Те, що вона так довго дивилася на воду, навернуло її думки до озера. Може, хлопчики ховаються в храмі на острові. Там темно, але він не дуже далеко від дому, цілком мирний, затишний куточок, де вода заспокоює, і тіней не так багато. Інші можуть піти просто через міст, навіть не заглянувши туди. Вона вирішила триматися свого маршруту й вийти до озера, обійшовши дім ззаду.
Вже через кілька хвилин вона йшла повз трояндові клумби посиланою гравієм доріжкою біля фонтана з Тритоном, де відбулася ще одна загадкова подія, яка явно передрекла всі наступні неподобства. Коли вона минала фонтан, їй здалося, що вона почула слабкий крик, а ще здалося, що вона куточком ока побачила миготіння якогось світла. Вона зупинилася й прислухалася, намагаючись почути щось окрім дзюрчання води. Вигук і світло добігли з діброви над річкою, в кількох сотнях метрів попереду. Якусь хвильку вона рухалася в тому напрямку, потім зупинилася й знову прислухалася. Нічого там не було, крім темної маси дерев, ледь видної на тлі сірувато-синього неба на заході. Трошки почекавши, вона вирішила повернутися. Щоб вийти на свою стежку, вона пішла просто до будинку, до тераси, де серед склянок, пляшок і відерця з льодом горіла гасова лампа. Скляні двері вітальні все ще були широко відчинені в ніч. Вона могла заглянути просто в кімнату. І у світлі одної-єдиної лампи вона побачила частково затінений бархатною портьєрою краєчок канапи, на якому під дивним кутом лежав якийсь циліндричний предмет, що наче завис у повітрі. Лише пройшовши ще метрів сорок, вола зрозуміла, що дивиться на людську ногу, відділену від тіла. Підійшовши ще ближче, вона побачила все в цілості; це, звичайно ж, була мама, яка чекала на близнюків. Її було майже не видно за шторами, а одна нога в панчосі лежала на коліні другої, що й надавало їй дивного, похиленого вигляду, наче вона висіла в повітрі.
Підійшовши до самого будинку, Брайоні пересунулася до лівого вікна, щоб не потрапити на очі Емілі. Вона опинилася далеко за материною спиною і не могла бачити її очей. Бачила тільки ямочку в куточку ока, біля вилиці. Брайоні була певна, що очі в мами заплющені. Голова була відкинута назад, руки лежали одна на одній на колінах. Праве плече легенько здіймалося й опадало в такт диханню. Брайоні не бачила губ, але знала, що кутики загнуті вниз, і це часто помилково приймали за знак — ієрогліф — докору. Але це було зовсім не так, бо мама була безмежно доброю, лагідною і хорошою. Дивитися, як вона сидить одна, пізно вночі, було, сумно, але й приємно. Зазираючи через вікно, Брайоні піддалася настрою, який охопив її, настрою прощання. Її мамі вже сорок сім — приголомшливо стара. Одного дня вона помре. В селі відбудеться похорон, на якому шляхетна стриманість Брайоні вказуватиме на весь безмір її горя. Коли підходитимуть друзі, щоб пробурмотіти свої співчуття, вони відчуватимуть благоговіння перед масштабом її трагедії. Їй уявлялося, як вона стоїть сама посеред величезної арени у височенному амфітеатрі на очах не тільки всіх тих, кого вона знала, але й усіх, кого вона ще пізнає, всіх людей у своєму житті, які зібралися, щоб виразити їй свою любов у зв’язку з її втратою. А на церковному цвинтарі, в куточку, який вони називали куточком предків, вона і Леон із Сесилією стоятимуть, обійнявшись назавжди, у високій траві, біля нового надгробка, знову на очах у всіх. Це треба буде бачити, І саме від співчуття всіх отих доброзичливців у неї закололо в очах.
Вона могла тоді увійти, підійти до матері, міцно притулитися до неї і почати підсумовувати цей день. Якби вона так і зробила, то не скоїла б свого злочину. Так багато всього не сталося б, нічого б не сталося, і час би усе згладив, перетворивши цей вечір на незначний спогад: ніч, коли втекли близнюки. Коли це було, в тридцять четвертому, чи п’ятому, чи шостому? Але без будь-якої видимої причини, якщо не брати до уваги невиразного обов’язку пошуків і задоволення від перебування надворі так пізно, вона відійшла від відчинених вікон, зачепивши при цьому одне з них плечем, і те з розмаху зачинилося. Звук був різкий — морена сосна по твердому дереву — і прогримів, як докір. Якщо вона залишиться, то повинна буде щось пояснювати, тому вона тихенько ковзнула в пітьму і пробігла навшпиньках кам’яними плитами й пахучими травами, що росли між ними. А тоді опинилася на газоні, між трояндовими клумбами, де вже можна було бігти безшумно. Вона оббігла кругом будинку, до фасаду, на посилану гравієм доріжку, якою шкутильгала босоніж сьогодні вдень.
