Його кроки відлунювали в тиші літнього вечора в такт його екзальтованим думкам. Попереду в якійсь сотні метрів був міст, а на ньому, як йому здалося, контрастуючи з темною дорогою, вирізнявся якийсь білий силует, який спершу видався частиною білого кам’яного парапету. Якщо дивитися просто на нього, його обриси розмивалися, але через декілька кроків він почав набирати людської подоби. З цієї відстані неможливо було сказати, чи дивиться та людина на нього, чи в протилежний бік. Вона не рухалася, і Робі вирішив, що вона спостерігає за ним. Кілька секунд пробував погратися з думкою про привид, але він не вірив у надприродне, навіть у ту абсолютно невибагливу істоту, яка окупувала норманську церкву в селі. Це була дитина, він уже бачив, а отже, це має бути Брайоні в тому білому платтячку, в якому він бачив її вдень. Тепер він ясно бачив її, тому підняв руку й гукнув: «Це я, Робі», але вона все одно не ворухнулася.

Поки він наближався, йому спало на думку, що було б краще, якби лист потрапив у дім раніше за нього. Інакше йому, можливо, доведеться вручати його Сесилії в присутності інших, можливо, на очах у матері, яка досить холодно ставилася до нього після його приїзду. Або він взагалі не зможе віддати листа Сесилії, бо та уникатиме його. Якщо ж його передасть Брайоні, у Сесилії буде час прочитати його і подумати на самоті. Кілька зайвих хвилин можуть зробити її лагіднішою.

— Я якраз думав, чи не зможеш ти зробити мені послугу, — сказав він, підходячи до неї.

Вона кивнула на знак згоди й чекала.

— Можеш побігти вперед і віддати цю записку Сі?

Говорячи це, він вклав конверт їй в руку, а вона без слова взяла його.

— Я прийду через декілька хвилин, — почав він говорити, але вона вже розвернулася й бігла мостом. Він сперся на парапет, дістав цигарку й дивився, як вона, підстрибуючи, зникає в сутінках. У дівчаток це складний вік, відсторонено подумав він. Скільки їй, дванадцять? чи вже тринадцять? На мить вона зникла йому з очей, потім він побачив, як вона перебігає острів, вирізняючись на тлі темної маси дерев. Потім знову загубив її, і лише коли вона з’явилася по той бік другого мосту й звернула з дороги, щоб побігги навпрошки по траві, він раптом завмер, охоплений жахом і абсолютною впевненістю. Мимовільний, неартикульований вигук вирвався з його грудей, коли він зробив кілька поспішних кроків, затримався, знову побіг, тоді знову зупинився, знаючи, що вже не наздожене. Він уже не бачив її, коли склав рупором долоні й загорлав їй услід: «Брайоні!» Теж марно. Він стояв, напружуючи зір, щоб розгледіти її — наче це могло допомогти, — і напружував також у відчаї пам’ять, прагнучи повірити, що він помилився. Проте ніякої помилки не було. Писаний від руки лист він поклав на розкриту «Анатомію» Ґрея, розділ «Внутрішні органи», сторінка 1546, вагіна. Надрукований аркуш, що лежав біля машинки — це саме той, який він узяв і вклав у конверт. І не потрібні ніякі фройдистські мудрування — пояснення дуже просте й суто механічне: безневинний лист лежав на рисунку 1236 з його розкішною відвертістю й дражливим віночком лобкового волосся, а непристойний лист був на столі, якраз під рукою. Він ще раз загорлав: «Брайоні!», хоча й знав, що вона вже десь біля вхідних дверей. І справді, через пару секунд далекий ромб жовтого світла вихопив її силует, потім звузився й зник, коли вона зайшла в дім, і двері за нею зачинилися.

IX

Протягом півгодини Сесилія двічі виходила зі своєї кімнати, ловила своє відбиття в дзеркалі в позолоченій рамі, що висіло на вершечку сходів, і одразу ж, незадоволена собою, поверталася до свого гардероба переодягатися. Спершу вона обрала чорну крепдешинову сукню, яка, якщо вірити трюмо туалетного столика, завдяки своєрідному покрою надавала їй певної суворості. Враження неприступності, створюване сукнею, посилювалося темним кольором очей. Замість згладити цей ефект низкою перлів, Сесилія в мить натхнення потяглася за намистом із натурального гагату. Губи обвела помадою ідеально з першого ж разу. Декілька нахилів голови, щоб оглянути себе в трельяжі з усіх боків, упевнили її, що лице в неї не видовжене, принаймні сьогодні. Її чекали в кухні, де вона повинна була замінити матір; Леон, наскільки вона знала, чекав на неї у вітальні. І все ж, збираючись уже виходити, вона ще знайшла час повернутися до туалетного столика і торкнутися парфумами кінчиків ліктів — грайливий штрих, який відповідав її настрою, коли вона зачиняла за собою двері кімнати.

