Майор повернувся й штрикнув вказівним пальцем Мейсу в груди.

— Послухайте, ви. Це наш останній шанс показати…

Капрал Нетл перебив замріяним голосом:

— Наказ був підписаний лордом Ґортом, сер, і направлений ним особисто.

Тернеру здалося дивовижним звертатися до офіцера подібним чином. Це ризиковано. Але майор не збагнув, що з нього насміхаються. Йому здалося, що слова ці належали Тернеру, бо свою невеличку промову він адресував саме йому.

— Цей відступ — це кривава бійня. Бога ради, чоловіче. Це ваш останній шанс показати, на що ми здатні, якщо діятимемо твердо й рішуче. Крім того…

Він ще багато чого говорив, але Тернерові здалося, що глуха тиша накрила весь цей світлий, ранковий пейзаж. Цього разу він не спав. Він дивився поверх майорового плеча в напрямку голови колони. Там далеко, метрах у десяти над дорогою, в спекотному мареві, що піднімалося від землі, висіло щось, що нагадувало горизонтально підвішену дерев’яну трісочку з потовщенням посередині. Слова майора не доходили до нього, як і його власні чіткі думки. Горизонтальний привид плив у небі, не стаючи більшим, і хоча він починав розуміти, що той означає, проте, наче уві сні, не міг поворухнутися чи почати щось робити. Він тільки широко відкрив рота, але нічого не міг сказати, а якби й міг, не знав би, що має казати.

Потім, у той момент, коли звуки знову повернулися, він спромігся крикнути: «Тікайте!» Сам він побіг просто до найближчої схованки. То була дуже розпливчаста й зовсім не воєнна команда, але він відчував, що капрали не відстають. На сон було схоже й те, що він не міг достатньо швидко перебирати ногами. І не біль під ребрами він відчував, а щось наче шкребло по кістці. Він скинув шинель. У п’ятдесяти метрах попереду лежала перекинута набік вантажівка. Оте чорне, вкрите масним брудом шасі, той цибулястий диференціал — це єдиний його притулок. У нього мало часу, щоб дістатися туди. Винищувач стріляв по колоні. Широкий струмінь розривів наближався вздовж дороги зі швидкістю двохсот миль на годину, схожий на торохкотіння граду гуркіт гарматних черг, які били по металу й склу. Ніхто в отих машинах, які ледь сунули дорогою, не встиг зреагувати. Водії могли всього лиш спостерігати за цим спектаклем через лобове скло. Вони знаходилися там, де він був кілька секунд тому. Люди в кузовах вантажівок нічого не підозрювали. Якийсь сержант стояв посеред дороги й цілився з гвинтівки. Закричала жінка, а потім вогонь накрив їх усіх, якраз коли Тернер кинувся під перевернуту вантажівку. Сталева рама затремтіла, коли по ній забарабанили снаряди. А потім гарматний вогонь почав віддалятися, понісся далі вздовж колони, а за ним летів рев винищувача й миготіла його тінь. Він втискався в темноту рами біля передніх коліс. Ніколи ще машинне мастило не пахло так солодко. Чекаючи наступного літака, він скулився, наче зародок в утробі, обхопив руками голову, заплющився й думав тільки про те, щоб уціліти.

Проте нічого не діялося. Лише комахи дзижчали, займаючись своїми весняними справами, і знову, після певної паузи, почали співати птахи. А тоді, наче зрозумівши підказку птахів, почали стогнати й кликати на поміч поранені, й заплакали перелякані діти. Хтось, як завжди, кляв Королівські повітряні сили. Тернер підвівся і зчищав із себе бруд, коли з’явилися Нетл і Мейс, і вони всі разом рушили назад до майора, який сидів на землі. Обличчя в нього було бліде, наче крейда; він притискав до себе праву руку.

— Прошило кулею навиліт, — сказав він, коли вони підійшли. — Оце справді пощастило.

Вони допомогли йому підвестися й запропонували відвести до санітарної машини, де капітан медичної служби й двоє санітарів уже надавали допомогу пораненим. Він, однак, похитав головою і стояв, відмовившись від допомоги. Від шоку він став балакучим, і голос його пом’якшав.

— Це «мессершмітт-109». Мабуть, влучило з кулемета. Гармата відірвала би к бісу мою кляту руку. Двадцятиміліметрівки, ви ж знаєте. Він, мабуть, відбився від групи. Побачив нас на дорозі й піддався спокусі. Я навіть не винувачую його. Але це означає, що дуже скоро прилетять інші.

Півдесятка людей, яких він зібрав до того, піднімалися з канави, підбирали свої гвинтівки й рушали далі. Це привело майора до тями.

— Ану, хлопці. Шикуватися.

Вони, схоже, зовсім не могли сперечатися з ним і вишикувались у шеренгу. Злегка похитуючись, майор звернувся до Тернера.

— І ви троє. Бігом вперед.

— Правду кажучи, друзяко, я гадаю, що ми вимушені відмовитися.

