— Ано, чи ж то не є моя мацьопа сестричечка?

Пробігаючи мимо Сесилії, Брайоні тицьнула їй в руку складений удвоє аркушик паперу, потім заверещала «Леон!» і кинулася йому в обійми.

Свідома того, що мати дивиться на неї, Сесилія із зацікавлено здивованим виразом на обличчі розгорнула аркуш. І дуже доречно, бо лиш такий вираз і міг з’явитися, коли вона проглянула невеличкий друкований текст і сприйняла його весь з першого ж погляду — вся його забарвленість і вся суть зумовлювались одним-єдиним двічі повтореним словом. Поряд із нею Брайоні розповідала Леонові про п’єсу, яку написала для нього, і жалілася, що не зуміла її поставити. «Випробування Арабелли», весь час повторювала вона. «Випробування Арабелли». Ніколи вона не була такою жвавою, такою дивно збудженою. Вона все ще обнімала брата за шию і стояла навшпиньках, притулившись щокою до його щоки.

Спершу в думках Сесилії бриніла, повторюючись, лиш одна простенька фраза: «Звичайно ж, звичайно ж». Як вона цього не бачила? Все з’ясувалося. Весь цей день, минулі тижні, дитинство. Все життя. Усе тепер стало ясно. А чому ж іще вона так довго вибирала сукню, воювала за вазу, чому все їй здавалося таким інакшим, чому вона не може наважитися виїхати? Чому вона була такою сліпою, такою тупою? Секунди нестримно збігали, непристойно було її далі стояти, втупившись в аркуш паперу. Складаючи його, вона раптом ясно усвідомила: такий лист не можна було послати без конверта. Обернулася, щоб глянути на сестру.

— А що, як зробимо так? — саме говорив Леон. — Я добре наслідую голоси, ти навіть ще краще. Ми разом прочитаємо її вголос.

Сесилія обійшла його, щоб опинитися перед Брайоні.

— Брайоні? Брайоні, ти читала це?

Але Брайоні, яка радісно верещала у відповідь на братову пропозицію, крутнулася в його руках, відвернулася від сестри й зарилася обличчям у піджак Леона.

— Втихомиртеся вже, — лагідно промовила Емілі з другого кінця кімнати.

Сесилія знову обійшла брата, опинившись по інший його бік.

— Де конверт?

Брайоні знову відвернулася й несамовито зареготала у відповідь на якісь слова Леона.

А тоді Сесилія усвідомила, що з ними в кімнаті є ще хтось, краєм ока помітила якийсь рух за собою і, обернувшись, побачила Пола Маршала. В одній руці він тримав срібний піднос, на ньому стояли п’ять склянок для коктейлів, наполовину наповнені якоюсь в’язкою коричневою рідиною. Він зняв одну склянку і вручив її Сесилії.

— Я наполягаю, щоб ви це покуштували.

X

Вже сама складність переживань підтверджувала переконаність Брайоні, що вона виходить на арену дорослих емоцій і лицедійства, від яких її твори тільки виграють. У якій казці може міститися стільки суперечностей? Нестримна й бездумна цікавість підштовхнула її розірвати конверт і витягти лист — вона прочитала його в холі, після того як Поллі впустила її в дім, — і хоча весь жах послання повністю її виправдовував, вона все одно почувалася винною. Негарно відкривати чужі листи, але їй можна, бо їй просто необхідно знати про все. Вона рада була знову зустрітися з братом, але все одно, перебільшувала свої почуття, щоб уникнути звинувачувальних запитань сестри. А пізніше вона лиш прикидалася, що спішить виконати мамин наказ, коли прожогом бігла до своєї кімнати; вона не тільки хотіла втекти від Сесилії, їй треба було залишитись на самоті, щоб заново продумати все про Робі й скласти перший абзац оповідання, яке буде пронизане справжнім життям. Ніяких більше принцес! Сцена біля фонтана, ця атмосфера гидких погроз, а в кінці, коли вони обоє пішли кожен у свій бік, той блиск порожнечі над вогкою плямою на гравії, який усе пояснював — це все треба продумати ще раз. Лист додав до всього цього щось дуже суттєве, щось брутальне, можливо, навіть злочинне, якусь темну першооснову, і навіть украй збуджена схованими тут можливостями, Брайоні не сумнівалася, що сестрі щось загрожує і потрібна буде її допомога.