Звернувши на дорогу, що вела до мосту, вона пішла повільніше. Вона знову опинилася там, звідки вирушала, і подумала, що мала б бачити або принаймні чути інших. Нікого, проте, не було видно. Побачивши темні силуети рідко посаджених у парку дерев, вона завагалася. Хтось ненавидить її, про це не можна забувати, і він непередбачуваний і готовий на все. Леон, Сесилія і містер Маршал, мабуть, десь далеко. Найближчі дерева, а принаймні їх стовбури, мали людські обриси. Або хтось міг там ховатися. Навіть якби хтось стояв перед деревом, а не за ним, вона б не помітила його. Вперше за цей вечір вона почула, як легкий вітерець пробігає верхівками дерев, і цей знайомий звук занепокоїв її. Мільйони окремих і виразних тривог бомбардували її відчуття. Коли вітер раптом схопився, потім завмер, то звук полетів кудись убік, мандруючи темним парком, як жива істота. Вона зупинилася й замислилася, чи вистачить їй відваги дійти до мосту, перейти його, зійти з нього й рушити крутим берегом до храму на острові. Особливо, коли на карту насправді поставлено так мало — просто її підозра, що хлопчики могли туди дістатися. На відміну від дорослих, смолоскипа в неї не було. Ніхто нічого від неї не очікував, вона ж була для них всього лиш дитиною. Близнюкам не загрожує небезпека.
Хвильку вона постояла на гравії, недостатньо налякана, щоб повернутися назад, недостатньо переконана, щоб іти далі. Вона може повернутися до мами й разом із нею чекати у вітальні. Вона може обрати безпечніший маршрут, вздовж дороги, а потім назад від місця, де дорога заглиблюється в ліс, — і все одно витвориться враження серйозних пошуків. Потім, саме тому, що цей день переконав її, що вона вже не дитина, що вона тепер є персонажем у значно важливішому оповіданні й має бути гідною цього, Брайоні примусила себе рушити вперед і перейти міст. Звідкись знизу, посилений кам’яною аркою, добігав шелест вітру в осоці, якийсь птах несподівано затріпотів крильми по воді й так само раптово стих. Усе це звичайні денні звуки, просто перебільшені пітьмою. А сама пітьма — це ніщо; це не матеріальний об'єкт, це не наявність чогось, це всього лиш відсутність світла. І міст вів усього лиш на штучний острів на штучному озері. Він тут уже майже двісті років, і його відособленість відрізняє його від решти землі, і належить він їй більше, ніж кому-небудь іншому. Вона єдина, хто ще сюди ходить. Для інших він був не більш ніж коридором, що веде до дому й від дому, місточком між двома мостами, орнаментом настільки звичним, що його вже й не помічають. Гардмен із сином приходять сюди двічі на рік косити траву навколо храму. Бродяги проходили тут, не затримуючись. Часом якісь заблукані перелітні гуси вшановували своєю присутністю порослий травою берег. В усіх інших відношеннях він був занедбаним царством кроликів, водяних птахів і водяних щурів.
Тому мало б бути дуже просто пройти трошки берегом, а потім по траві до самого храму. Проте вона знову завагалася і лишень дивилася, навіть не гукаючи близнюків. Біла будівля невиразно мерехтіла в пітьмі. Коли вона дивилася якраз на неї, та повністю розпливалася. Вона стояла метрах у тридцяти від храму, а трошки ближче, посеред вкритої травою галявинки був кущ, якого вона не пам’ятала. Точніше, пам’ятала, що він мав би бути ближче до берега. Дерева — ті, що вона бачила, — теж були не такими. Дуб був надто опуклим, в’яз — надто розлогим, вони ніби змовилися, щоб виглядати дивно. Коли вона простягла руку, щоб торкнутися парапету мосту, її налякала качка різким, неприємним криком із майже людськими інтонаціями. Це, ясна річ, крутий берег не давав їй зрушити з місця, а ще думка, що треба буде спускатися, і той факт, що нема в цьому особливої потреби. Але вона вже прийняла рішення. Вона пішла кругом, балансуючи на нерівній, порослій травою землі, лише внизу зупинилася, щоб витерти об плаття спітнілі руки.
