Потім розлучились.

Віддалі між нами...

          «Цо кому до теґо,

          же ми так кохами?!»

І минають роки.

Роки за роками...

          «Цо кому до теґо,

          же ми так кохами?!»

Іншого цілую.

І бринить сльозами:

          «Цо кому до теґо,

          же ми так кохами!»

«Мандрівки серця», 1961 р.

Див. також інший варіант вірша: "Спогад"

"Тиха щедрість невичерпних вод"

*  *  *

Тиха щедрість невичерпних вод.

Смарагдові сонячні причали...

Дніпре, Дніпре,

                        ти, як мій народ, —

лагідний, простий і величавий.

Іскрометний сміх — круговорот.

Глибина сувора і студена...

Дніпре, Дніпре,

                       ти, як мій народ, —

жартівливий, мудрий і пісенний.

Течії привільний розворот.

Хвилі буйні і далекочутні...

Дніпре, Дніпре,

                          ти, як мій народ, —

гордий, волелюбний і могутній!

Журнал «Дніпро», кн. 8, серпень 1961

ТИША

Сидить в узголов’ї тиша,

пряде мені забуття,

і хвору пам’ять колише,

як мати — мале дитя.

Колише її, колише...

А може, й приспить уві сні

кохання моє колишнє,

сльози мої рясні.

Десь вечір попідвіконню

притишує травами крок,

кладе широкі долоні

на жовті очі шибок.

Так боязко, тихо і сумно

блукає під домом моїм.

А вітер стає — ніби сурми,

і тиша — як мертвий грім.

А зорі, несмілі, як здогад,

схрестили тонкі палаші.

І ходить навшпиньках спогад.

І стукає в браму душі.

"Прапор", кн. 4, квітень 1962

"Ти – Шіва"

*  *  *

Ти — Шіва. Ти — індуське божество.

Твої реальні обриси двояться,

Боюсь на Тебе подивитись, бо

Таких очей не можна не бояться.

Душа шукає слів як молитов.

До синіх вікон туляться дерева.

О, ця побожність, схожа на любов,

Очей повільних ласка мигдалева!

А очі ближніх — зведені курки,

І душі в нас беззахисні, як тири,

Ти думаєш, у Тебе дві руки,

А в Тебе дві, і ще, крім них, чотири.

У хмарах Кабінетної Нудьги

вони з надпліччя виростають хижо

і відливають бронзою жаги

і сріблом заворожених наближень.

Повзе гадюка в чорний телефон.

Мигтять людей столикі дублікати.

А я стою. І це мій марафон —

самій від себе безвісти тікати.

Ми розмовляєм сухо недарма,

такі чужі. А Ти при всіх натомість

незримо обіймаєш чотирма

мою незриму світлу непритомність.

І дві мене, прозорі від безсонь,

на перехресті вічності й вівторка,

стоять під тінню бронзових долонь,

одна — Твоя, а друга — недоторка.

"Ті журавлі, і їх прощальні сурми"

*  *  *

Ті журавлі, і їх прощальні сурми…

Тих відлітань сюїта голуба…

Натягне дощ свої осінні струни,

торкне ті струни пальчиком верба.

Сумна арфістко — рученьки вербові! —

по самі плечі вкутана в туман.

Зіграй мені мелодію любові,

ту, без котрої холодно словам.

Зіграй мені осінній плач калини.

Зіграй усе, що я тебе прошу.

Я не скрипковий ключ, а журавлиний

тобі над полем в небі напишу.

ТІНЬ

Я пишу тобі лист.

І не знаю — так падає світло,

чи невдало схилилася я над письмовим столом,

бо лягла моя тінь на білий аркуш паперу,

і, виходить, пишу я чорним по чорному лист.

Я тебе не люблю.

Я, нарешті, зібралась на силі,

щоб сказать: «Не люблю».

А здавалось мені колись,

що простіше простого

відштовхнути від себе людину,

засміятись, відчувши: не втратила волі душа.

Інша річ — покохати.

То здавалось таким небезпечним

і таким нелегким,

що хотілось уникнуть його.

Інша річ — покохати,

а кохання твого не помітять

чи зневажать його.

То здавалось найтяжчим в житті.

А тепер я сміюсь над оманами юності гірко.

Я пишу тобі лист.

То найтяжче — сказать: «Не люблю».

Краще зроду не знати жодної хвилі кохання,

ніж образить початок таким нелюдським

кінцем.

Про причини — не треба.

Кожен має свої причини.

А причини призводять

до відсутності всяких причин.

Ти ні в чому не винен.

Я теж ні в чому не винна.

Я пишу тобі лист.

Тінь упала на білий папір.

«Вітрила», 1958 р.

ТІНЬ КОРОЛЕВИ ЯДВІГИ

Вчора я ночувала у кімнаті короля Фердинанда.

Ліжко під балдахіном, золота бахрома.

Цілу ніч купідони несли зі стелі гірлянди.

Чомусь було, дуже сумно, чому — не знаю сама.

Давила бархатна тиша. Чаїлися тіні в портьєрі.

Зима за вікном завалиста, і так натопили піч,

що тихо вночі скрипіли вузькі старовинні двері,

розсохлось горіхове дерево, і стіни скрипіли всю ніч.

Казали, ті дивні двері ведуть у горішні покої.

Жила там колись Ядвіга, щаслива із королев.

Вночі спускалась по сходах, торкала двері рукою,—

король до ніг королеви лягав, як приборканий лев.

Які там трони й корони, було тут лише кохання.

Якщо за коня — півцарства, то що ж тоді за любов?!

Скрипіла невидимі двері і чулося тихе зітхання,

літали ліпні купідони, і тайнами дихав альков.

Ця дивна музика сходів... Ця тиша барви індіго...

Не спалось мені, не спалось! Хтось плакав... І тінь на склі.

Чого ти ходиш, Ядвіго? Король твій помер, Ядвіго!

Лише на всьому, на всьому — герби його й вензелі.

Ця ніч мені буде надовго — як рицарська давня балада.

Зима. Стародавній замок. Печаль королівських лип.

Усе минуло, Ядвіго. І царство минуло, і влада.

Одне лишилось, Ядвіго. Оцей твій жіночий схлип.

ТІНЬ МАРІЇ

Вночі скрипів і осипався клен.

А вдень був бій. Було не до пленера.

Пахке безсоння пальцями Мадлен

діткнуло спраглих вуст Аполлінера.

І розпашілий з тих нічних видінь,

він слав листи, безтямні, гарячкові.

     ...І тінь Марії, тінь Марії, тінь

     знов стала на шляху його любові.

Ти зрозумій, Маріє, я твій друг.

Ти ж вбила все, що мало освятитись.

Той пень печалі так вже перетрух,

що навіть може дружбою світитись.

Я співчуваю:

            все тобі не так.

Мистецтво швах і чоловік не витязь.

Мені простіше.

            Я між двох атак