Це слово: вона намагалася заглушити його, а воно все одно непристойно витанцьовувало в її думках, типографське чортеня, підсуваючи невиразні, скрадливі анаграми — «палка», «зад», «лизати», якесь латинське «pistorius»^[9]. Малюнки з дитячих книжечок — киця, яка себе вилизує, собака, якого б’ють дрючком. Ясна річ, вона ніколи не чула, щоб вимовляли це слово, ніколи не бачила його надрукованим чи навіть позначеним зірочками. Ніхто в її присутності ніколи не згадував, що таке слово існує, більш того, ніхто, навіть мама, ніколи не говорив про існування тієї частини її тіла, якої — Брайоні була впевнена — стосувалося це слово. Вона не сумнівалася, що йдеться саме про це. Допомагав контекст, але ще більшою мірою те, що саме слово повністю збігалося зі своїм змістом, майже ономатопея. Гладенько заокруглені, частково замкнені обриси літер були чіткими, як малюнки в підручнику анатомії. Дев’ять букв біля знаку оклику, мов дев’ять постатей, що зібралися біля підніжжя хреста. І те, що слово було написане чоловіком, який подумки сповідався цьому образу, ввіряючи йому єдину свою пристрасть, викликало в неї глибоку огиду.

Вона прочитала записку, безсоромно стоячи посеред вестибюлю, і одразу ж відчула небезпеку, що крилася в цьому грубіянстві. Щось нездоланно людське, навіть чоловіче, загрожувало нормальності їхнього домашнього укладу, і Брайоні знала, що якщо вона не допоможе сестрі, вони всі страждатимуть. Було також ясно, що допомагати треба буде дуже делікатно, дуже тактовно. Інакше, як Брайоні знала з власного досвіду, Сесилія неодмінно напуститься на неї.

Вона була повністю поглинута цими думками, поки мила руки, лице, поки вибирала чисту сукню. Вона не знайшла шкарпеток, які хотіла одягти, але не стала витрачати час на пошуки. Одягла якісь інші, затягла ремінці на туфельках і сіла за стіл. Вони там унизу пили коктейлі, і вона матиме для себе принаймні двадцять хвилин. Причешеться вона, коли буде виходити. За відчиненим вікном співав цвіркун. Перед нею лежав стосик малоформатного паперу з батькової роботи, настільна лампа кидала заспокійливу жовту пляму світла, в руці вона тримала авторучку. Тварини, гарненько вишикувані на підвіконні, і суворі, високоморальні ляльки, розсаджені в кімнатах свого розкритого з одного боку дому, чекали на клейнод її першого речення. У цей момент саме бажання писати було значно сильнішим за будь-яке уявлення, про що ж вона хоче написати. Вона хотіла повністю зануритися в розгортання неспростовної думки, хотіла бачити, як чорна нитка розмотується з кінчика її рипучого срібного пера і скручується в слова. Але як віддати належне тим змінам, котрі перетворили її нарешті в справжню письменницю, і хаотичній мішанині вражень, і тій огиді, й тим чарам, які вона відчувала? Має бути якийсь порядок. Їй слід почати, як вона вже вирішила раніше, з простої розповіді про те, що вона бачила біля фонтана. Але цей епізод, освітлений сонцем, був зовсім не такий цікавий, як сутінки, як ті порожні хвилини на мості, віддані марним мріям, а потім із напівтемряви з’явився Робі, покликав її, тримаючи в руці маленький білий прямокутник, у якому був той лист, у якому було те слово. А що було в слові?

Вона написала: «Одна стара пані проковтнула муху».

Безумовно, не було ніякої дитячості в тому, аби сказати: має бути оповідання; і це буде оповідання про чоловіка, який усім подобався, але щодо якого в героїні завжди були певні сумніви, і врешті-решт вона зуміла виявити, що він є живим втіленням зла. Але чи не повинна вона — тобто Брайоні-письменниця, — озброєна тепер житейською мудрістю, піднятися над такими поняттями з дитячих казочок, як добро і зло? Адже має існувати якесь піднесене, божественне місце, звідки всіх людей можна судити однаково, коли вони не нацьковані одні на одних, як у якомусь довічному хокейному матчі, а просто юрмляться і галасують усі разом в усій своїй хваленій недосконалості. Якщо таке місце існує, то воно не для неї. Вона ніколи не пробачить Робі його гидких думок.