєм, він подумав, що треба бігти до загати, щоб виловити її звідти, але вода була мутною, брудно-зеленою. Під водою він не побачить її, хіба що намацає. Виходу не було — він скочив у воду, як стояв, у черевиках, у куртці. Майже одразу знайшов її руку, вхопив за плече й витягнув на поверхню. На його подив, вона сиділа під водою, затримавши подих. А потім вона радісно засміялася й повисла в нього на шиї. Він підсадив її на берег і ледь вибрався за нею сам у важкому промоклому одязі.

— Дякую, — повторювала вона. — Дякую, дякую.

— Гіршої дурниці ти придумати не могла.

— Я хотіла, щоб ти врятував мене.

— Ти що, не знаєш, як легко могла втопитися?

— Ти врятував мене.

Переляк і полегшення, які він відчув, пробудили в ньому гнів. Він майже кричав.

— Дурне дівчисько. Ми ж обоє могли через тебе загинути.

Вона замовкла. Він сів на траву, щоб повиливати воду з черевиків.

— Ти була під водою, я не бачив тебе. Одяг тягнув мене на дно. Ми могли потонути, обоє. Це в тебе такі жарти? Ну, кажи.

Казати було нічого. Вона одяглася, і вони пішли стежкою додому. Брайоні попереду, він, хлюпаючи, в кількох метрах за нею. Йому хотілося швидше дійти до сонячного парку. Потім його ще чекала довга дорога до котеджу, де він зможе переодягтися. Гнів з нього ще не випарував. Вона вже не така маленька, гадав він, щоб не подумати про вибачення. Вона йшла мовчки, похнюпившись може, дулася, йому не було видно. Коли вони вийшли з лісу й пройшли у хвіртку, вона зупинилася й обернулася. Голос у неї був рішучий, навіть зухвалий. Вона не дулася, вона нападала на нього.

— Знаєш, чому я хотіла, щоб ти врятував мене?

— Ні.

— Хіба це не ясно?

— Не ясно.

— Бо я люблю тебе.

Вона відважно вимовила ці слова, високо задерши підборіддя й швидко кліпаючи при цьому, наче засліплена таким надважливим визнанням.

Він ледь стримався, щоб не розсміятися. Отже, він — об’єкт захоплень маленької школярки.

— Що, на Бога, ти маєш на увазі?

— Те, що й усі інші, коли говорять це. Я люблю тебе.

Цього разу слова були вимовлені з якоюсь жалісною інтонацією. Він зрозумів, що мусить подолати спокусу посміятися з неї. Хоча це було непросто.

— Ти любиш мене, і тому кинулася в річку, — сказав він.

— Я хотіла знати, чи ти рятуватимеш мене.

— Тепер ти знаєш. Я готовий ризикувати своїм життям заради тебе. Але це не означає, що я люблю тебе.

Вона підійшла трішечки ближче.

— Я хочу подякувати тобі, що ти врятував мені життя. Я буду тобі вдячна до кінця днів.

Безумовно, рядки з якоїсь книжки, яку вона недавно читала, або з тієї, яку написала сама.

— Ну, добре, — сказав він. — Але більше так не роби, ні заради мене, ні заради будь-кого іншого. Обіцяєш?

Вона кивнула й на прощання сказала:

— Я люблю тебе. Тепер ти це знаєш.

Вона рушила в напрямку дому. Стоячи на сонці й хапаючи дрижаки, він дивився їй услід, поки вона не зникла з очей, а тоді й сам поспішив додому. До самого від’їзду у Францію він не бачився з нею сам на сам, а коли повернувся у вересні, вона вже поїхала до школи. Незабаром і він вирушив у Кембридж, а в грудні провів різдвяні канікули з друзями. Він не бачив Брайоні аж до квітня, а на той час усе вже забулося.

Чи ні?

У нього було багато часу, надто багато, щоб прийти до якогось рішення. Він не пам'ятав більше ніяких незвичайних розмов із нею, ніякої дивної поведінки, ніяких багатозначних поглядів чи надутих мін, які б дозволяли припустити, що її школярське захоплення тривало й поза той червневий день. Він проводив у Сурреї майже всі канікули, і вона мала безліч можливостей розшукати його в котеджі чи передати йому записку. Він тоді був занурений у своє нове життя, в усі приваби студентських років, а ще він у той час намагався певним чином дистанціюватися від родини Толлісів. Але були, мабуть, якісь ознаки, яких він не помітив. Вона, либонь, три роки плекала оте почуття до нього, ховала його, насичувала різними фантазіями чи всіляко романтизувала в своїх оповіданнях. Вона була дівчинкою, яка живе власними мріями. Драми біля річки могло бути цілком достатньо, щоб обігравати її весь цей час.

Це припущення, а може, впевненість, ґрунтувалися на спогаді про одну-єдину зустріч — оту зустріч у сутінках на мості. Роками він вертався подумки до тієї прогулянки парком. Вона повинна була знати, що він запрошений на обід. І вона стояла там, боса, у брудному білому платтячку. Вже це було досить дивно. Вона мусила чекати його, можливо, готувала якісь слова, навіть повторювала їх уголос, сидячи на кам’яному парапеті. Коли ж він, нарешті, з’явився, вона не наважилася нічого сказати. Це був свого роду доказ. Навіть тоді йому здалося дивним, що вона не заговорила з ним. Він дав їй листа, і вона побігла. Ще через декілька хвилин вона вже відкривала його. Вона була шокована, і не тільки тим словом. У її розумінні, він зрадив її кохання, віддавши перевагу сестрі. Потім, у бібліотеці, все нарешті підтвердилося, і в цю ж мить усім її фантазіям прийшов кінець. Спершу — розчарування й відчай, потім — наростаюча гіркота. І врешті-решт ота надзвичайна можливість у темряві, під час пошуку близнюків, помститися за себе. Вона назвала його — і ніхто, крім її сестри і його матері, не взяв під сумнів її слів. Той порив, той спалах злості, та дитяча жага знищення — усе це він ще міг зрозуміти. Дивовижною тут була міра озлобленості дівчинки, таке вперте відстоювання нею тієї вигадки, яка довела його аж до вондзвортської тюрми. Тепер він може бути виправданий, і він був радий цьому. Він усвідомлював, скільки мужності їй буде потрібно, щоб знову звернутися до суду й відмовитись від складених під присягою свідчень. Проте він не думав, що його нехіть до неї зникне. Так, вона тоді була ще дитиною, але він їй нічого не пробачив. Він ніколи не пробачить їй. Заподіяна шкода була непоправною.