Проте погляд зі сторони, коли вона підійшла до дзеркала на сходах, показав їй жінку, яка зібралася на похорон, до того ж сувору, засмучену жінку, чий чорний панцир уподібнював її до якоїсь комахи, що живе в сірниковій коробці. Жук-рогач! Такою вона буде колись, у вісімдесят п’ять років, в удовиній жалобі. Ні секунди не зволікаючи, вона крутнулася на каблучку й повернулася до себе в кімнату.

Сумніви в неї з’явилися, бо вона знала, які каверзи може спричинити душевний стан. Душею ж вона в цей час була — у всіх смислах — там, де проведе сьогодні вечір і має почуватися невимушено. Вона скинула з пліч чорну крепдешинову сукню, залишивши її лежати на підлозі, і стояла в самих лиш туфельках і нижній білизні, оцінюючи можливості, які пропонував її гардероб, свідома того, що час біжить. Їй була ненависна думка, що вона виглядатиме суворою. Розкутою — ось якою хотіла вона бути, і в той же час стриманою. Передовсім же вона хотіла виглядати так, наче й ні на мить не замислювалась, як їй одягтися, а це вимагає часу. Внизу, в кухні вже, мабуть, уривається терпець, спливають хвилини, які вона збиралася провести на самоті з братом. Незабаром з’явиться мама, захоче обговорити розподіл місць за столом. Пол Маршал спуститься зі своєї кімнати, і його треба буде розважати, а там і Робі підійде. Ну, і як тут бути розважливою?

Вона провела рукою по декількох футах особистої історії, короткій хроніці її смаків. Ось її підліткові платтячка всіх попередніх років; якими ж вони сьогодні здаються смішними, безформними, ніякими, і хоча на одному з них плями від вина, а в іншому дірка, пропалена її першою цигаркою, вона все ще не наважувалася викинути їх. Ось сукня з першим несміливим натяком на підкладні плечика, за нею інші, вже значно виразніші, сформовані старші сестри, які вже відкинули дитячі роки, відкрили для себе лінію талії і всілякі округлості й видовжили подоли, самовпевнено ігноруючи сподівання чоловіків. Найновішою і найкращою, купленою, щоб відзначити закінчення університету, ще коли вона не знала про свій вбогенький диплом третього класу, була обтисла темно-зелена, скроєна по діагоналі вечірня сукня з відкритою спиною і комірцем-хомутиком. Надто розкішна, щоб уперше одягти її заради домашнього обіду. Вона провела рукою ще далі й витягла муарову шовкову сукню з плісированим ліфом і подолом із фестонами — безпомилковий вибір, оскільки рожевий колір був не крикливим і достатньо традиційним для вечора. Трельяж був такої ж думки. Вона поміняла туфельки, замінила гагати перлами, поправила макіяж, кількома рухами змінила зачіску, торкнулася парфумами ямочки на шиї, яка була тепер більш відкритою, і не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як вона вже знову була в коридорі.

Ще вдень вона бачила, як старий Гардмен ходив по дому з кошиком, міняючи електричні лампочки. Можливо, світло на сходах стало різкішим, бо таких неприємностей із дзеркалом у неї раніше ніколи не було. Ще тільки йдучи до нього, вона метрів із п’ятнадцяти вже побачила, що воно її не пропустить; рожевий колір був насправді невинно блідим, талія була надто високо, сукня блищала, як святкове платтячко у восьмирічної дівчинки. Не вистачало тільки ґудзиків із зайчиками. Коли вона підійшла ближче, якісь нерівності на поверхні старого дзеркала зменшили її відбиття, і вона побачила себе саму п’ятнадцятирічної давності. Вона зупинилася і для експерименту підняла руки до голови й зібрала волосся в два хвостики. Десятки разів, мабуть, бачило це дзеркало, як вона бігла сходами, поспішаючи на день народження до ще однієї подружки. Її настрій навряд чи покращиться, якщо вона спуститься вниз, виглядаючи або вважаючи, що виглядає, як Шерлі Темпл^[6].