Див. також інший варіант вірша: "Ти співав для мене пісню вечорами"
"Справжня сила — довше під спудом"
* * *
Справжня сила — довше під спудом,
наростає, гартує волю.
Хай міцнішають руки й груди,
щоб підняти велику долю.
Щоб як вийти вже на дорогу, —
не спинятися ні на хвилю,
здобувати тяжкі перемоги
тільки силою — не зусиллям.
Непоспішно йдуть урагани.
Тишиною гроза починалася...
Метушня слабким притаманна.
Безголосим властивий галас.
«Проміння землі», 1957 р.
"Ставить осінь на землю свою золоту жирандоль"
* * *
Ставить осінь на землю свою золоту жирандоль.
І, ковтаючи сльози, одягши на плечі сукману,
перемотує літо на чорні котушки тополь,
шиє голим полям нескінченну сорочку з туману.
Тихо строчать дощі... І навіщо мені ця печаль?
Що я хочу спитать у цієї сумної кравчині?
Я прощаюся з літом. І воно мені каже: — Прощай!
І хитав над шляхом порожні гнізда грачині..
"Стара моя Полтавонько, Олтаво"
* * *
Стара моя Полтавонько, Олтаво!
Щоразу по загладі молода.
Ох, скільки дзвонів тих одкалатало,
коли тебе пустошила орда!
І як літали стріли половецькі
і клекотіли степові орли!
Минулих літ великодні мертвецькі
тебе густим мовчанням облягли.
І що лишилось від твоєї вроди?
Безлюдних дворищ виляглі тини,
між попелищ некопані городи,
де рили землю дикі кабани.
А потім знов на тому потолоччі,
несіяні, мов квіти і трава,
пробились люди і протерли очі, —
Полтавонько, ти все-таки жива?!
Плакучі верби сплакали у воду
гірку пилюку одболілих літ.
З підземних нір зацьковану свободу
попідруки ти вивела на світ.
Позаростали рутою руїни.
І знов твій голос тугою примовк.
В твоїх лісах, над водами твоїми
своїм богам молився князь Витовт.
Зминули дні. Ти старшала роками.
Ішла у небо і вростала в грунт.
Тебе обняв залізними руками
чужий король, неситий Сигизмунд.
І знову, знову, знову під’яремна!
Чи вже собі ми ради не дамо,
ще й Вишневецький, виродок Ярема,
свій власний кат, запріг тебе в ярмо?!
І знову захід — наче багряниця.
І знов надія в розпачі оман.
Де впав Павлюк, там виріс Остряниця,
і всі кайдани розірвав Богдан!
І знову лихо. Не пройшло і году, —
у Білій Церкві складено угоду.
І знову ти лишилась на поталу,
і знову панство суне на Полтаву.
Щоб знов тебе поставити навколішки,
щоб ти була рабою, як колись.
Он знову люди з хуторів навколишніх
в твою фортецю степом потяглись.
Іде, біжить — усе, що є живого.
Жене корів, кульгає до узбіч.
О давнє місто, звикле до облоги,
яка тривожна буде в тебе ніч!
З роману «Маруся Чурай»
"Стара фортеця з косими бійницями"
* * *
Стара фортеця з косими бійницями —
камінний череп рицарських часів —
тут феодали з бронзовими лицями
жили, укриті шкурами лісів.
Вона стоїть, розкопками роз’ятрена,
уся в провалах потаємних брам,
дощами змита, викришена ядрами,
не раз, де два узята на таран.
Монгольських стріл розлога траєкторія,
сумної кобзи болісна струна,
мечі, шоломи, — добре, це історія,
А ця побита кулями стіна, —
Чий сон, чий син одстрілювався, падав?
Чиє життя урвалось — і нема!
І тільки верб зеленим водоспадом
стара фортеця пам’ять обніма.
Цвіте спориш. І квіти пурпурові.
Ідуть віки. Бджола збирає мед.
О, скільки тут було пролито крові
за всі віки на кожен міліметр!
Хто славен був, хто, може, і забутий.
Земля Вітчизни, квітни і живи!
І ось він в чому, подвигом добутий
квадратний корінь квітів і трави.
СТАРА ЦЕРКОВЦЯ В ЛЕМЕШАХ
Історія стоїть біля дороги,
та й дивиться, хто їде по соші.
Йде череда, туман взяла на роги.
А он село, що зветься Лемеші.
Десь там жила Наталка Розумиха,
Грицькова жінка, гарна й молода,
Як ще був жив, набралася з ним лиха,
такий він був п’яндига й гуляйда,
Але й козак, просмолений, мов човен,
Жагучо любий до безтями рук.
Як він помер, весь світ сльозами повен
в дощах стояв до самих Базавлук.
Вона ж його ні словом не вкорила,
Ходила до могили припадать,
А двох синів Олексу та Кирила
в капелу царську мусила віддать.
Коли ж сини доскочили пошани,
приїхала вона у Лемеші.
Мов янголи, співали клиромани
За упокій козацької душі —
в тій церкві, що Наталка спорудила
на тому місці, де Грицьковий гріб.
А двох синів, Олексу та Кирила,
У тій же церкві висповідав піп.
Один був мужем вінчаним цариці,
Сподобивсь другий навіть булави.
Вона молилась: Грицю, чуєш, Грицю!
Хоча б на мить устань та оживи!
Та подивися на свою Наталку,
що за одмолені гріхи,
яку он долю виспівали змалку
підпаски наші, наші пастухи!
Вони ж гусей тут пасли в конюшині,
вВони ж тут руки дряпали в малині,
вони ж на цьому вигоні росли.
А ті ж то гуси, гусилебедята,
та й узяли підпасків на крилята,
та й у хороми царські занесли!..
Лампадка тьмяно блимала в кіоті,
стояла в церкві дивна тишина.
Блищали скрізь оправи щирозлоті,
і озивалась Лотова жона.
Чекали слуги десь аж біля брами.
Наталія молилась гаряче.
А синя стрічка царської статсдами
текла, як річка їх, через плече.
Вона молилась: — Встань та подивися,
що я вже стала свахою Петра.
Що грошей в нас тепер хоч подавися,
невістка в мене з царського ребра.
Тепер уже не плачу я ночами.
Невістка гарна, що там говорить.
Вже як вони, хоч тайно, обвінчались,
то це ж таки уже не фаворит.
Буваю на балах і на прийомах,
бо я графиня, а Олекса граф.
Він при дворі, а я уже при ньому,