— А, розумію. — Він покосився на плече Тернера, наче розгледів там ознаки високого рангу. Добродушно відсалютував лівою рукою. — В такому разі, сер, якщо ви не заперечуєте, ми вирушаємо. Побажайте нам успіху.

— Успіху вам, майоре.

Вони дивилися, як він повів свій не надто охочий загін у напрямку лісу, де їх чекали кулемети.

Півгодини колона не рухалася. Тернер віддав себе в розпорядження капітана-медика й допомагав санітарам з ношами збирати поранених. Потім шукав для них місце у вантажівках. Капралів не було видно. Він ходив і приносив із машини все, що потрібно. Дивлячись, як працює капітан, зашиваючи рану на голові, Тернер відчув, як у ньому прокинулися давні амбіції. Надмір крові, однак, заважав йому пригадати те, що він знав із підручників. На їхньому відрізку дороги було п’ять поранених і, як не дивно, жодного загиблого, хоча сержанту з гвинтівкою куля влучила в обличчя, і гадали, що він не виживе. У трьох машин були прострелені капоти, і їх зіпхнули з дороги. З баків злили бензин, а шини про всяк випадок простріляли.

На своєму відрізку вони зробили все, що можна, проте колона все одно не рухалася. Тернер знайшов свою шинель і пішов уперед. Він був такий спраглий, що не міг більше чекати. Якась літня бельгійка з простреленим коліном випила залишки його води. Язик у роті розпух, і все, про що він ще здатен був думати — це ковток води. І ще про те, щоб слідкувати за небом. Він проходив повз такі самі ділянки, де стояли розбиті машини й поранених піднімали у вантажівки. Він ішов уже хвилин десять, коли несподівано побачив голову Мейса в траві біля купи землі, метрів за двадцять п’ять від дороги, в глибокій зеленій тіні кількох тополь. Він пішов туди, хоча й гадав, що для власного спокою краще пройти мимо. Мейс і Нетл стояли по плечі в ямі. Вони закінчували копати могилу. Поряд із купою землі обличчям донизу лежав хлопець років п’ятнадцяти. На спині в нього, на білій сорочці, від шиї до пояса, розповзлася яскраво-червона пляма.

Мейс сперся на лопату й досить схоже передражнив:

— «Я гадаю, що ми вимушені відмовитися». Це було добре, начальник. Я це запам'ятаю для наступного разу.

— «Без дигресій» теж було добре. Де ти таке викопав?

— Він визубрив цілий той сраний словник, — з гордістю сказав капрал Нетл.

— Просто я любив розгадувати кросворди.

— А «паскудна й принизлива поразка»?

— А так співали на концерті в сержантській їдальні минулого Різдва.

І все ще стоячи в могилі, вони з Нетлом немелодійно заспівали Тернерові:

Морозом пробира, як пригадаєш

Паскудну і принизливу поразку.

Колона за їхніми спинами почала рухатися.

— Давайте покладемо його туди, — сказав капрал Мейс.

Утрьох вони опустили хлопця в яму й поклали на спину. З кишеньки сорочки в того стирчало кілька авторучок. Капрали не стали витрачати час на церемонії. Вони почали скидати лопатами в могилу землю, і незабаром хлопець був засипаний.

— Гарний хлопчина, — сказав Нетл.

Зв’язавши мотузком два кілочки від намету, капрали зробили хрест, і Нетл забив його лопатою в землю. Коли все було зроблено, вони знову повернулися на дорогу.

— Він ішов з дідом і з бабою, — сказав Нетл. — Вони не хотіли залишати його в канаві. Я гадав, вони хоч попрощатися з ним прийдуть, але вони в жахливому стані. Ми просто скажемо їм, де він лежить.

Проте діда з бабою так і не знайшли. Тернер на ходу витягнув карту й сказав: «Слідкуйте за небом». Майор мав рацію — після випадкового нальоту «мессершмітта» вони ще повернуться. Їм би вже слід було повернутися. Канал Берґ-Фюрн на його карті був позначений жирною синьою лінією. Тернерова нетерплячка дійти до нього стала невіддільною від його спраги. Він занурить лице в цю синь і питиме без кінця. Ця думка нагадала йому дитячі хвороби з їх гарячкою, їх недоладною, моторошною логікою, пошуком прохолодного куточка на подушці — і мамина рука на чолі. Люба Ґрейс. Коли він торкнувся лоба, шкіра була сухою і нагадувала папір. Він відчував, що запалення навколо рани розростається, шкіра натягається, твердішає, і щось — не кров — витікає звідти на сорочку. Йому хотілося оглянути себе десь на самоті, щоб ніхто не бачив, але тут це неможливо. Колона рухалася з тією ж незмінною швидкістю. Дорога вела просто до узбережжя — ніде не треба зрізати навпростець. У міру того як вони наближалися, чорна хмара, що піднімалася над нафтопереробним заводом у Дюнкерку, помалу закривала все небо на півночі. Не залишалося нічого, як іти просто до неї. І він шкандибав далі, без слова, втомлено похиливши голову.